Експедиції 2019 року

Експедиція № 134 з 10 по 14 липня 2019 року

Учасники: Неля Бабич, Фелікс Іщенко, Антон Качан, Олег Корбут, Таміла Павленко, Олександр Резников, Ігор Стефанишин та Іра Яценко (усі з Києва).

Завдання: Попрацювати в забої нової печери біля «Розкішної», привітати колег з Хмельницького спелео клубу з ювілеєм печери «Атлантида», провести пошукові дослідження в печері та поруч зі входом.

Спека, що тривала в Києві цілий червень, трохи почала набридати. А де можна від неї сховатись? Вірно, в ПЕЧЕРІ, а не під кондиціонером в офісі чи вдома.

Отже майже за традицією ми зустрілись о 17-й біля кіностудії, на автостанції «Дачна» до нас приєднались Олег, Антон та Таміла і рушили в Олексинці. Дорога на цей раз була вільна, тому доїхали відносно швидко. Але не так швидко, як з Сашою Резниковим

11 липня прокинулись рано, поснідали і почали готуватись в дорогу до Сапогова. Потрібно було взяти необхідне спорядження для роботи в печері та кухонне приладдя, палатки, столи, тощо. Ми вирішили ночувати в полі біля печери, а потім перебратись в табір біля Атлантиди. Все це зайняло трохи часу, адже нас було семеро на один позашляховик і спорядження було нікуди покласти. Врятував ситуацію додатковий багажник, який Ігор причепив на автомобіль. По дорозі до печери зупинились в Борщеві, докупили харчів. На місце прибули десь по обіді вже.

Табір вирішили поставити в воронці прямо біля входу в печеру. Дрова довелось носити з найближчого лісу, а воду ми привезли з собою і її нам вистачило на один день. Отже, залишивши Олега «охороняти» табір, решта залізла в нову печеру, яку розпочали копати в попередній експедиції. Феліксу довелось трохи розширяти вузькі проходи, адже минулого разу тут були одні худі. В забої нас працювало шестеро і це дало швидкий результат. Як підрахував Фелікс, нам знадобилось лише тридцять ванночок і прохід вправо був вже вільний. Те, що раніше попереду здавалось залом, виявилось галереєю, що простягнулась з півдня на північ і закінчувалась замитими проходами.

Коли почали досліджувати тягу повітря, то швидко знайшли невеличкий замитий хід, з якого віяло прохолодою. Трохи розкопавши його ми потрапили в добре промитий хід у формі трикутника, що вів на північ. Дно ходу було вкрите річковим піском з дрібними уламками вапняку та слідами потоку води. Хід був вузьким, але Антону та Ігорю вдалось проповзти вперед десь на 30 метрів і хід продовжувався. На цьому етапі вирішили зупинитись, адже стало зрозуміло, що ми потрапили в печеру «Розкішна». Карта печери, яку зробив в 1992 році Тернопільський спелео клуб «Поділля» вже не відповідала дійсності. За більш як 25 років вода, що затікає в ці печери, багато чого поміняла. Але це не важливо, адже печера продовжується і напрямок, куди вона нас веде, нам подобається. Перед виходом з печери відбулося традиційне посвячення новачків (Іра та Таміла) в спелеологи. Після чого всі рушили на екскурсію до «Ювілейної».

Вечір видався тихим та теплим. На диво комарів не було зовсім і ми чудово відсвяткували відкриття та відпочили. Вранці 12 липня ми поснідали, згорнули табір та рушили до Завалля. По дорозі заскочили на «фазенду» в Іване-Пусте до нашого старого друга Степана, де нас частували малиною та смородиною. Лише по обіді добрались до місця святкування, де нас вже очікував Саша Резников. Поставили палатку на березі Збруча та пішли вітатись (знайомитись) з гостями.

До вечора було ще далеко і Саша запропонував оглянути скелі та околиці печери. Він переконував, що 40 років тому там були не досліджені отвори, що вели під землю. Однак нам не вдалось віднайти щось схоже, адже пройшло багато часу і все змінилось. Надвечір ми повернулись в табір, де вже розпочалося святкування 50 річчя відкриття печери «Атлантида». Було багато музики, «мокрих» танців; одним словом було весело.

