Експедиції 2017 року

Експедиція № 107 з 7 по 12 березня 2017 року.

Вечоріло. Напередодні 8-го Березня чоловіки сиділи за столами та вітали своїх прекрасних колег по роботі або метались по магазинах в пошуках подарунків. Лише п’ятірку диваків, що зустрілись біля кіностудії, це не займало, адже вони вирішили на свята пошукати пригод у печерах. Це були Юра Григоренко (зі Львова), Олег Корбут, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин та Дмитро Тюрін (з Борисполя). Десь о 18-й ми вибрались за межі міста та рушили до спелео хати в селі Олексинці. На місці були десь о першій, хата була замкнена і слідів непроханих гостей ми не знайшли. Палити піч не стали, а одразу сіли до столу вечеряти та святкувати приїзд. Десь о четвертій ночі полягали спати і прокинулись о дев’ятій. Незабаром мали приїхати наші друзі з Чернівців і скласти нам компанію в печері.

Ми вже давно не навідувались до Мушкарової ями, тому вирішили цього разу заглянути в печеру, очистити вхід від снігу та землі, оглянути периметри, оцінити рівень води в озерах та ознайомити новачків з печерою. Все це зайняло у нас близько трьох годин і ми повернулись у село. Після того, як чернівецька машина поїхала, решта рушила до Іване-Пусте, де нас вже чекали учасники зі Львова (Сергій Лавренко, Леонід Погуц, Іван Сердюк) та з Королівки (Роман Завінський). Працювати в печері в цей день ніхто не забажав (хто ж в свято працює?), тому ми розпочали під керівництвом Івана готувати святковий стіл. Коли гулянка була в розпалі, до нас спочатку завітав сусід Михайло з квітами (для кого вони призначались невідомо), а потім приєднався по Скайпу «Медвідь» з далекої Канади. Не вистачало тільки дівчат.

9 березня рушили до ями майже повним складом, Кості трохи було зле, але він потім до нас таки приєднався. Цього разу першим номером в ланцюжку захотів стати Юра і пообіцяв усім, що через ТРИ метри ми ввійдемо в ПЕЧЕРУ. І закипіла дружня робота: відра, ванночки аж літали по печері, а до міфічного входу залишалось все менше і менше метрів.

Незабаром Юра прокричав: «Я пішов». Це прозвучало як крилатий вислів Гагаріна «Поєхали!». Коли він повернувся, по його виразу обличчя було не зрозуміло що ж там попереду. Тому всі бажаючі неспішно поповзли до проходу. Там відкрились два перехрестя, з яких можна було «прямувати в повний зріст» як на північ так і на захід. До речі західний хід пізніше вдалось з’єднати зі старою частиною печери, яку досліджували в далекі 90-ті. Північний хід виявився з тягою повітря і метрів за 30 вивів до наступного перехрестя захід-схід. Цей хід викликав у нас багато запитань, адже його хтось прокопав раніше, ніж ми туди потрапили. Були знайдені різноманітні надписи на стінах та стелі, а також сліди від копання глини. І тепер ця загадка не дає нам усім спокійно спати.

Обговорення відкриття плавно перемістилось з печери до хати за стіл та паралельно ще й велось по телефону та в інтернеті. Так і не дочекавшись підмоги, 10 березня ми повним складом знову спустились у яму. Цього разу всі сили було кинуто на пошуки східних відгалужень, адже цей напрямок веде в гіпсовий масив. Нажаль всі знайдені ходи швидко перетворювались в тупики, заселені колоніями кажанів. На поверхні зіпсувалась погода і пішов дрібний дощ. Під вечір, коли ми повернулись до хати, він посилився, а дорога до цивілізації стала непрохідною. Потрібно було якось звідси вибиратись.

