Експедиції 2017 року

Ця поїздка стала майже копією попередньої 115-ї, тільки кількість учасників зменшилась до трьох: Чехович захворів і не поїхав. Возив нас на своєму позашляховику, як і минулий раз Віталік. Отже учасники експедиції: Олег Корбут, Віталій Прохоренко, Ігор Стефанишин (всі з Києва) та Степан Окоцімський з Іване-Пусте.

7 грудня о 17-30 зустрілись на «Шулявці» і рушили в Олексинці, куди прибули о пів на третю ночі. Запалили піч, повечеряли та лягли спочивати, бо всі «балакучі» залишились в Києві

8 грудня прокинулись о десятій, поснідали і спробували порубати дрова. Однак це було неможливо через їх надмірну довжину. Довелось запросити сусіда Володю з бензопилою і попиляти дрова. Впоравшись з цим рушили до печери. Погода стояла тепла та сонячна і ми вирішили провести геологічні дослідження поверхні біля вхідної лійки за допомогою радара VIY3-125 GPR, який нам надала фірма "Трансієнт Текнолоджіс" (http://www.viy.ua). Трасу вибрали по асфальту дороги, яка вже трохи просохла. Однак заглянути на глибини, де може бути печера, нам не вдалось – потужний шар вологої глини надійно заховав все під собою. Закінчивши дослідження, переодягнулись та спустились в печеру. Вирішили продовжити роботи в забої біля репера №11, розпочаті в минулу експедицію. Цього разу ми прихопили з собою нашого возика для транспортування ванночок з глиною і почали заново робити прокоп під габарити возика. До ночі встигли прокопати близько метра.

9 грудня погода змінилась, на небі з’явились важкі хмари, а прогноз погоди обіцяв дощ та мокрий сніг. До нас подзвонив, а потім і під’їхав Степан з Іване-Пусте. Він ще ніколи не бував в великих печерах, тому ми спочатку влаштували йому невеличку екскурсію по Мушкаровій ямі. Потім вже учотирьох продовжили вчорашні роботи в забої. Завдяки поповненню свіжою силою швидкість копання зросла і до вечора ми пройшли ще метрів зо п’ять. Могли б більше, але глина стала вологою і її вже не брала лопата. Необхідно буде для наступної поїздки виготовити спеціальний ніж, яким би можна було різати пласти глини. Коли ввечері вибрались на поверхню, то попали в справжню зиму. Валив густий сніг і дув сильний вітер. Швидко переодягнулись і залізли до машини Віталіка. Дорога була вкрита снігом, тому Степан вирішив не ночувати в нашій хаті, а повернутись на своїй машині до дому.

10 грудня о 10.30 рушили на Київ. Дорога була ледь засніжена, лише після Житомира ми наздогнали вчорашній циклон зі снігом. Але хороша машина та майстерність водія зробили свою справу і ми без пригод в’їхали в Київ.

Подяка сусіду Володимиру за допомогу з дровами, Степану Окоцімському за поміч в копанні забою.

Ігор Стефанишин

12 грудня 2017 р.

Хоч в листопаді і немає святкових днів, але ж не чекати нам Різдва, щоб поїхати в печери. Погодились їхати лише четверо, решта обіцяла на Новий рік. На цей раз послуги водія запропонував Віталій. Ми погодились і зібрались біля «танку», десь о пів на шосту вечора рушили в дорогу. Їхали через Старокостянтинів, дорога виявилась гіршою ніж традиційна через Бердичів. В село прибули о другій ночі. Повечеряли та лягли спочивати.

10 листопада прокинулись трохи пізно, приготували сніданок (обід) та пішки рушили до печери, адже погода була непогана. В Мушкаровій ямі на вході стояв запах гнилих грушок, що попадали з дерева прямо в колодязь. Коли вдарять морози, треба буде все прибрати. На «Іконостас» не заходили, а пішли прямо в Озерний район. Там ми взяли розкладну вудочку та примотали до неї камеру GoPro та ліхтар. Все це було придумано для того, щоб заглянути в вузький хід на дні висохлого Хрестового озера. Коли переглянули відеозапис, то виявилось, що за поворотом є лише вузька тріщина. Закінчивши з «рибалкою» ми спробували пошукати щастя в західному напрямку. Вибрали для цього місце поруч з «Кривавою мері». Там ще ніхто жодного разу не копав, та й замив був не 100% як у забої «Че». Забій отримав назву «Мишка». Щоб перевірити правильність вибору місця вирішили копати неглибоко. Пройшли метрів зо п’ять, дальше видніється продовження і відчувається легка циркуляція повітря. Щоб копати далі необхідно поглибити прокоп і використовувати нашого возика для переміщення ванночок з глиною. Цим ми можливо і займемося у наступній експедиції.

11 листопада ми запланували оглянути та попрацювати в «Музейній», куди нас запросила команда Михайла Сохацького. З часу нашого останнього візиту печера стала більшою, було відкрито багато нових ходів, хоч і не нанесено на карту. О 14-й годині біля печери нас вже чекали Михайло та Мирон і незабаром долучився ще й Саша. Хоч вхід до «Музейної» достатньо просторий (труба), далі йдуть доволі вузькі ходи, які цього разу не захотіли підкоритися Віталіку. Довелось йому повернутись до машини, а ми ушістьох поповзли до «столу», де трохи перекусили перед роботою. Набравшись сил, дружно почали поглиблювати хід, що вів на вихід. Прокопали метрів тридцять та й пішли оглядати нові ходи. Більшість з них повністю прокопано, бо печера сильно замулена потоком води, що ще недавно протікав усередині. Наші друзі виконали титанічну працю, прокопавши стільки ходів. Але це все було недаремно, бо поступово ходи ставали вищими і по ним вже було приємно рухатись. Будемо сподіватись, що найважчі ділянки печери вже позаду. Чого і бажаємо всім дослідникам «Музейної». Коли вийшли на поверхню, вже було темно, та Віталік увімкнув габаритні вогні, щоб ми не заблукали. Попрощались і роз’їхались хто куди.

Коли повернулись в Олексинці, нас чекав сюрприз у вигляді купи дров на подвір’ї. Це сусід Микола забезпечив нам тепло в хаті на всю зиму, за що ми йому дуже вдячні.

12 листопада погода остаточно зіпсувалась, накрапав дрібний дощик і було холодно. Але в Києві погода була ще гіршою і навіть випав сніг. Зібрались в дорогу, сфотографувались на згадку і помчались до дому. По дорозі зупинись в Правдівці, але чомусь зовсім не було смажених пиріжків, лише печені. Будемо сподіватись, що це випадковість, а не початок кризи. Швидко та без пригод Віталік довіз нас до Києва.

Ігор Стефанишин 14 листопада 2017 р.

Вечоріло. Закінчувалась п’ятниця 13-го. Не побоялись та відгукнулись на запрошення їхати до печер аж шестеро мандрівників. Отже біля кіностудії зібрались: Оля Воробйова, Андрій Грачов, Олег Корбут, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин та Вадим Уханьов. Якось перед поїздкою, Валерій Чехович запитав, коли ж ми будемо копати? Так от, ми встигли і попрацювати і відпочити. А тепер про все детально.

Рушили в дорогу о пів на шосту, ще годину витратили на традиційні по п’ятницям затори і десь о першій ночі прибули на місце. В хаті було тепло і затишно. Чемно відзначили приїзд і полягали спати (не всі правда). Вранці прокинулись пізно, поснідали і почали збиратись до печери. Грачов не виявив бажання йти під землю, натомість рушив до Вертеби, де його забрали друзі з Борщева та відвезли на базу «Лісова пісня». Решта рушила до ями. Однак Оля забула в хаті частину свого гардероба і змушена була повернутись назад, назбиравши по дорозі купу грибів.

Нас залишилось четверо і ми пішли на роботу в район «Повзунки». Це місце не користується популярністю серед спелеологів, однак хтось мусить перевірити чи не проґавили ми там щось важливе. По пластунськи оглянули місце і почали копати на схід. Грунт добре підсох, тому працювати було не важко. Вдалось просунутись метрів на 5, поки нас не зупинила стіна. Отже проходу на схід там не виявилось. Як колись казав Віталій Прохоренко, ми закрили ще одне питання.

Пообідавши пішли оглядати периметр печери, а коли виходили, то загубили по дорозі Костю. Довелось повертатись та шукати його. Згаяли пів години. Вдома нас вже чекала смачна вечеря, та часу було обмаль, бо нас уже чекали на з’їзді УСА. Швиденько поїли і помчались до Грачова. Поки їхали, Андрій вже встиг отримати грамоту від УСА , якою нас усіх нагородили за дослідження Мушкарової ями. На з’їзді було весело, адже всі вже встигли посидіти за святковим столом. Нам теж перепало від щедрих господарів та й прийшли ми не з порожніми руками. Про всі події, що відбувалися на з’їзді можна ознайомитись на сайті УСА. Що нас вразило, так це саморобний пристрій для калібрування DistoX та топографічної зйомки, який змайстрував Мирон Бойко.

У неділю ми рушили до Борщева на зустріч з командою Куприча. Поки його чекали, Михайло Сохацький провів для нас чудову екскурсію по краєзнавчому музею, за що ми йому дуже вдячні. Коли нарешті всі зібрались, то вирішили їхати в село Завалля короткою дорогою через старий міст через Збруч. Дорога виявилась поганою, але мальовничою. Добре, що ми їхали на позашляховику. А от Купричу повезло менше, йому довелось навіть висаджувати пасажирів, щоб проїхати складні ділянки.

На місці нас радісно зустріли господарі з Хмельницького клубу і влаштували нам чудову екскурсію не тільки по відомим місцям у печері «Атлантида», а показали недавно відкриті нові райони. Що являє собою ця печера словами не передати, це треба БАЧИТИ. Коли скінчилась екскурсія, на вулиці вже була ніч і ми рушили назад в Олексинці. Їхали трохи іншою дорогою, ніж туди, але і вона виявилась поганою. Коли проїхали Іване-Пусте, на годиннику була вже дев’ята вечора. Хотілось ще заглянути та попрацювати в Ведмежій, але часу вже не залишилось.