13 липня організатори зустрічі влаштували для всіх охочих невеличку екскурсію по печері. Крім спогляданням за неземною красою печери, ми спробували трохи пошукати ймовірні продовження і прихопили для цього лопату. Однак як і вчора ситуація повторилась: те, що колись здавалось перспективним, вже розкопано, а решта потребує серйозних зусиль не одної експедиції. Ввечері святкування продовжилось. Більше інформації тут https://www.facebook.com/groups/1427966694179899/

У неділю ми згорнули табір, подякували організаторам свята, попрощались з друзями і о пів на десяту рушили до Києва. По дорозі часто зупинялись: заправляли машину, купували пиріжки в Правдівці та по всіляким дрібницям. Не зважаючи на це вже о пів на шосту ми в’їхали в Київ. Експедиція завершилась.

Ігор Стефанишин.

18 липня 2019 року.


Експедиція № 133 з 27 по 30 червня 2019 року

Учасники: Ольга Діковська, Андрій Грачов, Людмила Грачова, Олег Корбут, Віталій Прохоренко, Тамара Радченко, Олександр Резников, Ігор Стефанишин (усі з Києва), Олександр Деревягін (зі Львова) та група студентів з викладачами: Гаєвська Анна, Заярнюк Ірина, Ільченко Владислава, Кравець Світлана та Ліза, Кучережко Дарина, Мусіяченко Ольга, Сокольчук Костянтин, Татарнєв Нікіта.

Завдання: Попрацювати в забої нової печери біля «Розкішної», перевірити стан печери «Довжок», провести пошукові дослідження в карстовому районі біля «Ювілейної».

Прийшло справжнє літо, настала пора відпочинку. А що може бути краще відпочинку біля печери?

Отже на цей раз нас було багато і їхали ми на двох автомобілях. Першим в Олексинці ввечері добрався Саша Резников на своєму KIA Mohave, а Віталій Прохоренко на своєму NISSAN Patrol приїхав вже вночі, заскочивши по дорозі до Степана в Іване-Пусте. Така різниця в часі пов’язана з тим, що перша машина виїхала з Києва ще в обід, а друга лише надвечір. Ще й непогода, що розгулялась в Києві 27 червня, внесла свої корективи.

28 червня після сніданку ми обговорили варіанти розташування табору експедиції і вирішили, що ми будемо ночувати на спелео хаті в Олексинцях. Згодом з’ясувалось, що це рішення було оптимальним. Цього дня ми побували в лісі на місці табору попередньої експедиції, заглянули в печери «Довжок» та «Селена». За два тижні, що минули, в печерах нічого не змінилось: в «Довжку» все ще стояла вода в ході, а «Селена» зовсім не «дихала». Після цього ми перебрались до району печери «Ювілейна», де після огляду найближчого лісу, розпочали копати в новій печері замитий хід, що зупинив нас в минулу поїздку. Працювало троє: Тома, Олег та Ігор. Решта залишилось на поверхні. За три години нам вдалось просунутись на 2,5 метра. Надвечір з’явився Михайло Сохацький, який не полінувався спуститись в печеру і оцінити нашу роботу. Після цього ми дружно відправились до хати в Олексинцях, де влаштували святковий стіл і привітали нашого ювіляра Михайла.

29 червня після невеличкої екскурсії до Мушкарової ями для новоприбулих студентів та їх викладачів, ми знову поїхали до Сапогова. Там біля «Ювілейної» крім нас зібралась ціла громада спелеологів: приїхав Володя Снігур з командою з Чорткова, Михайло Сохацький з Борщева, Саша Деревягін зі Львова та команда з тернопільського клубу «Поділля». Не вистачало лише Чернівців та Хмельницького. Після невеличкої наради всі розбіглись, а ми відправились копати замитий хід. Працювали знову утрьох: Олег, Ігор та Саша Деревягін. Пізніше до нас приєднались студенти, що повернулись з екскурсії по «Ювілейній». Однак часу, щоб потрапити в зал, що вже виднівся попереду, нам не вистачило. Там залишалось прокопати якихось півтора метри, але на вулиці вже стемніло і потрібно було повертатись. Доведеться в наступній експедиції робити відкриття, звісно якщо повезе.

30 червня після сніданку всі почали збиратись в дорогу. Коли все було готово, студенти залишились чекати транспорт до Борщева, а ми на своїх машинах рушили на Київ. По дорозі зупинялись перекусити та покупатись в озері на околиці Городка та на «пиріжках» в Правдівці. В Київ прибули о 8-30 вечора. Експедиція завершилась.