Наступного дня ми знайшли лісову дорогу, яка була трохи в кращому стані, аніж польова, розбита лісовозами. Не снідавши рушили на зустріч пригодам. Попереду їхав позашляховик і вимірював прохідність ям, вщент заповнених водою. За ним пробував рухатись власним ходом легковик, але позаду його штовхали майбутні пасажири. Однак це тривало недовго, бо з’явилась глибока яма з водою. Роман, якого нещодавно ми привітали з днем народження, таки зумів знайти обхід перешкоди і незабаром всі були на польовій дорозі. Її стан був дещо кращий, але легковик був не в змозі самостійно рухатись по ній. Ситуацію врятував повний привід 4х4, блокування диференціала, понижена передача та 5-метровий трос

Через півгодини автомобілі вже стояли на асфальті, при цьому на позашляховику майже не було бруду, а легковика було не видно крізь бруд. Лякаючи зустрічний транспорт та перехожих, ми дружньою колоною рушили в Королівку, щоб відвідати печеру Оптимістичну і трохи помити автомобілі. Печера новачкам дуже сподобалась, але потрібно було рушати в дорогу до дому. Назвати дорогою трасу М-12 було перебільшення, особливо під час дощу. Після Житомира дощ почав вщухати і перед Києвом вже було сухо. Прибули за пів години до півночі і встигли на метро. На цьому наші пригоди закінчились, але попереду нова експедиція.

Подяка Івану Тустановському з Мельниці-Подільської за надану можливість пожити в хаті та Лесі Броді з Олексинців за зберігання нашого майна.

Ігор Стефанишин.

м. Київ 17 березня 2017 року


Експедиція № 106 з 9 по 12 лютого 2017 року.

Учасники.

Едуард Дзюба, Олег Корбут, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (Київська команда); Юра Григоренко, Олександр Дерев'ягін, Сергій Лавренко, Леонід Погуц та Іван Сердюк (Львівська команда).

Завдання.

Продовжити дослідження ходу, відкритого у минулій експедиції, та пошукати продовження у Ведмежій печері.

Увечері 9 лютого з Києва рушила команда знову з чотирьох учасників. Решта бажаючих скористались традицією пообіцяти і не поїхати. Цього разу їхали через Кам’янець-Подільський одразу на хутір біля печери. До речі він називається Давидів. Траси вже були очищені від снігу, і навіть польову дорогу від шосе до хати почистили лісники, тому доїхали швидко і без пригод. В хаті було холодно, дрова не хотіли горіти, а з холодної печі весь дим йшов в кімнату. Але за годину все стало на свої місця, ми повечеряли та відсвяткували приїзд.

Вранці 10 лютого зателефонували львів’яни і сповістили, що вони вже в дорозі. Поснідавши, ми вирішили зробити вилазку до печери, щоб протоптати стежку та показати новачкам вхід у яму. Команда зі Львова приїхала якраз на обід і встигла скуштувати гарячого курячого супу. Незабаром приїхав Степан Окоцімський з Іване-Пусте, привіз бензопилу та допоміг попиляти дрова. Тепер зима нам не страшна. Під вечір восьмеро копачів рушили до печери. Вирішили дослідити відгалуження вправо від місця, де раніше стояла пляшка вина. Відгалуження було засипано піщано-глиняною сумішшю, але угорі виднівся отвір. За годину вдалось його розширити до розмірів щоб могла протиснутись людина. Хід виявився неперспективним, через пару метрів він повернув наліво і звузився. Тяга була відсутня, а стіни і стеля були без гіпсу. Вирішили розкоп цього напряму припинити і рушити до хати. На вулиці було холодно і ми швидко попрямувати до дому. Там нас уже чекав Валерій, який підтримував тепло в оселі. Повечеряли. Кияни одразу лягли спати, а львів’яни ще продовжували святкувати свій приїзд.