У понеділок зібрались їхати на Київ. Олег та Костя вирішили подивись ще й Вертебу, поки ми прибирались в хаті. Прибравши заїхати до Вертеби та забраили наших екскурсантів. На обід заїхали в Чортків до батьків Ігоря, трохи оглянули місто і о 16-й рушили на Київ. Зупинялись традиційно «на пиріжках», «на оленях» та «під берізками». Об 11-й вечора прибули в Київ. Експедиція завершилась.

Подяка Українській спелео асоціації (УСА) за високу оцінку наших досліджень, Хмельницькому спелео клубу «Атлантида» за показ найкрасивішої печери та Борщівському краєзнавчому музею за цікаві екскурсії.

Ігор Стефанишин 21 жовтня 2017 року

*****

Осенью 1996 года когда я в очередной раз прихал в Атлантиду, она произвела на меня довольно гнетущее впечатление по сравнению с тем что я видел раньше…

Сегодня все совсем по другому и это радует!

А. Грачев

Учасники.

Ольга Гондалева, Михайло Депутат, Максим Лагер, Ігор Стефанишин та Юлія Стефанишина . Всі з Києва.

Зважаючи на молодіжний склад команди, працювали як в Мушкаровій ямі так і в Ведмежій.

Подяка сусідам Марії та Володимиру за постійну допомогу в проведенні експедицій, Лесі Броді за традиційну гостинність, Івану Тустановському за дах над головою та Степану Окоцімському за незабутню зустріч.

Про хід експедиції читайте далі.

Первый день

Наше путешествие начинается в привычном месте - на стоянке возле киностудии Довженко. На борту Nissan: Игорь Стефанишин (папа автора отчета), Юля Стефанишина (автор отчета), Оля Гондалева, Максим Лагер и Миша Депутат. По словам Игоря средний возраст экипажа 20 лет, потому "я и моя молодая команда" отправляется в 113 экспедицию. И все мы делаем что-то очень важное.

В путешествии важно все, а особенно - сама дорога, потому, должна заметить, що осінні краєвиди 10 з 10.

По дороге была остановка возле вечно бодрых оленей, Летичев проехали под Пинк Флойд. В село Олексынцы приехали около 00:10, где перекусили пиццей из бутербродов - кулинарное творение Оли.

Второй день

Выспавшись и позавтракав, начали собираться в Мушкарову Яму, к которой пришли к 12:00. Прошли входной район, Озёрный район, проверили западные забои на возможную тягу. Устроили небольшую экскурсию, посетив Говерлу, Якусь Тварюку, Озеро Ныряния. На Иконостасе перекусили. Перед этим поиграли в прятки (помните анекдот, где команда сбилась с маршрута?) и потому сложно сказать, кто победил в этой случайной игре - начальник или его молодая команда.

После обеда Миша и Макс пошли копать забой, а я с Олей с Игорем прогулялись по Санктуму и Янтарной.

Вернувшись в хату, устроили шашлыки, посиделки, запивалки. Часть компании ушла спать, а другая - сидела около костра до поздней ночи.

Третий день

Как вы догадались, с утра некоторые проснулись быстро и легко, некоторые же - тяжело и долго. Но, в итоге, собрались все и уже к 12:00 мы выехали из Олексынцев в сторону Чорткова.

Там я и папа поздравили дедушку Колю с 92-х летием, причём это все удалось организовать в виде сюрприза. Тем временем остальная часть команды пошла гулять по городу, посмотрев на костёл, старые дома, улицы и побывав в пабе "Сова".

После этого поехали в Иване-Пусте, где сначала заехали к Степану. Представляете, у него там вкуснейшая и сочная клубника... в сентябре! Прибыв в хату, мы начали готовить обед. А Игорь тем временем отвёз Олю на остановку - к вечеру ей нужно быть в Тернополе, откуда ее ждал поезд на Киев.

По возвращению Игоря мы пошли в Ведмежу. Там поработали перфоратором, налепили фигурок с глины и пошли обратно на ужин, да с гостями - к нам пришёл Степан со своей семьёй. Чудесно провели вечер у костра.

Максим и Миша пошли спать на сено... и тепло, и в компании мышей. Так тоже бывает.

Четвёртый день

Проснулись, позавтракали, собрались и поехали в путь. Остановились возле старых Польских ворот в Окопах (которые стояли между трёх государств), после заехали в Хотин и посетили крепость. Оказывается, больше 80% внешних стен сохранились с древних времен. Вот уж хорошо умели строить!

После этого остановились в Правдивке на пирожки, самое обязательное место для посещения на этой дороге. После в Хмильныку подобрали Макса по бла-бла кару, с которым под веселые истории вернулись домой.

Итого: насыщенная и очень красивая экспедиция.

А могли бы и не поехать!

Юлия Стефанишина

Учасники.

Неля Бабич, Ольга Гондалева, Ольга Діковська, Артем Киселюк, Сергій Мусіяченко, Дарина Остапюк, Віталій Прохоренко, Андрій Синявський, Ігор Стефанишин з пуделем «Бяша», Валерій Чехович, та Максим Лагер з Києва, Сергій та Ольга Єпіфанови, Таня Єрмакова з сином Леонідом з Тернополя.

Після скасованої експедиції в липні місяці, шанси зібрати учасників в серпні були мізерні. Довелось заманювати за допомогою «пряника». На пропозицію відвідати Карпати відгукнулось аж п’ятеро. Однак почнемо по порядку.

Ще у травні місяці ми пообіцяли Крісу (Chris Nicola) з Нью-Йорка показати Мушкарову яму, але коли довелось їхати, то 15 серпня зміг рушити в дорогу лише Ігор з собакою, яку ні на кого було залишити. Щоб було веселіше, він взяв пасажирів через сайт БлаБлаКар. Ввечері машина прибула в Борщів, де нас вже чекала компанія американських спелеологів. За вечерею домовились по плани на середу.

16 серпня десь о 12-й Кріс привіз з собою американську команду і ми рушили до печери. Зважаючи на вік учасників маршрут було вибрано простий, але захоплюючий. Після відвідин печери всі зібрались в спелео хаті, пообідали та трохи поспівали пісень під гітару. Близько 20-ї гості поїхали до Борщева.

19 серпня подзвонив Степан з Іване-Пусте і передав просьбу місцевих активістів допомогти розширити вхід до «Патріотичного гроту». Ігор з вірним псом рушив на допомогу. Цим гротом виявилась давно відома печера «Глинка», що поруч з іншою печерою «Славка». Місцева громада добре попрацювала над входом до гроту і навіть зробила дорогу від траси до печери. Після години роботи з перфоратором, вхід до гроту став достатньо широким для пересічних відвідувачів, залишилось лише трохи поглибити його. По закінченню роботи Степан запросив до себе в гості на «фазенду», де ми повечеряли та назбирали трохи малини. Коли сонце вже сідало, подзвонив Віталік і сповістив, що скоро буде. Довелось попрощатись з гостинним господарем та повертатись в Олексинці. До спелео хати Ігор та Віталік прибули з інтервалом в п’ять хвилин. Що було далі можна дізнатись з розповіді Андрія Синявського.

25 серпня Віталік з вірним екіпажем рушили до дому, а ми залишились чекати гостей з Тернополя. Близько обіду приїхав Сергій з дружиною Олею та Таня з сином Льончиком. Ми їх давно не бачили, та й в печері з тих пір багато що помінялось. Отже майже всі рушили до ями на оглядини місць минулих розкопок та одразу почали планувати майбутні роботи. Ввечері продовжили святкувати 9-ту річницю відкриття печери. Вночі Сергій та Даша покинули хату та відправились у подорож, решта продовжила насолоджуватись сном.

26 серпня Ігор, Артем, Неля, Сергій та Таня з сином знову рушили до печери. Цього разу працювали в новому залі на Тибеті, відкритому в попередній експедиції. Копали в західному напрямі, пробуючи спуститись з верхнього яру в середній. Викопали яму близько метра глибиною. Якщо прибрати великий камінь, то розкопки можна буде продовжити.

27 серпня прокинулись рано. Поснідали, прибрали в хаті, зробити фото на згадку і роз’їхались.

Перша машина добралась Києва о 18-й, а друга прибула в Вишгород через дві години. Експедиція завершилась.

*****

В начале августа Игорь Стефанишин бросил клич всем желающим отправиться в «легкий отпуск» - перед празднованием 9-й годовщины Мушкаровой ямы возникла идея проехать с недельным туром по Карпатам и перевалам. Откликнулось на приглашение пятеро: Виталий и Ольга Прохоренко, Валерий Чехович, Петро Пирожок и Андрей Синявский. Как раз полный экипаж для «Патрола» Виталика. Игорь отбыл в Олексинцы 15-го августа, остальные догоняли в «рабочую субботу» - 19-го.

Из Киева выезжали с некоторой задержкой. После известного обвала Шулявского моста, сейчас в Киеве идет массовый ремонт мостов и путепроводов. Тот, через который мы прорывались – «Нивский», сейчас закрыт на капремонт, поэтому пробку преодолевали около часа. Через час езды по житомирской трассе еще один мост встретил нас кирпичом – на этот раз «Житомирская развязка», на въезде в город. Окружная вокруг города (часть) закрыта из-за укладки асфальта на знаменитую «бетонку» (там, где пирожки). Ехали через город, благо, Ольга Прохоренко, как штурман, показала себя на высоте, сориентировались быстро.

В Бердычеве купили 10-ти килограммовый арбуз, до Летычева проехали без остановок, в самом городе остановились на легкий перекус. Съели по порции местных вареников. Знаменитых местных дерунов не было (быстро разметают). Минуя «вторые пирожки» (понятно, что остановились) без особых приключений добрались до Олексинцев, где нас уже ждал пудель Бяша и Игорь, которые буквально перед нами приехали «з відвідин» Степана (Іване-Пусте).