Ігор Стефанишин.

5 липня 2019 року.


Експедиція № 132 з 14 по 17 червня 2019 року

Учасники: Олег Корбут, Женя Кубанов, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (усі з Києва).

Завдання: Попрацювати в забої нової печери «Довжок», перевірити стан навколишніх печер, провести пошукові дослідження в карстовому районі між річками Циганка та Нічлава.

Чудова погода, три вихідних, що ще потрібно для dare to discover? Цього разу аж п’ятеро спелеологів з Києва наважились поїхати в експедицію і не прогадали. Зустрілись біля кіностудії десь о четвертій, завантажили рюкзаки, послухали напуття Сергія Мусіяченко і рушили в дорогу. Проспект Перемоги вже не рухався, тому лише о 17-й вибрались з Києва. За розмовами непомітно добрались до «пиріжків», прикупили десяток на вечерю і помчали в Іване-Пусте. Вже була перша ночі, коли ми заглянули в хату біля «ВедмежоЇ». Хоча з часу попередньої експедиції минуло трохи більше місяця, місцевість було не впізнати. Довкола все поросло двометровим бур’яном та кропивою, адже постійно були спека та зливи. Забравши спорядження рушили до Степана, щоб відремонтувати його комп’ютер. В Олексинці приїхали десь о третій ночі, повечеряли пиріжками і полягали спати.

15 червня прокинулись о 9-й, поснідали, зібрали необхідні речі для роботи в печерах і поїхали до лісу «Довжок». По дорозі заглянули в Королівку до наших друзів зі Львова, але вони пообіцяли приєднатись до нас лише у неділю. Після тривалих дебатів вирішили зупинитись в лісі на місці табору попередньої експедиції. Змайстрували новий стіл, поставили два намети і почали готувати обід. Весь цей час нас постійно атакували зграї комарів, на яких ніщо не діяло. Ні дим, ні спрей не допомагали, поки ми не втекли до печери. Те, що побачили на дні лійки, вразило нас не менше комарів. Повінь, викликана сильними зливами, змінила рельєф місцевості біля входу в печеру і нанесла купу повалених дерев, закоркувавши ними прохід під землю. Довелось з годину витратити на прибирання, щоб потрапити до печери. Під землею стихія теж накоїла лиха: замила все що було прокопано раніше і залишила по собі каміння та сміття, яке нам довелось витягати на поверхню. Неприємності на цьому не скінчились, бо з’ясувалось що попереду хід притоплено. Спробували черпати воду відром, але це виявилось не ефективно. Потрібно або задіяти мотопомпу або чекати коли все просохне. Ми обрали другий варіант і повернулись в табір. Дуже швидко повечеряли і миттєво поховались по наметам, де майже не було комарів. Серед ночі до нас прийшов Саша Деревягін, котрий пішки добирався з залізничного вокзалу у Борщеві.

16 червня прокинулись рано, поснідали і почали збирати табір. Десь о 12-й нарешті прибула делегація львів’ян у складі: Юра Григоренко, Саша Поляков, Іван Сердюк та Олег Томчук. Всі разом сходили до печери, хоча під землю ніхто не спускався, обговорили ситуацію і погодились, що краще зачекати. Потім ми поїхали в Сапогів, щоб подивитись печеру Ювілейну. З першої спроби віднайти вхід не вдалось. Кияни продовжили пошук, а львів’яни повернулись до Королівки. Не було би щастя, якби не нещастя не допомогло. Поки ми шукали вхід до Ювілейної, заглядаючи у кожну карстову лійку, Ігор запримітив під скелею вхід до підземелля, з якого приємно віяло прохолодою. Після 30 хвилин роботи лопатою нам вдалось заповзти в хід, який через 5 метрів переріс у галерею. Нажаль радість була недовгою, бо метрів за 30 ми уперлись в стіну, а вправо пішов невеличкий лаз, по якому ще недавно бігла вода. Спроби проповзти нічого не дали, тому ми стали копати. Пройшли десь метр вперед і зупинились, бо хотіли ще встигнути сходити в Ювілейну. Хід проглядався метрів на 5 , була відчутна тяга холодного повітря. Роботи плануємо продовжити в наступній експедиції. Окрилені успіхом в новій печері ми швидко розкопали вхід до Ювілейної і почали її вивчати. Більшість учасників була тут вперше, тому затримались під землею на пару годин. Печера всім дуже сподобалась і при нагоді тут теж варто спробувати покопати. А раптом нам повезе? Насолодившись побаченим ми рушили в Більче-Золоте до річки, щоб трохи змити з себе весь бруд. Там ми не тільки добре відпочили, а ще й чудово поспілкувались з Михайлом Сохацьким. По дорозі в Олексинці зупинились біля Мушкарової ями. Слава Богу хоч наша печера не постраждала від стихії. Ігор та Олег почистили від землі люк та зайшли всередину. В ямі було прохолодно і капала зі стелі вода, але болота не було. Ми прогулялись до озер і заміряли рівень води в них. Тепер в Галереї Запливів вже стоїть вода, але дно Озера Пірнання ще сухе. За десять хвилин ми вийшли на поверхню, замкнули вхід, попрощались з Михайлом і поїхали до хати. День пройшов успішно і ми дозволили собі трохи відпочити під червоне вино.

