Експедиції 2019 року

Експедиція № 128 з 2 по 7 січня 2019 року

Учасники: Андрій Адамчак (Івано-Франківськ), Антон Качан , Олег Корбут та Ігор Стефанишин (всі з Києва).

Завдання: Розширити «очко» в забої, просунутись вперед.

Експедиція видалась малочисельною і вже один раз відкладалась, коли на «польське» Різдво спочатку було багато бажаючих, але пізніше всі як один відмовились. На цей раз більшість спелеологів ще не встигла відновитись після святкування Нового року, тому змогли поїхати лише Олег та Ігор, запросивши новачка Антона.

2 січня по обіді зустрілись біля автостанції «Дачна» і утрьох рушили в путь. Цього разу їхали не через Бердичів, а вирішили спробувати податись через Любар та Староконстантинів. Дорога в цілому добра, проїхали швидко, лише в самому «Старконі» затримались через ремонт мосту. В Олексинці прибули о 8-й вечора. В печеру не пішли, а зайнялись впорядкуванням житла та наведенням порядку, який постраждав після святкування десятиріччя в серпні 18-го.

3 січня ми вирішили спробувати потрапити до Мушкарової ями. Задача виявилась непростою, у воронці було багато снігу і вхід довелось з годину розчищати. В самій печері нічого не помінялось, рівень води в Хрестовому озері трохи піднявся з літа, але ще не доходить до нижньої позначки на стіні, тому міряти ще рано. Для новачка Антона ми влаштували ознайомчу екскурсію по печері і потім «посвятили» в спелеологи, вимазавши глиною. Працювали в залі «Кайлас», що на «Тибеті», копаючи в східному напрямку. Там є вузька щілина, з якої відчувається слабка тяга повітря, а на стіні видніються дрібні білі кристали. Видимих продовжень поки не знайдено.

4 січня прокинулись, поснідали, прибрали в хаті і рушили до Іване-Пусте, заскочивши по дорозі в Борщів з намірами заправити балон газом. На всіх заправках нам відмовили. Після невдачі з газом ми відвідали хворого Степана та за його порадою поїхали в Мельницю-Подільську, де добрі люди і знайшли перехідник, і заправили балон газом, і побажали веселих свят. Ніколи не втрачайте надію!

Вже було близько третьої дня, як ми вирішили підкорити польову дорогу, що вела до хатинки в лісі. Земля була мокрою, а ями були заповнені водою, що не встигла ще замерзнути. Зверху все це було вкрито товстим шаром снігу, що приніс вітер з поля. Колій від машин ми не побачили, отже ми були перші, хто спробував проїхати до лісу. Пару разів позашляховик буксував, доводилось виштовхувати його назад та міняти колію. В кінці кінців ми перемогли і добрались до місця призначення. Біля хати звичний заїзд повз криницю зорали і нам довелось заїхати з протилежної сторони і стати за хатою.

Розпалили піч, приготували обід, поїли і рушили до печери. На хаті залишився Олег, а Ігор та Антон цього дня мали розширяти вузьке «очко», що зупинило нас в попередній експедиції. Робота ладилась, хоч не вистачало людей, і під вечір ми вже бачили попереду «темряву», що дихала нам в обличчя холодним свіжим повітрям. Пробратись туди було ще неможливо, бо дорогу перекривала плита, що відпала від стелі. Вирішили перенести вирішальний штурм на завтра, розраховуючи на свіжі сили. І не помилились! Коли вийшли з печери, нам зателефонував Андрій з Івано-Франківська і сповістив, що він у Королівці і хотів би приєднатись до нас. Ми залюбки погодились, адже нам сильно не вистачало робочих рук. Щоб він не блукав у темряві, Ігор надіслав Андрію GPS координати хатинки та порадив рухатись по колії, що залишилась від позашляховика. Десь за дві години Андрій без пригод добрався і вечеряв разом з нами.