Следующим утром встали, оперативно позавтракали, перебрали рюкзаки, оставив в хате комбезы и снарягу (во время карпатского тура посещение пещер не планировали) и отбыли в Товсте, встречать с чорткивской электрички Петра. Упаковавшись и разобрав места согласно купленным билетам, оправились в путь – на Яремчу. На подъездах к городу нас ждала огромная пробка – дорожная служба клала новый асфальт на трассе Ивано-Франковск – Яблуниця, видно, что уже готовятся к зимнему горно-лыжному сезону, до начала которого осталось всего ничего. Героически преодолев заторы, запарковались возле знаменитых «порогов» (там где церковь без единого гвоздя). Скупились сувенирами. Местные жители лихо обдурили Андрея, всунув под видом «ягідного вина» какой-то компот, в котором, по экспертному мнению всех участников, похоже и градусов не было. Ну то таке, в следующий раз будем держать ухо востро.

После Яремче поехали лицезреть водопад Гук (Женецький). Петро отметил, что наплыв туристов делает свое кривое дело. Раньше это была заповедная территория с минимумом посетителей. После того, как тут построил дачу экс.президент-бджоляр, проложили асфальтовую дорогу, наставили киосков со всяким туристическим «мотлохом». Хотя для тех, кто оказался здесь впервые, все «виглядає» досить гарно й чинно.

После Гука, перевалили Яблунивский перевал (остановились, полюбовались, да, место красивое) и стали держать путь на Рахив. У пограничника на подъезде к географическому центру Европы (Ділове) наш внушительный джип с лебедкой видимо вызвал уважение – нас даже не остановили для проверки паспортов. Сфоткались, поехали дальше – в Солотвын. По словам Игоря, который был здесь несколько лет назад, курортная часть города очень даже преобразилась. Появились признаки полноценного курорта – бассейны, «улица генделыков), ночные дискотеки. Галявина, на которой раньше ставили палатки исчезла – теперь это заасфальтированная стоянка. Поскольку начинал накрапывать дождик, да и темнело, решено было взять домики для ночёвки.

Надо отдать должное, при сносной цене созданы все условия – рядом мангал с готовыми дровами, кухня с посудой, СВЧ-печкой и прочим, душ. Проживающим - бесплатный вход в бассейн с соленой лечебной ропой (за чем, собственно, все в Солотвино и едут). Пропустить купание не могли и мы. Андрей, не зная маленького нюанса (солености), прыгнул в бассейн с головой, через секунду вылез обратно и побежал в другой бассейн (с чистой водой) промывать глаза. А так ропа вполне аналогична той, что на Мертвом море - держит тело над водой уверенно. Приняли сеанс солетерапии, покупались, вечером сели в беседке рядом с домиками, поужинали, «согрелись» (напоминаю, накрапал дождик). В бодром настроении заснули.

Ночью прошел настояний ливень, с утра температура упала до +15 (горы, опять же). Пока все ежились от утренней свежести, Андрей с Петром сбегали на утренние солевые процедуры в бассейн с ропой. Поели, и оправились в сторону Хуста. Очень «мальовничий» и привлекательный городок. Походили по улицам, поднялись на замковую гору. Потом поехали «за пивом» в Берегове (здесь большой пивкомбинат. По приезду обнаружили себя в Венгрии (так думалось). Местное население разговаривает «виключно» на венгерском, вывески и прочяя атрибутика такая же. Весь город заклеен бордами «Берегово - виноградный край Чизай». Все попытки найти фирменные винные магазины или кафе с Береговским пивом не увенчались успехом. К примеру, в одном из заведений официант не понимал ни по русски, ни по украински, общался «на мигах»! Хорошо, что по дороге на сельском рынке купили «пивторачку» местного вина (60 грн. вполне ничего).

На обратной дороге стали на ночь лагерем в лесу на поляне, в окрестностях того же Хуста (возле телевышки, на горе). Место просто сказочное (спасибо Игорю, что нашел). Вокруг буково-березовый лес, рядом два джерела со струмками. Место не загаженное, такое энергетически-позитивное. Поставили палатки, распалили костер, поужинали, долго неспешно говорили под светом звезд, попивая вино (и др...). Очень жалели, что не додумались взять с собой гитару. Хотя и так настроение было «дзен», грех жаловаться.

Утром проснулись в бодром, заряженном позитивом настроении. Даже (чудо!) Андрей ночью не храпел (отаке!). Поели, убрали поляну за собой и предыдущими свинюками, собрали лагерь, и оправились в сторону Синевира. Вначале пересеклись на Синевирском перевале с экскурсией словаков, посмотрели на краєвиди. Потом оправились к самому озеру. Действительно, что-то в этом месте есть. Какая-то своя глубинная энергетика. Несмотря на кучу каких-то непонятных торгашей «кольоровим медом» (не шутка), атмосфера чувствуется. Вот бы где постоять день-два лагерем и помедитировать.

Обратно на Прикарпатье решили ехать не очень популярным у автотуристов маршрутом – через Торунский перевал. По дороге (с Межигорье) поняли, почему. По этому асфальту возят лес, у обочины по дороге стоят посты полиции, проверяют документы на древесину. Соответственно, груженые лесовозы превратили трассу в жертву бомбардировок. Дыры с канализационный люк величиной. Наш Нисан Патрол с внедорожной резиной и то грохотал на кочках и ямах. Легковым автомобилям в тех краях вообще делать нечего (страшно). Добрались до перевала. Вокруг никого - ни машин, ни людей, рядом старое австрийское военное кладбище (первая мировая). Постояли, послушали тишину (мимо даже ни одна машина не проехала!), перевалили через высшую точку и спустились в Прикарпатье.

На Олексинцы ехали через Ивано-Франковск и Чортков (высадили Петра). В хате были поздно вечером (пили пиво, веселились). На следующий день сходили в пещеру. Поработали инженерными методами в районе «Калюжи Пифа», сделали прямую дорогу к «горке Горкина». 24 августа утром поездом приехали Сергей с Дашей, начали праздновать Свято. Приехал поздравить нас и Пещеру наш хороший приятель Миша Сохацкий. Посидели, погомоніли. После обеда машиной приехали Неля, Артур и Оля с Максимом. Молодежь взяла с собой велосипеды. Пионеры каталась, взрослые ели арбуз, «піднімали келихи та частувались».

В пятниця, 25 августа, Виталик с Ольгой, Валера и Андрей отбыли в Кийов, вторая часть експедиции – Игорь, Сергей, Даша, Неля, Оля и Максим остались дожидать Пифа с Олей и Ермакову, которые должны были приехать на вторую часть Свята.

Додому добрались без происшествий, с легким ветерком. До нових зустрічей.

Дякуємо сусідці Марії та Лесі за всебічну допомогу в проведенні експедиції.

Анрей Синявский

Учасники.

Ольга Воробйова, Андрій Грачов, Фелікс Іщенко, Володя Покалюк, Андрій Синявський, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (м. Київ)

Юра Григоренко, Олександр Деревягін, Леонід Погуц та Максим Романишин (м. Львів)

Микола Дубінін та Павло Купріч (м. Чернівці)

Дмитро Тюрін (м. Бориспіль)

Напередодні Дня Конституції ми вирішили зустрітись в Олексинцях, щоб спочатку попрацювати в Мушкаровій ямі. Ще ввечері туди прибули Льоня та «Юрець» зі Львова, а київська команда змогла залишити місто лише після 19-ї вечора. Дорога підготувала нам сюрприз: в Україні вже лютував новий комп’ютерний вірус PETYA і частина автозаправок не працювала або не приймала платіжні картки. Лише о першій ночі нам вдалось заправитись у Хмельницькому і десь о третій нарешті ми всі зустрілись в спелео хаті.

28 червня вранці зателефонував Купріч і сповістив, що везе нам підмогу і буде через пару годин. Поки Ігор перевстановлював Windows на комп’ютері сусіда, команда встигла не лише приготувати, а й навіть поїсти. Частина учасників рушила до печери пішки, решта наздоганяла їх на машинах. Грачов залишився на господарстві. В Мушкаровій ямі продовжили копати в забої, закладеному ще на Великдень і пройденому в західному напрямі в 110-й. Фелікс, Володя, Валерій, Льоня та Оля спробували прорватись на північ, Ігор повів Павла, Колю та Максима на північ, щоб пошукати місце для нового розкопу. Спроба покопати в західному напрямі на початку ходу «Хробаки» виявилась невдалою і четвірка перемістилась на «Тибет». «Юрець» та «Дімон» в печері залишились на лаві чи то запасних, чи то штрафників. Вивчаючи старий забій на «Тибеті», хлопці помітили невеликий отвір в завалі в північному напрямі, з якого відчувалась слабка тяга холодного повітря. Вирішили спробувати розширити отвір. Копали по-черзі, змінюючи один одного. Коли в отвір вже пролазила голова, Коля спробував прорватися вперед. З другої спроби йому це вдалось. За ним послідкував Макс, потім Павло і нарешті Ігор. Хід привів нас в невеликий (діаметром метрів 10) обвальний зал з куполоподібною стелею. Всі розповзлись по периметру шукати продовження. Десь за годину до нас приєднався Володя Покалюк, який мабуть почув запах відкриття. Видимих продовжень нам так і не вдалось знайти, отже доведеться знову копати. Коли повернулись в село, то нас вже чекала святкова вечеря, яку приготувала перша група. Незабаром з’явились гості – приїхав Михайло Сохацький з Борщева. Святкування відкриття затягнулось до опівночі.