17 червня прокинулись знову о 9-й, поснідали, склали спорядження, прибрали в хаті і рушили до Києва. По дорозі заскочили в Чортків і трохи затримались в Городку біля озера, щоб пообідати та покупатись. Десь о 9-й вечора прибули в столицю. Експедиція завершилась.

Подяка сусіду Володимиру за чудове вино.

Ігор Стефанишин

20 червня 2019 року


Експедиція № 131 з 26 квітня по 10 травня 2019 року

Учасники: Олег Корбут, Ігор Стефанишин (усі з Києва); Денис Бородін, Юрій Григоренко, Олександр Деревягін, Валерій Добрянський, Наташа Лавренко, Сергій Лавренко, Андрій Максимець, Олександр Медведєв, Володимир Петлічев, Леонід Погуц, Іван Сердюк, Наталя Сердюк та наполовину сетер Джемма (усі зі Львова).

Завдання: Попрацювати в південно-західному забої в залі «Бяша», перевірити стан навколишніх печер, провести пошукові дослідження в карстовому районі між річками Циганка та Нічлава.

П’ятиденні вихідні, що випали цьогоріч на Великдень та 1 травня, дали можливість багатьом спелеологам здійснити свою мрію і прийняти участь в експедиції. Зі Львова приїхала команда аж з 12-ти учасників. А от спелеологи Києва не скористались такою можливістю, надіславши лише ДВОХ.

26 квітня до хати в лісі біля Іване-Пусте спочатку добралась команда львів’ян на двох автівках, а от кияни змогли прибути лише після опівночі, адже виїхати з міста в п’ятницю захотіли чуть не всі жителі столиці. Спочатку працювали утрьох в забої в залі «Бяшя», решта розкопувала «мокрий» вхід до Ведмежої. Нам вдалось розширити спуск в забій і розпочати поглиблювати хід, що пролягає під залом. Випадково з’ясувалось, що рухаючись по ходу, де зроблена канатна дорога, можна в деяких місцях перегукуватись з людьми, що працюють в забої.

Наступні дні були присвячені вивченню стану знайдених раніш печер та пошуку нових. Дослідження проводились спочатку в околицях села Пилипче, пізніше перемістились ближче до Борщева в перспективний район між річками Циганка та Нічлава. Ця робота виявилась не тільки цікавою, а ще й результативною. 30 квітня було виявлено стару лійку величезних розмірів з «шаленою» тягою дуже холодного повітря. Після кількох годин розкопування і витягання каміння стало зрозуміло, що це те, про що ми давно мріяли і тут може бути величезна печера. Не довго роздумуючи всі погодились дати ім’я цій знахідці «ДОВЖОК» за назвою лісу, де вона розташована.

1 травня погода зіпсувалась остаточно і надовго, тому ми прийняли рішення перебазуватись поближче до місця роботи. Вибратись на трасу було нелегко, довелось для MB Vito викликати трактор. Позашляховик Nissan зумів самостійно здолати пару кілометрів бездоріжжя. Спроба заїхати в ліс Довжок не вдалась, тому вирішили пожити пару днів на спелео базі в селі Олексинці, долаючи по 60 км до місця роботи та повертаючись в хату. За ці дні було розчищено від каміння вхідний колодязь та прокопано метрів зо п’ять горизонтального ходу. Робота виявилась важкою, адже ми були не готові працювати в умовах низьких температур, шаленого вітру в обличчя (обмерзали ніс та вуха) та мокрої підлоги ходу.