В суботу 11 лютого прокинулись десь о 9-й. Цього дня нам готували їсти львів’яни і їм це вдалося! Все було швидко і смачно. Десь об 11-й до нас завітали гості. Це Степан привіз місцеву жительку Зуляк Богдану Петрівну, яка колись водила екскурсії до Кришталевої печери та бувала в експедиціях разом з Радзієвським Володимиром Олександровичем. Незважаючи на поважний вік, вона все добре пам’ятає та напам’ять розказує власні вірші про Кришталеву. Спілкування пройшло в дружній атмосфері, але час було збиратись до печери. Попрощавшись, ми в повному складі рушили на роботу. На цей раз вирішили копати прямо по ходу. Вдалося пройти приблизно 4 метри. Хід не закінчується, відчувається тяга повітря, на стелі трапляються місцеві «жителі» - кажани. Можна далі копати як уперед, так і повернути трохи направо чи наліво. Думки учасників розділились стосовно напрямку розкопок, але це вже вирішить наступна експедиція.

У неділю першими прокинулись львів’яни і приготували для всіх смачний капусняк. Зібравши речі та прибравши в хаті ми рушили в зворотній путь, зробивши фото на згадку про незабутню поїздку. По дорозі робили зупинки, щоб помилуватись чудовими краєвидами Дністровського каньйону та панорамами річок Збруч та Смотрич. Машин на дорозі було небагато і вже о восьмій вечора ми були в Києві.

Подяка пану Івану Тустановському з Мельниці-Подільської за надану можливість пожити в хаті, Степану Окоцімському з Іване-Пусте за допомогу в заготівлі дров, а також Лесі Броді за зберігання нашого спорядження.

Ігор Стефанишин 15 лютого 2017 року м. Київ


Експедиція № 105 з 3 по 8 січня 2017 року.

Учасники.

Неля Бабич, Оля Воробйова, Артем Киселюк та Ігор Стефанишин (Київська команда); Юра Григоренко, Олександр Дерев'ягін, Дмитро Качковський, Сергій Лавренко, Леонід Погуц та Іван Сердюк (Львівська команда).

Завдання.

Відсвяткувати Різдво та попрацювати у Ведмежій печері.

Вранці 3 січня, коли скінчилися Новорічні свята, з Києва вирушила команда з чотирьох учасників. Мало бути більше людей, але як завжди частина в останню мить відмовилась. Це вже стає поганою традицією: пообіцяти, але не поїхати.

На "Оленях" цього разу не зупинялись, тому коли доїхали до Летичева, то вирішили пообідати. Наступна зупинка була в Правдівці, де за традицією накупили смачних пиріжків. В Олексинці добрались десь о 9-й вечора і розпочали боротьбу з холодом. Хата за три тижні, що пройшли з часу минулої експедиції, добряче промерзла і нам довелось зігріватися усіма відомими способами ;-) Коли вже їсти ніхто не міг, перейшли до культурної програми: переглянули новий фільм "А могли би не поїхати..."

Вранці 4 січня нашвидкуруч поснідавши, рушили до Борщева, де мали зустріти Олександра Дерев'ягіна з дизель поїзда та купити відер, мотузку та харчів. По дорозі зупинились в Королівці, щоб забрати фанеру для майбутнього столу. Десь через 2 години ми вже мчались з Борщева до Іване-Пусте назустріч пригодам. Земля на полі добряче промерзла та й снігу було мало, тому до хати в лісі добрались без проблем. Розвантаживши машину від речей, частина учасників почала збирати сухі гілки та повалені дерева, а решта працювали сокирою та пилою "Дружба-2". Коли піч розгорілась, почали готувати обід. До печери рушили коли вже стемніло. Трохи поблукавши в темряві, все таки знайшли вхід і приступили до роботи. Дівчата залишились з нами біля печери, бо вони могли заблукати в лісі і не знайти дороги до дому. В цей день нам вдалось розширити вузький лаз, що вів до місця майбутнього розкопу. Коли на вулиці стало дуже холодно, ми повернулися до хати вже не блукаючи цього разу.