5 січня прокинулись раніше звичайного і почали готуватись до вирішального штурму. На цей раз в печеру відправились вже у повному складі. Ігор взявся шматувати кам’яну плиту, а Антон, Андрій та Олег забирали каміння з забою і транспортували його на перший ярус. Під вечір в повітрі з’явився запах Кагору. Стало зрозуміло, що пора. Першим пішов назустріч темряві Олег. За ним протиснувся Ігор, а згодом приєднався ще й Андрій. Ми потрапили у обвальну залу, яка простягнулась з півночі на південь метрів зо двадцять, а ширина склала 4-5 метрів. На жаль висота виявилась малою, лише в деяких місцях була можливість посидіти, а от рухатись доводилось лише навколішки. Ми почали пошук спусків на нижній ярус і незабаром Олег таки знайшов прохід між камінням, що вів на північ. Пройти вперед було неможливо, дорогу перекривав камінь. Спроби прибрати цей камінь за допомогою лома та кувалди не мали успіху. Ліхтарик просвічував вперед шлях на 4-5 метрів і він був не замитим!

Скінчивши оглядини нової зали, ми направились до виходу, прихопивши з собою заповітну пляшку, що простояла в печері не один місяць. На вулиці було холодно, тому вирішили затримались в тому місці, де раніш стояла пляшка кагору, і де якраз перед Різдвом-2017 було знайдено прохід. Можливо наше відкриття виявиться незначним, але ми так довго і важко працювали, що мабуть заслужили невеличку перемогу.

Коли свято закінчиось, на вулиці нас зустрів холодний вітер зі снігом і зоряне небо. В хаті теж було прохолодно, тому довелось заново розпалювати піч. Сил для святкування вже не залишилось і ми просто повечеряли та позасинали.

6 січня сніг продовжував падати, а вітер не вщухав. Пора було перебиратись до печери Млинки, але попереду була польова дорога до села. Хоч на вулиці був мороз і земля вже встигла промерзнути за ці пару днів, що ми жили в хаті, вітер позамітав наші сліди і зробив дорогу непрохідною. Що робити? Чекати погоди чи прориватись? Ми вибрали другий варіант. Це було нелегко, бо важка машина провалилась в сніг і намертво сіла на раму. І що тепер робити? Іти в село по трактор? Врятувала ситуацію лопата та четверо пар рук. За годину ми відкопали з снігового полону автоиобіль і рушили по ріллі, яка була майже без снігу.

Ще через 15 хвилин ми радісно фотографувались на дорозі і згадували випробовування, які випали на нашу долю цього дня. Розпрощавшись на заправці з Андрієм, ми знову провідали Степана, який все ще хворів. Часу було обмаль, тому обмежились чаєм. Побажавши швидкого одужання, помчались в сторону Борщева, адже до вечора треба було ще багато чого встигнути. В Млинках нас зустрів Володя Насєдкін, який взявся прихистити Олега та Антона на ніч, а Ігор поїхав до батьків в Чортків.

7 січня. Різдво. Десь о 12-й в Млинки приїхав Ігор, щоб забрати Олега та Антона. Це виявилось не простою задачею, бо Насєдкін, якому в цей день виповнилось 60-ть, вже встиг пригостити їх. Нашвидкуруч покидавши до машини рюкзаки та «людей» рушили на Київ. Після польових заметів дорога до дому здалась нам безпроблемною і вже о 9-й вечора машина в’їхала в Київ. Експедиція завершилась.

Подяка пану Івану з Мельниці-Подільської за дозвіл пожити в хаті серед лісу.

Побажання швидкого одужання та міцного здоров’я Степану Окоцімському.

Вітання та найкращі побажання Володимиру Насєдкіну з нагоди 60-річчя.

Ігор Стефанишин. 14 січня 2019 року.

P.S.

19 січня 2019 року перестало битися серце мого вірного друга пуделя Бяші, який на протязі 14 років завжди чекав мого повернення з експедицій та подорожував зі мною.

Обвальна зала, відкрита в цій поїздці, віднині буде називатись «Зал Бяша».


end faq