У неділю 5 травня кияни та частина львів’ян рушили до дому, а решта учасників вирішила спробувати перебазуватись в ліс поближче до нової печери. І їм це вдалось. Табір було встановлено в декількох сотнях метрів від місця роботи. Дощі, що лили на протязі наступних пару днів, спричинили потік води в нову печеру. Вхід не затопило, але копати, стоячи в воді, було не можливо. Коли вода вщухла, хлопцям вдалось просунутись вперед ще на метр.

10 травня роботи в печері було завершено, табір згорнуто. Експедиція завершилась, але інтрига залишилась. Що там далі вже покаже наступна поїздка.

Подяка.

Від імені всіх учасників висловлюю подяку пану Івану Тустановському та Михайлу Сохацькому за гостинність.

Ігор Стефанишин

10 травня 2019 року


Експедиція № 130 з 7 по 10 березня 2019 року

Учасники: Андрій Грачов, Олег Корбут, Ігор Стефанишин (усі з Києва); Юрій Григоренко, Леонід Погуц, Іван Сердюк, Наталя Сердюк, Олег Томчук та наполовину сетер Джемма (усі зі Львова).

Завдання: Розширити вхід в південно-західний забій в залі «Бяша», попрацювати і опуститись на його дно, пошукати додаткові перспективні місця для роботи та провести дослідження тяги повітря як біля входів так і в самій печері «Ведмежа».

У цій експедиції до трійки киян нарешті приєдналась група ТР зі Львова. Ми з ними бачились ще в кінці літа і ось знову зустрілись.

Від’їзд з Києва розпочався опівдні 7 березня. Погода була чудова, машин на трасі небагато і вже ввечері ми прибули в Іване-Пусте. Однак до хати в лісі їхати було неохота (львів’яни перенесли дату приїзду на 8 березня) та й земля на полі ще не просохла після дощів. Заночували у Степана.

Прокинулись 8 березня о дев’ятій, поснідали і без проблем проскочили по полям до бази в лісі. Лише встигли занести речі до хати та привітати коханих зі святом, як на порозі вже з’явились наші друзі зі Львова. При чому їх було не троє, а аж п’ятеро і з собакою. Відсвяткували зустріч, приготували обід і пішли до печери. Цього дня в печері трудились лише троє: Леонід, Олег Корбут та Ігор. Нам вдалось прибрати частину каменю та стелі над ним і спуститись на метр вниз. Андрій, Іван та Олег Томчук взялися вивчати тягу в печері і для цього замурували проходи в стару частину.

Наступного дня до нас в печері приєднався Юра, а Андрій, Іван та Олег продовжили свої дослідження, закривши з поверхні спуск в колодязь та «мокрий вхід». Незважаючи на перекриті проходи, тяга на вході в зал «Бяша» та в забої залишилась. За цей день нам вдалось прокопати ще півтора метри і опуститись на дно залу. Під залом в напрямку південь-північ проходить невеликий хід, частково засипаний глиною. Заповзти в нього поки неможливо, заважають пару каменів. Якщо їх обкопати та витягнути, то можна буде продовжити дослідження. Але це вже завдання на наступну експедицію.

10 березня раптово подув сильний вітер і ми прокинулись від шуму падаючих дерев. На Україну сунувся буревій. Після ситного та смачного сніданку спочатку львів’яни, а слідом за ними кияни, на своїх машинах рушили до села. Поле та дорога за цих пару днів просохли остаточно, тому за чверть години ми вже стояли на асфальті і прощались до наступної поїздки. По дорозі до дому помилувались повноводними Збручем та Дністром, перекусили традиційними пиріжками і надвечір без пригод в’їхали в Київ.

Подяка Степану Окоцімському за гостинність, пану Івану з Мельниці за теплу хату у лісі.

Ігор Стефанишин, м. Київ

15 березня 2019 року.

Проверка тяги в пещере (Видео)


Експедиція № 129 21 по 24 лютого 2019 року

Учасники: Ольга Воробйова, Ігор Стефанишин, Анатолій Чернов (всі з Києва) та Дмитро Тюрін (з Борисполя)

Завдання: Розширити вхід в зал «Бяша», попрацювати в новому забої, пошукати додаткові перспективні місця для роботи та провести геофізичні дослідження біля входів до печери «Ведмежа».