29 червня команда, що приїхала с Купрічем, почала збиратись в дорогу на Одаїв, а решта готувалась до переїзду на хутір Чагор біля Іване-Пусте. Порадившись, вирішили їхати через Шупарку, хоч дорога там в поганому стані. Пару раз зупинились, щоб помилуватись краєвидами Дністровського каньйону та купити фруктів і овочів. Коли прибули на місце, помітили що погода почала псуватись. Встигли приготувати обід, як налетіла буря та почалась злива. По закінченні негоди ми помітили декілька зламаних гілок, що впали на дорогу поза хатою. Слава Богу, що горіх, гілки якого нависають над хатою, встояв. Цього вечора нам вдалось в печері прибрати виступи скель, що заважали рухатись з ванночками по прокопу, та вирівняти дно ходу. Все було готове до завтрашнього штурму.

30 червня після сніданку рушили до печери. До речі наш колектив збільшився на одного копача – це несподівано приїхав з Києва Синявський, у якого постраждав від вірусу комп’ютер на роботі і він зміг отримати невеличку відпустку. До речі ми очікували на приїзд зі Львова Деревягіна, а натомість з’явився Андрій та ще й з пивом. Спочатку Ігор, Оля, Юра та Андрій розпочали визначення висоти «мокрого» входу стосовно репера на вході до печери за допомогою гідро нівеліра. Отриманий результат -6,5 метрів засвідчив, що в печері ми копаємо замулення, спричинене потоком води з «мокрого» входу. Закінчивши вимірювання, всі стали в ланцюжок, першим в забої був Юра, за ним Ігор і так далі аж до поверхні. Спочатку конвеєр працював погано, були великі затримки з поверненням порожніх ванночок, але пізніше все запрацювало більш менш задовільно. Копали від перехрестя «Всьо» направо, як в попередній експедиції. Пройшли метра зо два аж поки не уперлись в камінь. Щоб можна було рухатись вперед, Юра обкопав цю каменюку та скинув під ноги. Попереду виднілась завалена уламками породи тріщина в стелі. За годину ми докопались до неї, але проходу вгору, як у минулій експедиції, не виявилось. На цьому роботи наші зупинились.

1 липня нарешті до нас добрався Саша Деревягін. А ще до нас в гості навідались Саша Резников, Володя Діденко та Люда Грачова, які відпочивали на березі водосховища в селі Касперівці. Привезене з Борщева свіже розливне пиво багатьох повернуло до життя. Коли гості поїхали до свого табору, вони підвезли Андрія та Олю в село за покупками. Назад двійка повернулась вже пішки, при цьому випадково натрапивши на вхід до «Песимістичної». Ігор взяв пару копачів та рушив до печери, Льоня та Юра вирішили повертатись до Королівки, решта залишились в таборі. Коли сусід Михайло Бандура запропонував подивитись виходи гіпсу та навіть справжню печеру, Андрій Грачов та Саша Деревягін зразу відгукнулись, а Льоня та Юра усіх навіть підвезли та склали їм компанію. Печера виявилась прохідної зі слідами чиїхось розкопів. Хто в ній колись працював на разі невідомо. Команда, що рушила до Ведмежої, цього дня роздробила та прибрала учорашній камінь, а також уважно дослідила верхній ярус, куди зникає тяга повітря з забою. Спроба копання забою після прибирання каменю раптово закінчилась стіною. Отже рухатись слідом за тягою повітря тепер не реально, а куди копати – не зрозуміло. Може варто спробувати прокопати старий вхід до печери, по якому колись текла вода? Володя Діденко та Борис Максимов розповідали, що в далекі 70-80 роки велись розкопки з «мокрого» входу і тоді вдалось просунутись на пару десятків метрів вглиб печери.

2 липня прокинулись рано, швидко поснідали та почали готуватись до від’їзду. Десь об 11-й рушили в дорогу до дому. Повертались через Борщів, Скалу-Подільську, Зарічанку, Чемерівці та Городок. В Івахнівцях завернули на плато, з якого відкривались чудові краєвиди. Згадали одразу кримське плато Карабі та Арабіку на Кавказі. По фотографувались, по ностальгували та поїхали на пиріжки в Правдівку, де нас і наздогнав екіпаж Саші Резнікова. Увечері без пригод в’їхали в Київ.

Ігор Стефанишин

10 липня 2017 року

*****

Поездка прошла насыщенно, плодотворно и успешно. Оправдывается оптимальный срок экспедиций – 4-5 рабочих дней.

Гости: Миша Сохацкий, команда киевлян под предводительством Саши Резникова

Результаты экспедиции.

Рабочая программа выполнена сверх плана.

По пещере Мушкарова яма:

1. Раскоп забоя на диком западе – пройдено 1 метр (Ищенко, Покалюк, Чехович, Погуц, Воробьева), уперлись в крупно глыбовую высыпку.

2. Открыт новый зал на Тибете с уловимой тягой и перспективой дальнейшего прокопа на север (Отличились Куприч, Стефанишин, а также впервые участвующие Дубинин и Романишин).

3. Уровень воды в Мушкаровой упал до рекордно низких отметок за всю историю исследований пещеры. Полностью открылись для топосъёмки ранее затопленные карнизы и ходы предполагаемого «моря Доброй надежды».

По пещере Ведмежа:

1. Прокопано 2 м на северо-восток вглубь массива на уровне среднего яруса (все киевляне и львовяне). Дальше можно идти в этом же направлении при отлаженном выносе глины на поверхность.

2. Расчищен проход в левый отвершек вверх по высыпке. Определена причина и направление сильной тяги в забое. 99,9% тяга уходит в вертикальный камин, связанный с поверхностью. При этом по трассе тяга может идти одновременно к выходу. Это означает, что есть дополнительный приток воздуха по щелям из неизведанных объемов пещеры.

3. Полностью расчищен с применением горных работ проход на всем протяжении трассы от входа до забоя (Стефанишин, Покалюк, Синявский, Погуц, Воробйова, Ищенко, Чехович, Грачов, Григоренко, Деревягин.

4. Проведено гидронивелирование между «мокрым» и сухим входами (Стефанишин, Воробйова, Погуц, Синявский). Результаты гидронивелирования показали, что уровень затекания воды ниже на 6,5 метров репера на сухом входе.

Выводы: перспективы дальнейшего скорейшего прорыва, по всей вероятности, следует связывать с главной воронкой – «мокрым» входом.

Другое: при содействии «Микаэлло» проведен рекогностировочный маршрут по окрестностям (Грачев, Погуц, Григоренко, Бандура, Деревягин). Посетили новую пещеру со следами работ чужих копателей.

Приключения:
1. Уже с самого начала экспедиции начались приключения- вирус «Петюня».

2. Случай с потерей члена экспедиции в закрытой пещере и его счастливом обнаружении.

Лирика:
Прекрасная, очень комфортная летняя погода, без изнуряющей жары, с грозой. Изобилие шелковицы, вишни, красной смородины и грибов (в том числе гриб Веселка).

На обратном пути заехали на Подольские Товтры – полюбовались потрясающими краевидами с вершин Товтр.

Владимир Покалюк

*****

Про першу частину експедиції нічого сказати не можу, бо в Кийові працю-працював. У вівторок клятий вірус Petya вразив комп'ютерну мережу. Взагалі, на всьому заводі, та мій комп зокрема. До речі, досить дивне відчуття. Вперше. Є ти - є комп, і дулі горобцям сукаєш... Середа - день Конституції, думав, справлять. У четвер виявилось, що кіберштурм набагато серйозніше, ніж здавався. Команда IT нашого заводу сказала, що поки повний п@@здець, отже машину "піднімуть" до п’ятниці, не раніше. Все зрозумівши, чкурнув наздоганяти нашу експедицію. Швидко зібрав снарягу, купив квиток на "Подільскій Експрес" та вирушив на Поділля. Біля Жмеринки зустрів шторм. Вітер гнав пилюку, ламав дерева, потім пішов штормовий дощ, майже паралельно землі. Те ще видовище, хвала Господу, що був у поїзді.

Через Кам'янець добрався до Мельниці-Подільської, потім до Іване-Пусте. Там 3 км через заправку (заправка баків 2 л. пива) і по дорозі край поля вже на спелео-хаті. Особлива подяка усій команді. На столі коло хати чекало "трохи" порізане сало та хлібець. Почастувався трохи, а там і команда прокинулась. Продовжили.

Поснідали, пішли до печери (Ведмежа). Працювали всі, навіть нікого в хаті не залишили. Вийняли "цепочкою" декілька кубів. Частину складували " у яму, що посеред ходу, потім почали (через дірку) тягати нагору.

Вранці нас чекала приємна несподіванка - до нас у гості завітала друга частина "київської громади", - Саша Резніков, Володя Діденко та Люда Грачова. Було дуже приємно та вчасно, особливо тому, що Саша привіз нам з Борщева (де вони були на ринку) 3 літри холодного пива! В навколишньому пеклу це було як ковток свіжого повітря. Саша запропонував Андрію та Олі з'їздити в Іване-Пусте та поповнити запаси пива експедиції (5л). Це виконали досить швидко. Назад Олю та Андрія Саша підвіз по дорозі "на кар'єр". Команда О та А буквально за 25 хвилин вийшла точно до печери "Песимістична". Чогось туди тягне, до речі.

В обід Ігор, Валера, Андрій прийняли естафету від львів'ян та трохи вдосконалили заважаючі каменюки. Печера виставила нам ряд запитань, які потрібно обдумати. Увечері попрощалися з львів'янами, наступного дня, вранці, вирушили.

Дяка Ігорю, що додав до поїздки зупинку для дослідження високого хребту (перевал) Подільських Товтр перед Городком. Місце космічне. Як хтось сказав "Це ж Карабі!"

P.S. Також гарно відвідали Бердичів.