5 січня десь о 12-й до нас приїхали підмога. Це команда львів'ян на чолі з Іваном Сердюком вирішила допомогти нам в розкопках у печері. Вони ще о 6-й на двох машинах вирушили зі Львова, заскочивши по дорозі до своєї хати в Королівці. Нас стало вже десятеро, але кухня була невеличка і львів'янам довелось поселились у другій кімнаті, де не було опалення. Щоб не замерзнути уночі вони провели дроти в цю кімнату та увімкнули електричні обігрівачі. Потроху температура в кімнаті почала рости, а ми почали збиратись до печери. Для того щоб ми більше не блукали, Саша Дерев'ягін проклав пряму дорогу від хати до печери та позначив її смужками червоної матерії. В печері закипіла робота: одні копали, другі передавали чи перетягували відра та каністри, треті ж витягали ґрунт на поверхню та висипали. Через деякий час всі призвичаїлися і конвеєр запрацював в повну силу. Коли в лісі стало дуже холодно, всі рушили до теплої хати, де залишились наші дівчата. Була смачна вечеря, перегляд фільмів та живе спілкування під чудові напої.

6 січня наші дівчата з "охороною" поїхали до села в магазин, бо треба було забрати торт, що замовляли раніше, та й запаси святкових напоїв раптово скінчилися. Ігор рушив на Святвечір до Чорткова. Близько опівдня команда зібралась і рушила до печери, щоб продовжити вчорашню роботу. Вирішили копати вправо (на схід), попередньо переставивши пляшку вина, що стояла на купі ґрунту. Через деякий час під стіною з'явився отвір, з якого віяло свіжим повітрям. Процес копання одразу пришвидшився, адже попереду вже виднівся новий хід. Прибравши кубометр ґрунту дослідники змогли потрапити в нову частину печери. Довжина знайденого ходу близько десяти метрів, ширина від 0,5 до 1,5 метра, а висота зменшується від 1,5 метра на початку до 20 см в кінці. Хід закінчується замуленим участком, де колись текла вода з поверхні. Також проглядається пара відгалужень в сторони, нажаль теж замулених поверхневим потічком. Щоб рухатись вперед, доведеться прибирати цей мул і виносити з печери. А може ми щось недогледіли і знайдеться ще один хід. Це вже покаже наступна експедиція. Також необхідно буде виконати топографічну зйомку печери.

Окрилені успіхом хлопці повернулися до хати, встигнувши на Святвечір.

7 січня всі святкували Різдво та чекали яких небудь гостей. Нажаль ніхто так і не завітав чи то через холодну погоду чи то через значну відстань від хутору до найближчого села.

8 січня вранці повернувся Ігор і почав всіх квапити збиратись у дорогу, адже погода вже зіпсувалась: здійнявся дуже сильний вітер і пішов сніг. Поки більшість прибирала в хаті та збирала речі, Ігор, Іван та Артем сходили в печеру, щоб згорнути мотузки та забрати робочий інструмент. Поснідавши та зачинивши хату, команда на трьох автомобілях рушила до Іване-Пусте. По дорозі третя машина збилася з дороги і заїхала в глибокий сніг. Довелось повернутись та почати відкопувати її. Завдяки наявності позашляховика ми змогли витягнути машину зі снігового полону. Було трохи весело, коли водій застряглого авто розгубився і замість заднього ходу увімкнув першу передачу. У цьому змаганні переміг позашляховик. Решта шляху до села проїхали без пригод. В Іване-Пусте ми розділились: львів'яни поїхали до Королівки, а кияни рушили додому. За традицією зупинились у Правдівці, купили пиріжків, а ще знову пообідали в кафе в Летичеві. Дорога була засніжена, але ми не втрапили в затори і десь о дев'ятій вечора вже були в Києві.