Чисельність експедиції не змінилась з часу попередньої і так вже склалось, що постійно їздить лише три-чотири людини. Однак дослідження печери тривають, а це найголовніше.

Отже в четвер 21 лютого з деяким запізненням четверо учасників зібрались біля кіностудії і десь о 19-й рушили в дорогу. Проспект «Перемоги» був заповнений машинами, що ледве рухалися, і всім стало зрозуміло, шо вже можна нікуди не поспішати. Після Житомира почав падати сніг, який поступово перетворився в хурделицю. Від Хмельницького снігу вже не було - його замінив дощ. Коли ми десь о пів на четверту (якби ви тільки бачили ці дороги) добрались до Іване-Пусте, питання їхати по польовій дорозі до хати в лісі чи ночувати у селі вже не виникало. У Степана в хаті було тепло і затишно, ми трохи відсвяткували прибуття та полягали спати.

Прокинулись о десятій, поснідали та стали проробляти варіанти поїздки по полю до лісу. Спочатку збирались їхати трактором з причепом, але потім вирішили ризикнути і спробувати на позашляховику, адже тракторист Зеньо пообіцяв нас витягнути з багнюки. Нам таки вдалось добратись до місця призначення, хоча був шанс застрягнути. Біля хати буревій повалив величезне дерево, яке перегородило дорогу та пошкодило паркан. Добре, що хоч не зачепило будівлі. Ми нарубали сухих гілок від дерева, розпалили піч, пообідали та утрьох рушили до печери. В потічку, який висох ще влітку, тепер було багато води. Також ми помітили воду на «мокрому» вході до печери, хоча вона туди поки не текла, але це ще не весна.

У Ведмежій все залишилось без змін, лише стелю окупувала колонія кажанів, а глина на підлозі трохи підсохла і вже не липла до наколінників. Спочатку ми розширили прохід в зал «Бяша», потім почали працювати в забої, закладеному в минулу експедицію Олегом Корбутом. За годину, прибравши каміння, нам вдалось просунутись десь на півтора метра, але попереду прохід закрила висипка глини. Роботу в забої довелось припинити і невдовзі ми повернулись до хати. Поки ми працювали в печері, невідомі «лісоруби» прибрали лежаче дерево з дороги (там було не менше куба дров), залишивши лише гілки, а Оля нам приготувала борщ з качкою «по-пекінськи». Після вечері влаштували невеличкий кінозал та й полягали спати.

У суботу погода стала по-справжньому зимова. Температура впала до 6 градусів морозу, світило сонце, а все болото довкола позамерзало. Після сніданку ми вирішили спробувати провести геофізичні дослідження поверхні біля входів до печери за допомогою георадара VIY3-125 GPR, люб’язно наданого нам фірмою Transient Technologies LLC (http://www.viy.ua/). У цій цікавій роботі прийняли участь всі четверо: Толя працював на комп’ютері, Діма та Ігор тягали по поверхні георадар, а Оля все це знімала на телефон.

Закінчивши вимірювання повернулись до хати пообідати. Полишивши Оля стерегти хату та готувати вечерю, решта знову пішла в печеру. На цей раз ми виконали детальну фотозйомку залу «Бяша», спробували перевірити тягу повітря та продовжили пошук можливих виходів із залу. З тягою на цей раз нас спіткала невдача, в печері був повний «штиль», дим від цигарки висів у повітрі і не рухався. Доведеться цей експеримент ще раз повторити. А от з пошуком продовжень повезло трохи більше: біля південно-західної стіни Ігор запримітив спуск на нижній ярус печери, який не був замитим глиною. На глибині близько 3 метрів виднілась підлога, вкрита глиною. Можливо туди рухається все повітря в печері. Отже в наступну експедицію нам необхідно детально дослідити цей спуск і по можливості потрапити на його дно. На годиннику була дев’ята вечора, коли ми зібрали інструмент і вийшли з печери. Всі були втомлені, тому після смачного «вчорашнього» борщу майже відразу полягали спати.