Андрій Синявський

На честь Дня захисту дітей дорожні служби в Києві влаштували сюрприз і розібрали міст на Нивках. Довелось змінювати місце зустрічі, щоб уникнути тисняви при виїзді з міста. Підготовка та початок поїздки нагадували експедицію №108. Знову було багато бажаючих, а зібралось на станції метро «Академмістечко» лише троє: Олег Корбут, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович. Щоб було веселіше взяли попутників, скориставшись сервісом BlaBlaCar. Десь о пів на четверту рушили на Бердичів. Дорога була вільна і о 23-й прибули в Чортків, де вийшов останній пасажир та поїхали на спелеохату в Олексинцях. На вулиці настала ніч, а в хаті було тепло та затишно. Згадали про наявні в нас досягнення цивілізації і завантажили холодильник ковбасою та пивом, в мікрохвильовій печі підігріли смачні пиріжки, що привіз Олег. Святкували приїзд тихо та недовго.

2 червня прокинулись пізно, поснідали та пішки відправились до Мушкарової ями. Вхід до печери був трохи присипаний ґрунтом, але за пів години ми вже були біля забою в Озерному районі і споглядали на камінь, який зупинив нас на Великдень. Довелось застосувати два рази перфоратор та ще й після цього годину прибирати залишки від його роботи. І тепер, крізь невеличкий отвір попереду, на нас дивилась темрява. Про цю мить мабуть мріє кожен спелеолог, але не всім везе.

Першим проліз у невідому частину печери Олег і сповістив, що галерея хоч і широка, але дуже засипана. Він проповз метрів десять, поки не уперся в стіну, де на підлозі виднілись сліди від води, яка колись текла на нижній ярус печери. Ніяких інших ходів не було. Наступним заліз Валерій, а за ним ще й Ігор. Повернувшись до забою, почали копати в північному напрямку. Це завдання виявилось складнішим, порода була вологою та й для її переміщення нам вже не вистачало людей. Вийшли з печери десь о сьомій вечора, повісили новий замок (старий весь заіржавів) та не поспішаючи поплелись до хати.

Поки хлопці готували вечерю, Ігор допоміг сусідці Марії Василівні відновити інтернет та WiFi в хаті, за що отримав від господаря 3 літри домашньої «Мадери». Тепер питання «А свято де?», яке часто любить задавати Грачов, було вирішене.

Десь о другій ночі до хати непомітно пробралась трійка наших друзів, які вирішили приєднатись до експедиції. Це приїхали з Києва Руслан Куц, Сергій Мусіяченко та Дарина Остапюк. Їм не вдалось довго спати, бо вже о 8-й пора було збиратись їхати до Ведмежої ями. Хоч і приготування затягнулись, ми таки встигли заскочити на базар в Мельниці та купити дешевого сала та ковбас, а заодно ще й розливного пива. На вулиці вже добряче припікало, але в тіні біля хати на хуторі було прохолодно і пиво було дуже смачне. Перекусивши, рушили до нового об’єкту, названого в минулій експедиції «печера Песимістична». В таборі залишились Сергій та Даша. Пізніше до них приєднався львів’янин Саша Деревягін, який пішки добрався з залізничної станції в Іване-Пусте. Олег трохи посидівши біля нас, повернувся в хату, тому копали ми утрьох: Руслан, Валерій та Ігор. Сергій та Даша приготували поїсти і ми повернулись до табору.Хочеться зауважити, що ця майбутня печера дуже вдало розташована: від неї до хати не більше 10 хвилин ходьби.

Поки обідали, приїхали львів’яни на своєму мікроавтобусі. Їх виявилось восьмеро: Валерій Добрянський, Сергій та Наташа Лавренки, Андрій Поваров, Леонід Погуц, Максим Рибицький, Іван Сердюк та Олег Томчук. Поки львів’яни заносили та розпаковували речі, Валерій та Ігор ще раз сходили до «Песимістичної» та прибрали за допомогою перфоратора пару каменюк, що заважали копати. Коли почало смеркатися всі зібрались за великим столом, відмітили приїзд, подивились кіно і заодно повечеряли.

4 червня після сніданку рушили до Ведмежої ями. В таборі залишились Наташа, Сергій та Даша. Навісили мотузку на колодязі, стали в ланцюг і почали копати. Треба зауважити, що в попередній експедиції, команда, що працювала після від’їзду киян, зробила неймовірно складну і важку роботу, прокопавши «трасу» до самісінького забою. Хоч нас було 12, все ж таки цього було замало для такої довгої траси.

Прокопавши зо два метри, вирішили перепочити. Після обіду нас стало менше на 2 чоловіки і довелось припинити роботи в забої. Замість цього ми викопали яму біля третього комина, щоб наступного дня львів’яни змогли скидати туди землю з забою. Увечері знову зібрались за «круглим» столом та ще раз передивились фільм про травневу експедицію.

5 червня після сніданку кияни зібрались в дорогу до дому, а сім’я Лавренків рушила на Джуринський водоспад. Решта учасників цього дня продовжила роботи в забої, де їм вдалось знайти прохід угору з сильною тягою повітря. Інтрига з виходом в лабіринт зростає.

По дорозі на Київ зупинились в Окопах помилуватись видовищем на Дністер, заглянули у Хотинську фортецю та перекусили пиріжками в Правдівці. О 21-й успішно і без пригод повернулись в Київ.

Подяка сусідам Марії та Володимиру з Олексинців за фірмову «Мадеру» та Івану з Мельниці за гостинність.

Ігор Стефанишин м. Київ 7 червня 2017 року

Не встигли просохнути комбінезони після експедиції на Великдень, як настав час їхати в травневу поїздку до печер. Між іншим, дехто чекав на неї цілий рік.

Учасники.

Команда з Іване-Пусте:

Степан Окоцімський, Володя Прадчинко.

Команда з Києва:

Оля Воробйова, Олександр Галаган, Андрій Грачов, Олег Корбут, Володимир Покалюк, Олександр Резніков, Андрій Синявський, Ігор Стефанишин, Вадим та Станіслав Уханьови.

Команда зі Львова та Канади:

Леся Вовк, Юра Григоренко, Олександр Деревягін, Сергій Лавренко, Анатолій Максименко, Андрій Максимець, Ігор Малявський, Олександр Медведєв, Леонід Погуц, Максим Рибицький, Іван Сердюк, Наталя Сердюк, Олег Томчук, та напів сетер Джемма.

Завдання.

Виконати топографічну зйомку печери та прив’язати карту до місцевості, прокопати трасу до перехрестя «Всьо», провести пошук карстових об’єктів по околицям.

Подяка.

Від імені всіх учасників висловлюю подяку пану Івану Тустановському за гостинність.

Як саме проходить експедиція розкажуть її учасники.

*****

Экспедиция №109

Во время празднования дня рождения Даши на «спелеодаче» собрали основной состав очередной, майской, 109-й экспедиции на «Медвежу яму». Из Киева выехали 3-мя экипажами – первый, на автобусе с Сашей Резниковым за рулем, в команде также присутствовали Игорь Стефанишин, Олег Корбут, Володя Покалюк и Андрей Синявский. Вторая машина в составе: Саша Галаган – Андрей Грачёв, и третья – Оля Воробьёва, Вадим Уханьов и его сын Станислав.

Дорога прошла без происшествий. Остановились в Бердичеве, чтоб пополнить запасы местным добротным пивом, потом в Правдивке «на пирожки» (местное пиво «Проскурівське» тоже вполне ничего). Ехали через Каменец-Подольский, в Мельнице-Подольской остановились передохнуть и сверить диспозицию с львовянами, которые тоже ехали к нам влиться в ряды экспедиции. Раз уж речь зашла о пиве, то отметим новинку завода «Микулин» - пшеничное белое, нефильтрованное «Бланш». Очень достойный напиток, жаль, что пока нигде кроме Тернопольской области не встречается.

С львовянами пересеклись на перекрестке «в поле». Они приехали двумя машинами, возглавлял львовский отряд «копачів печер» легендарный Медведь. Через поле проехали без приключений, пару раз чиркнув поддоном о дно колеи, пробитой лесовозами. Поселились все в той же «хате на хуторе». Чуть позже, уже затемно, приехал экипаж Грачёв-Галаган. Оля со своей командой заночевала в Хмельницком и продолжила путь следующим утром.

Поскольку все физически не влезли в хату (всего в экспедиции было 22 участника!), часть команды поселилась в сарае на сеновале, часть в яслях, а те, кто прозорливо взял палатки, стали палаточным лагерем в саду. Вечером «посиділи коло чарки» а на следующий день, утром, поехали в Мельницу-Подольскую на базар за провизией, заодно решили встретить экипаж Оли Воробьёвой, чтоб «не блукала» и проводить его до базы. Отметим, что местный рынок удивительно дешевый. К примеру, сало 20-25 гривен за кг, хорошие домашние колбасы по 50-60. И так во всём.

Приехав и переодевшись, пошли в дыру. Вначале работали на «Медвежьей»: копали внутри и тягали ведра наверх, во второй половине дня отправились выкапывать «мокрый ход» в русле ручья. Выкопали и расчистили его входной участок, насколько сам вход перспективнее – покажут дальнейшие экспедиции. Вечером пошел дождь, так что кое кому, кто жил в одной из четырех палаток пришлось с фонарями проверять герметичность швов. Вроде бы никто не замок.

30-го утром, пока все завтракали и пили «утренний кофе» Олег Корбут решил пройтись по окрестностям и исследовать близлежащие поноры и дыры, которых, благо, здесь немало. Так, недалеко от хаты (буквально в 15-ти минутах ходьбы), на свежо вырубленной просеке Олег обнаружил перспективный классический выход гипса. Присутствовала и ратинка, и перекрытие, и классическая входная часть. Начали копать. За весь день опустились вниз метров на 5 и зашли под козырек. Параллельно с нами команда Медведя работала в пещере «Медвежа яма» (отличная параллель). Также Игорь с Андреем Грачевым сделали топосьёмку этой пещеры, так что теперь появится полная ясность кому и где копать. Из загадок: в одном из забоев пещеры ранее была найдена керосиновая лампа 40-х годов и непонятные символы на стенах, непонятно кем «надряпаные». Очевидно, что здесь кто-то работал до нас. Кто этот «кто-то» пока есть тайна великая.