Подяка пану Івану Тустановському з Мельниці-Подільської за прихист від негоди і можливість пожити в хаті, а також Василю та Лесі Бродам за зберігання нашого спорядження.

P.S. Біля хати Артем збудував новий туалет, тому WELCOME до нас на хутір.

Ігор Стефанишин 16 січня 2017 року. м. Київ

*****

 

105 експедиція.

Вранці 4 січня в Борщові, куди я приїхав на дизелі, мене підібрали кияни, які на машині прямували з Олексинців на Іване -Пусте. На передодні вони приїхали на свою базу в Олексинцях щоб забрати необхідне спорядження, переночувати і докупити по дорозі в Борщові необхідний інвентар. До «ведмежої» хатинки в полі під лісом доїхали без пригод і почали влаштовувати свій побут на новому місці. Ввечері нас заїхав привітати Михайло Сохацький і ми, повечерявши, рушили до печери. В той вечір ми розширили кам’яне звуження на шляху до нового розкопу, яке заважало перетворити місце роботи у зручний забій.5 січня. Чекаємо приїзду підмоги – компанії львів’ян (Сердюк Іван, Григоренко Юра, Дмитро Качковський, Сергій Лавренко, Леонід Погуц). Вони прибули ще до полудня і решту дня пішло на облаштування другої неопалюваної кімнати для ночівлі. Хлопці підійшли до справи фундаментально: провели в нежиле приміщення електрику, встановили освітлення та сучасні електричні конвектори з автоматичною терморегуляцією повітря. Щоб знову не блукати, я пішов подивитись коротшу дорогу до печери. Дорога дійсно виявилась трохи коротшою, але оскільки пролягала навпростець через ліс, необхідно було її ще прочистити. Для ефективної роботи в розкопі підходи до неї повинні бути максимально обладнаними. Смачною вечерею та розмовами за столом закінчився ще один день.Наступного дня температура суттєво понизилася, десь до мінус п’ятнадцяти. Ігор повіз дівчат в село за замовленим тортом та іншими харчами для святкового столу, потім від’їхав по справам до Чорткова. Біля колодязя над печерою, через який ми будемо шнуром підіймати відра, некомфортно. Вітер з долини безлисті дерева не стримують і він дме без зупинок, змінюючи поривами напрям. Щоб акліматизуватись, згадуєш, що ти дома в лісі, а не в агресивному середовищі, яке хоче тебе з себе видути і виморозити. Розпалюємо вогонь, який закріплює відчуття домашнього затишку і гріє, оскільки примушує постійно бігати за дровами, які згорають як сірники. Нарешті пішли наверх відра з ґрунтом і стало цілком комфортно – навіть прикольно. Дивлячись на Юру, який приймаючи відра, завзято вирівнює піднятим з печери ґрунтом площадку під ногами, згадую мимоволі незабутнього «циклопівця» Славку Данілова. Коли я, тоді ще студент, робив таку ж роботу, дивлячись на мене, він глибокомосленно видав фразу: « ты молодой –тебя еще г… греет». Тоді через сміх над логікою мислення я навіть не зміг образитись.