У неділю прокинулись о восьмій ранку, бо хотіли по раніше повернутись в Київ. Поснідали, прибрали в хаті і рушили до Києва. Польова дорога тепер повністю замерзла і ми її проскочили досить швидко. Однак з’явилась інша проблема – заднє колесо потрохи спускало. Довелось за допомогою Степана розшукати майстра Руслана (це у неділю) і заклеїти шину. О 12-й ми нарешті виїхали з Іване-Пусте. По дорозі до дому оглянули в с. Окопи живописні каньйони Збруча та Дністра. Річки були повноводними і від цього здавалась ще красивішими, ніж улітку. Після традиційних зупинок на «пиріжках» та «під берізками» спокійно добрались до Києва. На годиннику була дев’ятнадцята, експедиція завершилась.

Подяка Степану Окоцімському за гостинність, пану Івану з Мельниці за теплу хату у лісі, фірмі Transient Technologies LLC та Іващуку В.Е., Прохоренко В.П. особисто за георадар.

Ігор Стефанишин, м. Київ

27 лютого 2019 року.


Експедиція № 128 з 2 по 7 січня 2019 року

Учасники: Андрій Адамчак (Івано-Франківськ), Антон Качан , Олег Корбут та Ігор Стефанишин (всі з Києва).

Завдання: Розширити «очко» в забої, просунутись вперед.

Експедиція видалась малочисельною і вже один раз відкладалась, коли на «польське» Різдво спочатку було багато бажаючих, але пізніше всі як один відмовились. На цей раз більшість спелеологів ще не встигла відновитись після святкування Нового року, тому змогли поїхати лише Олег та Ігор, запросивши новачка Антона.

2 січня по обіді зустрілись біля автостанції «Дачна» і утрьох рушили в путь. Цього разу їхали не через Бердичів, а вирішили спробувати податись через Любар та Староконстантинів. Дорога в цілому добра, проїхали швидко, лише в самому «Старконі» затримались через ремонт мосту. В Олексинці прибули о 8-й вечора. В печеру не пішли, а зайнялись впорядкуванням житла та наведенням порядку, який постраждав після святкування десятиріччя в серпні 18-го.

3 січня ми вирішили спробувати потрапити до Мушкарової ями. Задача виявилась непростою, у воронці було багато снігу і вхід довелось з годину розчищати. В самій печері нічого не помінялось, рівень води в Хрестовому озері трохи піднявся з літа, але ще не доходить до нижньої позначки на стіні, тому міряти ще рано. Для новачка Антона ми влаштували ознайомчу екскурсію по печері і потім «посвятили» в спелеологи, вимазавши глиною. Працювали в залі «Кайлас», що на «Тибеті», копаючи в східному напрямку. Там є вузька щілина, з якої відчувається слабка тяга повітря, а на стіні видніються дрібні білі кристали. Видимих продовжень поки не знайдено.

4 січня прокинулись, поснідали, прибрали в хаті і рушили до Іване-Пусте, заскочивши по дорозі в Борщів з намірами заправити балон газом. На всіх заправках нам відмовили. Після невдачі з газом ми відвідали хворого Степана та за його порадою поїхали в Мельницю-Подільську, де добрі люди і знайшли перехідник, і заправили балон газом, і побажали веселих свят. Ніколи не втрачайте надію!

Вже було близько третьої дня, як ми вирішили підкорити польову дорогу, що вела до хатинки в лісі. Земля була мокрою, а ями були заповнені водою, що не встигла ще замерзнути. Зверху все це було вкрито товстим шаром снігу, що приніс вітер з поля. Колій від машин ми не побачили, отже ми були перші, хто спробував проїхати до лісу. Пару разів позашляховик буксував, доводилось виштовхувати його назад та міняти колію. В кінці кінців ми перемогли і добрались до місця призначення. Біля хати звичний заїзд повз криницю зорали і нам довелось заїхати з протилежної сторони і стати за хатою.

Розпалили піч, приготували обід, поїли і рушили до печери. На хаті залишився Олег, а Ігор та Антон цього дня мали розширяти вузьке «очко», що зупинило нас в попередній експедиції. Робота ладилась, хоч не вистачало людей, і під вечір ми вже бачили попереду «темряву», що дихала нам в обличчя холодним свіжим повітрям. Пробратись туди було ще неможливо, бо дорогу перекривала плита, що відпала від стелі. Вирішили перенести вирішальний штурм на завтра, розраховуючи на свіжі сили. І не помилились! Коли вийшли з печери, нам зателефонував Андрій з Івано-Франківська і сповістив, що він у Королівці і хотів би приєднатись до нас. Ми залюбки погодились, адже нам сильно не вистачало робочих рук. Щоб він не блукав у темряві, Ігор надіслав Андрію GPS координати хатинки та порадив рухатись по колії, що залишилась від позашляховика. Десь за дві години Андрій без пригод добрався і вечеряв разом з нами.