Первого мая, после обильных дождей, решено было снова ехать в Мельницу. Провизия группы Медведя подходила к концу, а им предстояло жить на дыре вплоть до конца «вторых майских». Кроме того, необходимо было «пробить дорогу по грязи» - посмотреть, как «держит трасса» по полю после обильных дождей. Андрей Синявский и Игорь Малявский решили проверить состояние дороги и прошли ногами практически 2/3 ее длинны, «тыкая палкой в покрытие». Игорь Малявский скептически отнесся к возможности выехать на асфальт – «плывет» (у него такой же микроавтобус, как и у Саши), но Сашу Резникова трудности не испугали. Он философски решил «закопаемся – будем толкать, так что поехали».

С разгона удалось преодолеть практически весь путь, где по траве, где по полю, застряли лишь один раз. Благо, в автобусе было три бурлака и буксировочный трос, так что, обвязавшись тросом, после борьбы вытянули. Пополнили запасы провизии и, наполнив 6-ти литровую канистру(!) холодным, живительным, разливным пивом, поехали в лагерь. До вечера работали двумя группами – одна продолжала копать понор, найденный Олегом, который Игорь «влучно» назвал «печера Песимістична», вторая тягала ведра на «Медвежьей».

Вечером собрались за общим столом и подвели промежуточные итоги. «Песимістична» требует еще как минимум нескольких дней работы, чтоб окончательно прокопать под козырьком и расставить все точки над «і». «Медвежа» пока также не дала ясного ответа на вопрос о перспективах. В забое тяга есть, как сказал Медведь: «сдувает». Остается еще и нераскрытый «мокрый вход». Все эти знаки вопросов ждут своих ответов.

На следующий день, 2-го мая, позавтракали, «підняли чари на прощання» и разъехались. Экипажи Саши Резникова и Саши Галагана в Киев, экипаж Оли Воробьёвой в Камянец и Хмельницкий, львовяне из команды Медведя остались копать дальше. Пожелаем им удачи и будем ждать от них хороших новостей, так как они и сейчас еще там.

Андрей Синявский 6 мая 2017 года

Якось дуже швидко минув місяць часу після останньої поїздки до печер. Попереду були вихідні та свята і ми вирішили поїхати до ями. Кількість та склад бажаючих подорожувати не змінились, лише замість Дмитра поїхав Валерій. Нажаль львів’яни цього разу не змогли нас підтримати.

Отже в четвер зібрались біля кіностудії Олег Корбут, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин, Валерій Чехович та рушили назустріч пригодам на позашляховику Ігоря. По дорозі зупинились повечеряти в кафе в Летичеві, адже і цього разу ми не встигли на пиріжки в Правдівці. На місце прибули десь опівночі. В хаті в Олексинцях все було прибрано, за що подяка Миколі Пазюку та його юним туристам, які тут відпочивали на весняних канікулах. Сіли другий раз вечеряти і святкувати приїзд, потім почали складати плани на п’ятницю та суботу. Домовились розпочати копати в Озерному районі метрів 30 на південь від початку «Хробачків». Ця галерея розташована на західному периметрі печери і ми вже раніше робили спроби прокопати в сторону села, але безуспішно.

14 квітня прокинулись десь о 10-й і розпочали готувати сніданок і заодно вечерю. Погода стояла тепла та сонячна і ми вирішили до печери йти пішки. Вхід чистити не довелось, тому зразу заскочили в «Дитячий» забій і перенесли лопати та корита до нового місця роботи. Чехович першим кинувся з лопатою до роботи, відчувалась його туга за цим заняттям, адже всю зиму від нікуди не їздив. Решта взялись йому допомагала витягати вологу глину та чистити від неї інструмент. За зміну вдалось просунутись вперед на 3 – 4 метра і зупинитись перед висипкою з глини. Втомлені, але щасливі ми повернулись до хати. Вечеряли недовго, відчувалась втома від фізичного навантаження. Сон прийшов майже миттєво.

15 квітня вранці пройшов дощ і погода зіпсувалась остаточно. Поснідавши, рушили до печери на автомобілі. Валерій знову став першим в забої і почав поглиблювати хід. Він хотів обійти висипку з правої сторони. Однак коли яма була вже готова, виявилось що права стіна мала вертикальну тріщину і від неї почав відвалюватись шматок. Ми пережили декілька хвилюючих моментів, але все закінчилось добре: камінь зупинила протилежна стінка. За каменюкою відкрилась щілина між стіною та конусом висипки, через яку на нас дивилась темрява. Але копати далі було трохи боязно. Щоб заспокоїтись вирішили ковтнути трохи кагору. На годиннику була 16-та година, ми вийшли на поверхню, Олег та Костя вирішили перевірити стан входів навколишніх печер (Олексинська, Криївка та Покрова), Ігор поїхав до рідні в Чортків, а Валера захотів відпочити в хаті.

16 квітня. Великдень. Свято. А хто ж у свято працює?

Однак Олегу та Кості не сиділось дома і вони, погулявши по околицям, вирішили перевірити свою удачу в забої. Їм вдалось опустити камінь в яму, викопану вчора, однак цього виявилось замало. Камінь все ще заважав копати, щоб просунутись уперед. Доведеться в наступну поїздку прибрати цей камінь і тоді відкриється перспектива проходження вперед на захід та північ.

17 квітня. Поки Ігор їхав з Чорткова до села, хлопці встигли зібрати свої рюкзаки, прибрати в хаті та віднести спорядження. Зробивши групове фото, рушили до дому. Хоч машин поверталось в Київ багато, нам повезло уникнути заторів і вже о 18-й в’їхати в місто.

Подяка Лесі Броді з Олексинців за зберігання нашого майна.

Ігор Стефанишин.

м. Київ 20 квітня 2017 року

Вечоріло. Напередодні 8-го Березня чоловіки сиділи за столами та вітали своїх прекрасних колег по роботі або метались по магазинах в пошуках подарунків. Лише п’ятірку диваків, що зустрілись біля кіностудії, це не займало, адже вони вирішили на свята пошукати пригод у печерах. Це були Юра Григоренко (зі Львова), Олег Корбут, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин та Дмитро Тюрін (з Борисполя). Десь о 18-й ми вибрались за межі міста та рушили до спелео хати в селі Олексинці. На місці були десь о першій, хата була замкнена і слідів непроханих гостей ми не знайшли. Палити піч не стали, а одразу сіли до столу вечеряти та святкувати приїзд. Десь о четвертій ночі полягали спати і прокинулись о дев’ятій. Незабаром мали приїхати наші друзі з Чернівців і скласти нам компанію в печері.

Ми вже давно не навідувались до Мушкарової ями, тому вирішили цього разу заглянути в печеру, очистити вхід від снігу та землі, оглянути периметри, оцінити рівень води в озерах та ознайомити новачків з печерою. Все це зайняло у нас близько трьох годин і ми повернулись у село. Після того, як чернівецька машина поїхала, решта рушила до Іване-Пусте, де нас вже чекали учасники зі Львова (Сергій Лавренко, Леонід Погуц, Іван Сердюк) та з Королівки (Роман Завінський). Працювати в печері в цей день ніхто не забажав (хто ж в свято працює?), тому ми розпочали під керівництвом Івана готувати святковий стіл. Коли гулянка була в розпалі, до нас спочатку завітав сусід Михайло з квітами (для кого вони призначались невідомо), а потім приєднався по Скайпу «Медвідь» з далекої Канади. Не вистачало тільки дівчат.

9 березня рушили до ями майже повним складом, Кості трохи було зле, але він потім до нас таки приєднався. Цього разу першим номером в ланцюжку захотів стати Юра і пообіцяв усім, що через ТРИ метри ми ввійдемо в ПЕЧЕРУ. І закипіла дружня робота: відра, ванночки аж літали по печері, а до міфічного входу залишалось все менше і менше метрів.

Незабаром Юра прокричав: «Я пішов». Це прозвучало як крилатий вислів Гагаріна «Поєхали!». Коли він повернувся, по його виразу обличчя було не зрозуміло що ж там попереду. Тому всі бажаючі неспішно поповзли до проходу. Там відкрились два перехрестя, з яких можна було «прямувати в повний зріст» як на північ так і на захід. До речі західний хід пізніше вдалось з’єднати зі старою частиною печери, яку досліджували в далекі 90-ті. Північний хід виявився з тягою повітря і метрів за 30 вивів до наступного перехрестя захід-схід. Цей хід викликав у нас багато запитань, адже його хтось прокопав раніше, ніж ми туди потрапили. Були знайдені різноманітні надписи на стінах та стелі, а також сліди від копання глини. І тепер ця загадка не дає нам усім спокійно спати.

Обговорення відкриття плавно перемістилось з печери до хати за стіл та паралельно ще й велось по телефону та в інтернеті. Так і не дочекавшись підмоги, 10 березня ми повним складом знову спустились у яму. Цього разу всі сили було кинуто на пошуки східних відгалужень, адже цей напрямок веде в гіпсовий масив. Нажаль всі знайдені ходи швидко перетворювались в тупики, заселені колоніями кажанів. На поверхні зіпсувалась погода і пішов дрібний дощ. Під вечір, коли ми повернулись до хати, він посилився, а дорога до цивілізації стала непрохідною. Потрібно було якось звідси вибиратись.