Накінець хтось виліз на хвилинку з печери і повідомив, що вони кудись прокопались. Попросили розвести багаття біля другого входу, в який втікав струмок. Перестали надходити відра – стало холоднішати. Гріємось, збираючи дрова на завтра. Потім ще пів години роботи і всі разом виходять на поверхню. Всі в піднятому настрої – пройшли по цілині 10-12 м. Є куди відвантажувати ґрунт, всередині нового об’єму. Але щоб визначити напрям подальших робіт необхідно скласти план з прив’язкою до поверхні. Запаху диму вони не чули, хоч дим на обводненому вході тягнуло всередину порожнини. Все складається чудово. Засвітла повертаємося в будиночок, де нас чекають приготовані дівчатами 12 страв.Наступного дня по дорозі до печери маркуємо дорогу. Для цього Оля пожертвувала свої червоні ще в магазинній упаковці шкарпетки, які ми з крижаним серцем порізали на стрічки. Цей робочий день присвячуємо поглибленню дороги до відкопаної вчора ділянки печери. Надворі ще холодніше –десь мінус 18-20, та часу мерзнути нема . Відра літали одне за одним без єдиного збою за весь час роботи. Дмитро якось умудрявся в проміжки часу між висипанням відер вплітати по гілці в тин, який по задуму мав захищати від вітру. Лише коли хлопці, закінчивши роботу, вилізли з «теплої» печери на мороз, ми подумки співчуваючи їм згадали про захоплений на цей раз чайник. Дмитро оббиває з вусів бурульки. Дві кружки гарячого чаю, пущені по кругу, і ми з почуттям задоволення від результатів виконаної роботи рушаємо до будиночка. Там нас чекає продовження свята.Ранком наступного дня чекаємо повернення Ігоря та готуємось до нового робочого дня. Львів’яни, які планували закінчити виїзд роботою в Оптимістичній, вже задумуються над тим щоб залишитись. Тут приїжджає Ігор і повідомляє, що по прогнозу опівдні очікується снігопад і хуртовина. Є шанси не виїхати з цих полів на гостинець. Поки ми спішно пакуємо речі, він встигає ще зганяти в печеру щоб знати реальну ситуацію в розкопі. Снігопад і хуртовина застають нас при від’їзді від будиночка. Я сідаю в останню з від’їжджаючих машин. В спішці здаючи назад, розбиваємо об дерево заднє скло. Закладаємо пробоїну рюкзаками і доганяємо товаришів. Їдемо по засипаній снігом ґрунтовій дорозі. Тут порив вітру здіймає хмари снігу з поля, видимість падає до нуля. Наша машина буксує і глохне. Виходимо з машини, сніг осідає і ми бачимо, що товариші виїхали в цьому місці на ріллю, а ми в сніговій хуртовині не помітили цього і в’їхали яму на дорозі, заметену снігом. Машина не заводиться. Відкриваємо капот, під ним повно снігу. Очищуємо від снігу пас, машина завелася, але виштовхати її не можемо. Дзвонимо Ігорю, він повертається на своєму джипі. Розкопуємо від снігу колію і спільними зусиллями людських і кінських сил виїжджаємо на ріллю. Вже без пригод виїжджаємо на асфальт і по ньому до Борщова. Кияни поїхали ще раніше через Каменець до столиці. Львів’яни в Королівку, де вони встигли ще попрацювати на розкопці дороги в новий район. Я на дизель та у Львів.Олександр Деревягін