5 січня прокинулись раніше звичайного і почали готуватись до вирішального штурму. На цей раз в печеру відправились вже у повному складі. Ігор взявся шматувати кам’яну плиту, а Антон, Андрій та Олег забирали каміння з забою і транспортували його на перший ярус. Під вечір в повітрі з’явився запах Кагору. Стало зрозуміло, що пора. Першим пішов назустріч темряві Олег. За ним протиснувся Ігор, а згодом приєднався ще й Андрій. Ми потрапили у обвальну залу, яка простягнулась з півночі на південь метрів зо двадцять, а ширина склала 4-5 метрів. На жаль висота виявилась малою, лише в деяких місцях була можливість посидіти, а от рухатись доводилось лише навколішки. Ми почали пошук спусків на нижній ярус і незабаром Олег таки знайшов прохід між камінням, що вів на північ. Пройти вперед було неможливо, дорогу перекривав камінь. Спроби прибрати цей камінь за допомогою лома та кувалди не мали успіху. Ліхтарик просвічував вперед шлях на 4-5 метрів і він був не замитим!

Скінчивши оглядини нової зали, ми направились до виходу, прихопивши з собою заповітну пляшку, що простояла в печері не один місяць. На вулиці було холодно, тому вирішили затримались в тому місці, де раніш стояла пляшка кагору, і де якраз перед Різдвом-2017 було знайдено прохід. Можливо наше відкриття виявиться незначним, але ми так довго і важко працювали, що мабуть заслужили невеличку перемогу.

Коли свято закінчиось, на вулиці нас зустрів холодний вітер зі снігом і зоряне небо. В хаті теж було прохолодно, тому довелось заново розпалювати піч. Сил для святкування вже не залишилось і ми просто повечеряли та позасинали.

6 січня сніг продовжував падати, а вітер не вщухав. Пора було перебиратись до печери Млинки, але попереду була польова дорога до села. Хоч на вулиці був мороз і земля вже встигла промерзнути за ці пару днів, що ми жили в хаті, вітер позамітав наші сліди і зробив дорогу непрохідною. Що робити? Чекати погоди чи прориватись? Ми вибрали другий варіант. Це було нелегко, бо важка машина провалилась в сніг і намертво сіла на раму. І що тепер робити? Іти в село по трактор? Врятувала ситуацію лопата та четверо пар рук. За годину ми відкопали з снігового полону автоиобіль і рушили по ріллі, яка була майже без снігу.

Ще через 15 хвилин ми радісно фотографувались на дорозі і згадували випробовування, які випали на нашу долю цього дня. Розпрощавшись на заправці з Андрієм, ми знову провідали Степана, який все ще хворів. Часу було обмаль, тому обмежились чаєм. Побажавши швидкого одужання, помчались в сторону Борщева, адже до вечора треба було ще багато чого встигнути. В Млинках нас зустрів Володя Насєдкін, який взявся прихистити Олега та Антона на ніч, а Ігор поїхав до батьків в Чортків.

7 січня. Різдво. Десь о 12-й в Млинки приїхав Ігор, щоб забрати Олега та Антона. Це виявилось не простою задачею, бо Насєдкін, якому в цей день виповнилось 60-ть, вже встиг пригостити їх. Нашвидкуруч покидавши до машини рюкзаки та «людей» рушили на Київ. Після польових заметів дорога до дому здалась нам безпроблемною і вже о 9-й вечора машина в’їхала в Київ. Експедиція завершилась.

Подяка пану Івану з Мельниці-Подільської за дозвіл пожити в хаті серед лісу.

Побажання швидкого одужання та міцного здоров’я Степану Окоцімському.

Вітання та найкращі побажання Володимиру Насєдкіну з нагоди 60-річчя.

Ігор Стефанишин. 14 січня 2019 року.

P.S.

19 січня 2019 року перестало битися серце мого вірного друга пуделя Бяші, який на протязі 14 років завжди чекав мого повернення з експедицій та подорожував зі мною.

Обвальна зала, відкрита в цій поїздці, віднині буде називатись «Зал Бяша».


end faq