Наступного дня ми знайшли лісову дорогу, яка була трохи в кращому стані, аніж польова, розбита лісовозами. Не снідавши рушили на зустріч пригодам. Попереду їхав позашляховик і вимірював прохідність ям, вщент заповнених водою. За ним пробував рухатись власним ходом легковик, але позаду його штовхали майбутні пасажири. Однак це тривало недовго, бо з’явилась глибока яма з водою. Роман, якого нещодавно ми привітали з днем народження, таки зумів знайти обхід перешкоди і незабаром всі були на польовій дорозі. Її стан був дещо кращий, але легковик був не в змозі самостійно рухатись по ній. Ситуацію врятував повний привід 4х4, блокування диференціала, понижена передача та 5-метровий трос

Через півгодини автомобілі вже стояли на асфальті, при цьому на позашляховику майже не було бруду, а легковика було не видно крізь бруд. Лякаючи зустрічний транспорт та перехожих, ми дружньою колоною рушили в Королівку, щоб відвідати печеру Оптимістичну і трохи помити автомобілі. Печера новачкам дуже сподобалась, але потрібно було рушати в дорогу до дому. Назвати дорогою трасу М-12 було перебільшення, особливо під час дощу. Після Житомира дощ почав вщухати і перед Києвом вже було сухо. Прибули за пів години до півночі і встигли на метро. На цьому наші пригоди закінчились, але попереду нова експедиція.

Подяка Івану Тустановському з Мельниці-Подільської за надану можливість пожити в хаті та Лесі Броді з Олексинців за зберігання нашого майна.

Ігор Стефанишин.

м. Київ 17 березня 2017 року

Учасники.

Едуард Дзюба, Олег Корбут, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (Київська команда); Юра Григоренко, Олександр Дерев'ягін, Сергій Лавренко, Леонід Погуц та Іван Сердюк (Львівська команда).

Завдання.

Продовжити дослідження ходу, відкритого у минулій експедиції, та пошукати продовження у Ведмежій печері.

Увечері 9 лютого з Києва рушила команда знову з чотирьох учасників. Решта бажаючих скористались традицією пообіцяти і не поїхати. Цього разу їхали через Кам’янець-Подільський одразу на хутір біля печери. До речі він називається Давидів. Траси вже були очищені від снігу, і навіть польову дорогу від шосе до хати почистили лісники, тому доїхали швидко і без пригод. В хаті було холодно, дрова не хотіли горіти, а з холодної печі весь дим йшов в кімнату. Але за годину все стало на свої місця, ми повечеряли та відсвяткували приїзд.

Вранці 10 лютого зателефонували львів’яни і сповістили, що вони вже в дорозі. Поснідавши, ми вирішили зробити вилазку до печери, щоб протоптати стежку та показати новачкам вхід у яму. Команда зі Львова приїхала якраз на обід і встигла скуштувати гарячого курячого супу. Незабаром приїхав Степан Окоцімський з Іване-Пусте, привіз бензопилу та допоміг попиляти дрова. Тепер зима нам не страшна. Під вечір восьмеро копачів рушили до печери. Вирішили дослідити відгалуження вправо від місця, де раніше стояла пляшка вина. Відгалуження було засипано піщано-глиняною сумішшю, але угорі виднівся отвір. За годину вдалось його розширити до розмірів щоб могла протиснутись людина. Хід виявився неперспективним, через пару метрів він повернув наліво і звузився. Тяга була відсутня, а стіни і стеля були без гіпсу. Вирішили розкоп цього напряму припинити і рушити до хати. На вулиці було холодно і ми швидко попрямувати до дому. Там нас уже чекав Валерій, який підтримував тепло в оселі. Повечеряли. Кияни одразу лягли спати, а львів’яни ще продовжували святкувати свій приїзд.

В суботу 11 лютого прокинулись десь о 9-й. Цього дня нам готували їсти львів’яни і їм це вдалося! Все було швидко і смачно. Десь об 11-й до нас завітали гості. Це Степан привіз місцеву жительку Зуляк Богдану Петрівну, яка колись водила екскурсії до Кришталевої печери та бувала в експедиціях разом з Радзієвським Володимиром Олександровичем. Незважаючи на поважний вік, вона все добре пам’ятає та напам’ять розказує власні вірші про Кришталеву. Спілкування пройшло в дружній атмосфері, але час було збиратись до печери. Попрощавшись, ми в повному складі рушили на роботу. На цей раз вирішили копати прямо по ходу. Вдалося пройти приблизно 4 метри. Хід не закінчується, відчувається тяга повітря, на стелі трапляються місцеві «жителі» - кажани. Можна далі копати як уперед, так і повернути трохи направо чи наліво. Думки учасників розділились стосовно напрямку розкопок, але це вже вирішить наступна експедиція.

У неділю першими прокинулись львів’яни і приготували для всіх смачний капусняк. Зібравши речі та прибравши в хаті ми рушили в зворотній путь, зробивши фото на згадку про незабутню поїздку. По дорозі робили зупинки, щоб помилуватись чудовими краєвидами Дністровського каньйону та панорамами річок Збруч та Смотрич. Машин на дорозі було небагато і вже о восьмій вечора ми були в Києві.

Подяка пану Івану Тустановському з Мельниці-Подільської за надану можливість пожити в хаті, Степану Окоцімському з Іване-Пусте за допомогу в заготівлі дров, а також Лесі Броді за зберігання нашого спорядження.

Ігор Стефанишин 15 лютого 2017 року м. Київ

Учасники.

Неля Бабич, Оля Воробйова, Артем Киселюк та Ігор Стефанишин (Київська команда); Юра Григоренко, Олександр Дерев'ягін, Дмитро Качковський, Сергій Лавренко, Леонід Погуц та Іван Сердюк (Львівська команда).

Завдання.

Відсвяткувати Різдво та попрацювати у Ведмежій печері.

Вранці 3 січня, коли скінчилися Новорічні свята, з Києва вирушила команда з чотирьох учасників. Мало бути більше людей, але як завжди частина в останню мить відмовилась. Це вже стає поганою традицією: пообіцяти, але не поїхати.

На "Оленях" цього разу не зупинялись, тому коли доїхали до Летичева, то вирішили пообідати. Наступна зупинка була в Правдівці, де за традицією накупили смачних пиріжків. В Олексинці добрались десь о 9-й вечора і розпочали боротьбу з холодом. Хата за три тижні, що пройшли з часу минулої експедиції, добряче промерзла і нам довелось зігріватися усіма відомими способами ;-) Коли вже їсти ніхто не міг, перейшли до культурної програми: переглянули новий фільм "А могли би не поїхати..."

Вранці 4 січня нашвидкуруч поснідавши, рушили до Борщева, де мали зустріти Олександра Дерев'ягіна з дизель поїзда та купити відер, мотузку та харчів. По дорозі зупинились в Королівці, щоб забрати фанеру для майбутнього столу. Десь через 2 години ми вже мчались з Борщева до Іване-Пусте назустріч пригодам. Земля на полі добряче промерзла та й снігу було мало, тому до хати в лісі добрались без проблем. Розвантаживши машину від речей, частина учасників почала збирати сухі гілки та повалені дерева, а решта працювали сокирою та пилою "Дружба-2". Коли піч розгорілась, почали готувати обід. До печери рушили коли вже стемніло. Трохи поблукавши в темряві, все таки знайшли вхід і приступили до роботи. Дівчата залишились з нами біля печери, бо вони могли заблукати в лісі і не знайти дороги до дому. В цей день нам вдалось розширити вузький лаз, що вів до місця майбутнього розкопу. Коли на вулиці стало дуже холодно, ми повернулися до хати вже не блукаючи цього разу.

5 січня десь о 12-й до нас приїхали підмога. Це команда львів'ян на чолі з Іваном Сердюком вирішила допомогти нам в розкопках у печері. Вони ще о 6-й на двох машинах вирушили зі Львова, заскочивши по дорозі до своєї хати в Королівці. Нас стало вже десятеро, але кухня була невеличка і львів'янам довелось поселились у другій кімнаті, де не було опалення. Щоб не замерзнути уночі вони провели дроти в цю кімнату та увімкнули електричні обігрівачі. Потроху температура в кімнаті почала рости, а ми почали збиратись до печери. Для того щоб ми більше не блукали, Саша Дерев'ягін проклав пряму дорогу від хати до печери та позначив її смужками червоної матерії. В печері закипіла робота: одні копали, другі передавали чи перетягували відра та каністри, треті ж витягали ґрунт на поверхню та висипали. Через деякий час всі призвичаїлися і конвеєр запрацював в повну силу. Коли в лісі стало дуже холодно, всі рушили до теплої хати, де залишились наші дівчата. Була смачна вечеря, перегляд фільмів та живе спілкування під чудові напої.

6 січня наші дівчата з "охороною" поїхали до села в магазин, бо треба було забрати торт, що замовляли раніше, та й запаси святкових напоїв раптово скінчилися. Ігор рушив на Святвечір до Чорткова. Близько опівдня команда зібралась і рушила до печери, щоб продовжити вчорашню роботу. Вирішили копати вправо (на схід), попередньо переставивши пляшку вина, що стояла на купі ґрунту. Через деякий час під стіною з'явився отвір, з якого віяло свіжим повітрям. Процес копання одразу пришвидшився, адже попереду вже виднівся новий хід. Прибравши кубометр ґрунту дослідники змогли потрапити в нову частину печери. Довжина знайденого ходу близько десяти метрів, ширина від 0,5 до 1,5 метра, а висота зменшується від 1,5 метра на початку до 20 см в кінці. Хід закінчується замуленим участком, де колись текла вода з поверхні. Також проглядається пара відгалужень в сторони, нажаль теж замулених поверхневим потічком. Щоб рухатись вперед, доведеться прибирати цей мул і виносити з печери. А може ми щось недогледіли і знайдеться ще один хід. Це вже покаже наступна експедиція. Також необхідно буде виконати топографічну зйомку печери.

Окрилені успіхом хлопці повернулися до хати, встигнувши на Святвечір.

7 січня всі святкували Різдво та чекали яких небудь гостей. Нажаль ніхто так і не завітав чи то через холодну погоду чи то через значну відстань від хутору до найближчого села.

