Експедиції 2025 року

Учасники: Олексій Бабіч, Євген Кислицин, Олег Корбут, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Сергій Єпіфанов (Тернопіль); Іван Остафійчук (с.Королівка).

Завдання: попрацювати в понорі "Шабський".

Ця експедиція почалась як і більшість попередніх у четвер. Льоша на своєму Hyundai H-1 вранці прямо з ліжка позбирав усіх киян та повіз в Олексинці. Було холодно, тому зупинялись лише «на оленях» та в Городку біля АТБ. Надвечір добрались до Олексинців, де нас вже очікував Сергій «Піф». Хоч він і встиг розпалити піч, температура в хаті мало чим відрізнялась від навколишньої. Попереду була холодна ніч, до якої ми підготувались: взяли зимові теплі спальники та шотландський віскі. Можливо я щось сплутав, однак було весело.

Наступні три дні проходили за вже звичним сценарієм: сніданок (залишок від вечері), логістика дров, магазин в Більче-Золотому, понор «Шабський», вечеря, сон. Уявіть собі наскільки втомлені ми повертались до хати, що лише в неділю влаштували кінозал. Поки хлопці пробивали хід в печері, Іра встигала і їсти приготувати, і навести порядок на кухні, і навіть прибрати на городі.

А що там на понорі? Завдячуючи холодній та сонячній погоді автобус підвозив нас прямо до табору і далі використовувався як стіна для захисту від вітру. Також Льоша, Іван та Олег розпочали будівництво тину, але їм трохи не вистачило гілок. За цей подвиг вони отримали звання ТИНейджери.

В самій печері було дуже сухо та трохи прохолодно. Лише в кінці забою відчувалось тепло, але може це через інтенсивну фізичну працю. Всі дні була тяга повітря з поверхні в печеру. Працювали перфораторами та потужним електричним відбійним молотком. Це дозволило нам розширити горизонтальний хід-трубу та четвертий спуск. У неділю з’явилось відчуття, що ми можемо кудись прорватись. Для цього випадку Піф навіть одягнув спеціальний червоний комбінезон. Однак дива не сталося. Очевидці змогли розгледіти попереду лише низький широкий прохід. Камера та потужний ліхтар показали рівну підлогу, вкриту слідами потоку води та декілька каменів, що можливо впали зі стелі або їх принесла вода. Картина цікава, я би сказав інтригуюча. Однак не варто розраховувати на швидкий результат: доведеться суттєво розширити четвертий спуск та зробити робоче місце для двох людей. Без цього ми не зможемо рухатись вперед.

В понеділок замкнувши хату та попрощавшись з Сергієм рушили до Києва. Обрали новий маршрут, який дозволив оминути ділянки «доріг» придатні лише для гужового транспорту. Рухались по трасі Товсте – Чортків – Копичинці – Гусятин. На останній ділянці натрапили на цікаве село Чагарі. Що там незвичного розкажу вже у наступному звіті. О 19-й Льоша не тільки довіз нас до Києва, а ще розвіз по хатам. Експедиція завершена, а шлях самурая ні.

Наостанок можна трохи пофантазувати про те, що угледіла камера на дні забою, якщо переглянути цей короткий фільм.

До зустрічі!

Подяка сусіду Володимиру та добродію, що допомагає нам дровами.

Слава Україні.

Ми переможемо.

Ігор Стефанишин

м. Київ 10.03.2025

Учасники: Влад Андрійчук, Євген Кислицин, Сергій Ковальчук, Олег Корбут, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Сергій Єпіфанов (Тернопіль).

Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", за можливості потрапити в печеру.

Після численних переглядів фільму про історію дослідження понору «Шабський» учасники експедиції вже були налаштовані на фінальне проходження та відкриття печери. Однак доля вирішила нас ще раз випробувати. Не будем поспішати і повернімось в четвер 16 січня.

Отже вранці ми зустрілись на автостанції «Дачна» і на двох машинах поїхали в Олексинці. Попереду Сергій на своєму Dodge Journey і слідом за ним Ігор на Nissan Pathfinder. На в’їзді в Бердичів наші шляхи розійшлись – Dodge помчав на Вінницю, а Nissan подався перевіряти стан покриття на старому маршруті через Уланів. Скажу коротко – на позашляховику можна їхати і не заснути при цьому. Коли прибули до місця призначення, там нас вже очікував «Піф». Привітались та зайшли до хати. З’ясувалось, що студенти-археологи, все ще тут живуть. Не встигли ми розкласти речі, як вони повернулись з роботи в печері «Вертеба». Хата була трохи замала для 15 людей, тому готували вечерю по черзі. Спочатку студенти (адже вони завжди голодні), а вже потім пенсіонери (куди нам поспішати). На відміну від кухні на нарах місця вистачило всім. Вранці приїхав Михайло Сохацький та трохи попрацював таксі. За цей час ми встигли підготувати спорядження і поснідати. О 12-й нарешті замкнули хату і поїхали до понору. Погода видалась чудова та була як для зими дуже тепла та сонячна напротязі всієї експедиції. Швидко повісили мотузки на колодязі, запустили генератор і почали працювати двійками.

А зараз знову згадаймо минулу експедицію. Тоді нам здалось що камінь попереду це останнє, що заважає увійти в печеру. Надвечір п’ятниці ми здолали цю перешкоду і заглянули вперед. Прохід, що колись виднівся вдалині, виявився значно меншим та нижчим ніж ми собі уявляли.

Наступні два дні були витрачені на поглиблення підлоги проходу. Ввечері неділі ми змогли просунутись вперед на пару метрів і вийти до…. Так, попереду був черговий спуск вниз, вже четвертий після вхідного колодязя. Цього ніхто не очікував. Ця печера нас випробовує. Як говориться в місцевій легенді, дівчину Більчу надійно замурували в кам’яній горі. Тому готуємось до наступної експедиції і покажемо на що ми здатні.

20 січня прокинулись о 9-й. В кімнаті було дуже тихо, ніхто не шумів на кухні. Як з’ясувалось пізніше, ще вдосвіта машина Сергія поїхала на Київ, бо вони дуже поспішали. Нас залишилось четверо, тому довелось пару годин витратити на прибирання та наведення порядку в хаті та гаражі. Нагадаю, що до початку експедиції тут проживало більше десятка студентів. Хто бував в гуртожитках, той розуміє ситуацію. Після швидкого сніданку з яєчні та чаю (не раз згадали як було добре, коли з нами їздили дівчата) десь об 11-й рушили додому. Піф відвіз Томчука в Королівку, а ми з Олегом вирішили відновити традицію місцевих екскурсій і заглянули в село Жабинці, щоб оглянути костел Різдва Пресвятої Діви Марії. Він дуже незвичний, я би сказав неповторний. Та важко дивитись, як повільно вмирає споруда. Після обіду пиріжками з чаєм в Правдівці поїхали на Київ через Хмільник. Ця траса теж не для легкових машин, але добре залатана. О 19-й нас вже зустрічала столиця.

Експедиція завершена, але шлях самурая продовжується. Якщо залишились питання, то можливо цей фільм краще розповість про будні експедиції.

До зустрічі в наступній!

Подяка сусіду Володимиру та добродію, що допомагає нам дровами.

Слава Україні.

Ми переможемо.

Ігор Стефанишин

м. Київ 03.02.2025