*****

 

Так получилось, что, когда готовились к Новому году и последующему за ним путешествию, всё у всех (у меня и у мужа) получалось. Но когда пришло время ехать, появились новые обстоятельства в виде невыполнимых производственных сроков и, вследствие этого выбор: или я еду в путешествие сама, или не еду вообще. Я выбрала – еду.

Пригласил меня в Рождественскую поездку Игорь Стефанишин (далее - пан директор). Поездка состоялась на Рождество, 03.01.2017 – 08.01.2017. Состав команды: Игорь, Оля (Я), Неля, Артем (друг Нели).

Цель поездки: минимум – разведка новой хаты на хуторе, вблизи Иване-Пусте, максимум – открытие новой пещеры «Ведмежа».

Так вот, отправились мы экипажем на Nissan’е во главе с Игорем, его дочками Аней и Юлей, со мной, Нелей и Артемом около 12 часов по полудню. По дороге вели непринуждённую светскую беседу. Обедали в Летичеве, перекусывали пирожками в Правдивке. Прибыли на место в Олексинцы около 21:00 – ужинали, топили печь, отбой в полночь. Девочки Юля и Аня остались в Чорткове.

На следующий день подъем, взяли все необходимое (посуду, теплые вещи) и отправились на маршрут Олексинцы – Иване-Пусте с остановкой в селе Короливка на базе львовян, где забрали большой стол (фанера) и топоры. По дороге в Борщёве встретили Александра Ивановича. Прибыли на место, снега нет, тепло, +2 градуса. Хата – добра. На две комнаты. Есть всё для жизни: стол, кровати, печь. Последнюю растопили, а кровати расстелили. Пошли в разведку, стемнело. Но какому спелеологу это бы помешало? Дорога незнакомая, хоть и короткая. Лес кругом стеной. Пошли впятером – я, Игорь, Неля, Артем и Саша. Мальчики пошли в дыру (Ведмежа), а девочки (я и Неля) хотели вернуться домой. Но что-то пошло не так. Не смогли мы найти переход через ручей в нужном месте, побоялись заблудиться и остались ждать возле пещеры у костра. Время пробежало быстро. Мальчики вернулись, расширив узкий ход, и мы все благополучно вернулись в уже протоплённую хату, в самую тёплую ее комнату.

Пятого числа с самого утра к нам присоединилась команда львовян: Иван, Дима, Серёжа, Юра, Лёня. Они обосновались в оставшейся (холодной) комнате, где поставили обогреватель. К обеду они были готовы идти копать. Мы же с Нелей остались дома готовить ужин.

Шестого числа был Сочельник. С утра на машине львовян мы ездили в магазин в Иване-Пусте, где забрали накануне заказанный торт. Докупили еще «теплых вещей». Дорога хорошая, снега нет. На похолодало, около -5…-7 градусов. Мальчики пошли копать. Мы с Нелей остались на хозяйстве, готовили кутю. Вечером вернулись работники, радостные и возбуждённые – пещера стала больше на 12 метров. Сообщили об этом пану директору. Ужинали, разговаривали, знакомились, делились впечатлениями. В общем и целом – очень хорошие ребята, все примерно одного возраста и из одного клуба. Выделяется среди них Александр Иванович, бывший геолог, а ныне пенсионер. Он показал мне, как можно поддержать человека, только своим присутствием. Размеренной силой «миротворца».

Сьоме січня.

Христос народився – Славімо Його! Більше всього вразило те, що львівські щирі хлопці не знають українських пісень. І коли напередодні біля багаття вони заспівали знаменитий російський романс «Мороз-мороз» - я була вражена. Сходили до печери, відмітили трасу від хати до входу червоними стрічками. Мені хотілося насолодитися українською мовою, музикою слова, ритмами рідного краю. Але ні, не вийшло. Та нічого, пан директор задовольнив мене в цьому надовго. Настав ранок Різдва Христового. Ніхто не зумів заспівати жодної колядки. Так ми й сіли за стіл – поїли, випили. Привітали усіх зі святом. Після обіду хлопці пішли ненадовго на підземні роботи. Дівчата лишилися накривати святковий стіл. Дружня вечеря, остання в цій експедиції, пройшла в теплій атмосфері. Вирішували куди далі копати, коли приїжджати, як там у Києві, як у Львові.

Восьме січня.

Настав останній ранок нашого походу, усі здорові, бадьорі та веселі. Мало того, що вдарив мороз -12…-17 градусів, так ще й пішов сніг. Прилетів Ігор зі звісткою, що Україну засипає снігом – Одеса, Миколаїв, Дніпро, Київ і хмара рухається до нас. У нас було мало часу. Хлопці утрьох побігли до печери забрати інструменти і ще раз оглянути досягнення. Пан директор дав решті особисті розпорядження. Борщ, що не встигли доїсти, розлили по банкам і львів’яни забрали їх з собою. Рушили. Не без пригод. Виїхали на дорогу. Снігопад посилюється, до Києва далеко. Поспішаємо. Дорога погана. Зупиняємося на вечерю у Летичеві. В Житомирі снігу не було. Ще трошки – і дома.

Оля Воробйова


end faq