8 січня вранці повернувся Ігор і почав всіх квапити збиратись у дорогу, адже погода вже зіпсувалась: здійнявся дуже сильний вітер і пішов сніг. Поки більшість прибирала в хаті та збирала речі, Ігор, Іван та Артем сходили в печеру, щоб згорнути мотузки та забрати робочий інструмент. Поснідавши та зачинивши хату, команда на трьох автомобілях рушила до Іване-Пусте. По дорозі третя машина збилася з дороги і заїхала в глибокий сніг. Довелось повернутись та почати відкопувати її. Завдяки наявності позашляховика ми змогли витягнути машину зі снігового полону. Було трохи весело, коли водій застряглого авто розгубився і замість заднього ходу увімкнув першу передачу. У цьому змаганні переміг позашляховик. Решта шляху до села проїхали без пригод. В Іване-Пусте ми розділились: львів'яни поїхали до Королівки, а кияни рушили додому. За традицією зупинились у Правдівці, купили пиріжків, а ще знову пообідали в кафе в Летичеві. Дорога була засніжена, але ми не втрапили в затори і десь о дев'ятій вечора вже були в Києві.

Подяка пану Івану Тустановському з Мельниці-Подільської за прихист від негоди і можливість пожити в хаті, а також Василю та Лесі Бродам за зберігання нашого спорядження.

P.S. Біля хати Артем збудував новий туалет, тому WELCOME до нас на хутір.

Ігор Стефанишин 16 січня 2017 року. м. Київ

*****

105 експедиція.

Вранці 4 січня в Борщові, куди я приїхав на дизелі, мене підібрали кияни, які на машині прямували з Олексинців на Іване -Пусте. На передодні вони приїхали на свою базу в Олексинцях щоб забрати необхідне спорядження, переночувати і докупити по дорозі в Борщові необхідний інвентар. До «ведмежої» хатинки в полі під лісом доїхали без пригод і почали влаштовувати свій побут на новому місці. Ввечері нас заїхав привітати Михайло Сохацький і ми, повечерявши, рушили до печери. В той вечір ми розширили кам’яне звуження на шляху до нового розкопу, яке заважало перетворити місце роботи у зручний забій.

5 січня. Чекаємо приїзду підмоги – компанії львів’ян (Сердюк Іван, Григоренко Юра, Дмитро Качковський, Сергій Лавренко, Леонід Погуц). Вони прибули ще до полудня і решту дня пішло на облаштування другої неопалюваної кімнати для ночівлі. Хлопці підійшли до справи фундаментально: провели в нежиле приміщення електрику, встановили освітлення та сучасні електричні конвектори з автоматичною терморегуляцією повітря. Щоб знову не блукати, я пішов подивитись коротшу дорогу до печери. Дорога дійсно виявилась трохи коротшою, але оскільки пролягала навпростець через ліс, необхідно було її ще прочистити. Для ефективної роботи в розкопі підходи до неї повинні бути максимально обладнаними. Смачною вечерею та розмовами за столом закінчився ще один день.

Наступного дня температура суттєво понизилася, десь до мінус п’ятнадцяти. Ігор повіз дівчат в село за замовленим тортом та іншими харчами для святкового столу, потім від’їхав по справам до Чорткова. Біля колодязя над печерою, через який ми будемо шнуром підіймати відра, некомфортно. Вітер з долини безлисті дерева не стримують і він дме без зупинок, змінюючи поривами напрям. Щоб акліматизуватись, згадуєш, що ти дома в лісі, а не в агресивному середовищі, яке хоче тебе з себе видути і виморозити. Розпалюємо вогонь, який закріплює відчуття домашнього затишку і гріє, оскільки примушує постійно бігати за дровами, які згорають як сірники. Нарешті пішли наверх відра з ґрунтом і стало цілком комфортно – навіть прикольно. Дивлячись на Юру, який приймаючи відра, завзято вирівнює піднятим з печери ґрунтом площадку під ногами, згадую мимоволі незабутнього «циклопівця» Славку Данілова. Коли я, тоді ще студент, робив таку ж роботу, дивлячись на мене, він глибокомосленно видав фразу: « ты молодой –тебя еще г… греет». Тоді через сміх над логікою мислення я навіть не зміг образитись.

Накінець хтось виліз на хвилинку з печери і повідомив, що вони кудись прокопались. Попросили розвести багаття біля другого входу, в який втікав струмок. Перестали надходити відра – стало холоднішати. Гріємось, збираючи дрова на завтра. Потім ще пів години роботи і всі разом виходять на поверхню. Всі в піднятому настрої – пройшли по цілині 10-12 м. Є куди відвантажувати ґрунт, всередині нового об’єму. Але щоб визначити напрям подальших робіт необхідно скласти план з прив’язкою до поверхні. Запаху диму вони не чули, хоч дим на обводненому вході тягнуло всередину порожнини. Все складається чудово. Засвітла повертаємося в будиночок, де нас чекають приготовані дівчатами 12 страв.

Наступного дня по дорозі до печери маркуємо дорогу. Для цього Оля пожертвувала свої червоні ще в магазинній упаковці шкарпетки, які ми з крижаним серцем порізали на стрічки. Цей робочий день присвячуємо поглибленню дороги до відкопаної вчора ділянки печери. Надворі ще холодніше –десь мінус 18-20, та часу мерзнути нема . Відра літали одне за одним без єдиного збою за весь час роботи. Дмитро якось умудрявся в проміжки часу між висипанням відер вплітати по гілці в тин, який по задуму мав захищати від вітру. Лише коли хлопці, закінчивши роботу, вилізли з «теплої» печери на мороз, ми подумки співчуваючи їм згадали про захоплений на цей раз чайник. Дмитро оббиває з вусів бурульки. Дві кружки гарячого чаю, пущені по кругу, і ми з почуттям задоволення від результатів виконаної роботи рушаємо до будиночка. Там нас чекає продовження свята.

Ранком наступного дня чекаємо повернення Ігоря та готуємось до нового робочого дня. Львів’яни, які планували закінчити виїзд роботою в Оптимістичній, вже задумуються над тим щоб залишитись. Тут приїжджає Ігор і повідомляє, що по прогнозу опівдні очікується снігопад і хуртовина. Є шанси не виїхати з цих полів на гостинець. Поки ми спішно пакуємо речі, він встигає ще зганяти в печеру щоб знати реальну ситуацію в розкопі. Снігопад і хуртовина застають нас при від’їзді від будиночка. Я сідаю в останню з від’їжджаючих машин. В спішці здаючи назад, розбиваємо об дерево заднє скло. Закладаємо пробоїну рюкзаками і доганяємо товаришів. Їдемо по засипаній снігом ґрунтовій дорозі. Тут порив вітру здіймає хмари снігу з поля, видимість падає до нуля. Наша машина буксує і глохне. Виходимо з машини, сніг осідає і ми бачимо, що товариші виїхали в цьому місці на ріллю, а ми в сніговій хуртовині не помітили цього і в’їхали яму на дорозі, заметену снігом. Машина не заводиться. Відкриваємо капот, під ним повно снігу. Очищуємо від снігу пас, машина завелася, але виштовхати її не можемо. Дзвонимо Ігорю, він повертається на своєму джипі. Розкопуємо від снігу колію і спільними зусиллями людських і кінських сил виїжджаємо на ріллю. Вже без пригод виїжджаємо на асфальт і по ньому до Борщова. Кияни поїхали ще раніше через Каменець до столиці. Львів’яни в Королівку, де вони встигли ще попрацювати на розкопці дороги в новий район. Я на дизель та у Львів.

Олександр Деревягін

*****

Так получилось, что, когда готовились к Новому году и последующему за ним путешествию, всё у всех (у меня и у мужа) получалось. Но когда пришло время ехать, появились новые обстоятельства в виде невыполнимых производственных сроков и, вследствие этого выбор: или я еду в путешествие сама, или не еду вообще. Я выбрала – еду.

Пригласил меня в Рождественскую поездку Игорь Стефанишин (далее - пан директор). Поездка состоялась на Рождество, 03.01.2017 – 08.01.2017. Состав команды: Игорь, Оля (Я), Неля, Артем (друг Нели).

Цель поездки: минимум – разведка новой хаты на хуторе, вблизи Иване-Пусте, максимум – открытие новой пещеры «Ведмежа».

Так вот, отправились мы экипажем на Nissan’е во главе с Игорем, его дочками Аней и Юлей, со мной, Нелей и Артемом около 12 часов по полудню. По дороге вели непринуждённую светскую беседу. Обедали в Летичеве, перекусывали пирожками в Правдивке. Прибыли на место в Олексинцы около 21:00 – ужинали, топили печь, отбой в полночь. Девочки Юля и Аня остались в Чорткове.

На следующий день подъем, взяли все необходимое (посуду, теплые вещи) и отправились на маршрут Олексинцы – Иване-Пусте с остановкой в селе Короливка на базе львовян, где забрали большой стол (фанера) и топоры. По дороге в Борщёве встретили Александра Ивановича. Прибыли на место, снега нет, тепло, +2 градуса. Хата – добра. На две комнаты. Есть всё для жизни: стол, кровати, печь. Последнюю растопили, а кровати расстелили. Пошли в разведку, стемнело. Но какому спелеологу это бы помешало? Дорога незнакомая, хоть и короткая. Лес кругом стеной. Пошли впятером – я, Игорь, Неля, Артем и Саша. Мальчики пошли в дыру (Ведмежа), а девочки (я и Неля) хотели вернуться домой. Но что-то пошло не так. Не смогли мы найти переход через ручей в нужном месте, побоялись заблудиться и остались ждать возле пещеры у костра. Время пробежало быстро. Мальчики вернулись, расширив узкий ход, и мы все благополучно вернулись в уже протоплённую хату, в самую тёплую ее комнату.

Пятого числа с самого утра к нам присоединилась команда львовян: Иван, Дима, Серёжа, Юра, Лёня. Они обосновались в оставшейся (холодной) комнате, где поставили обогреватель. К обеду они были готовы идти копать. Мы же с Нелей остались дома готовить ужин.

Шестого числа был Сочельник. С утра на машине львовян мы ездили в магазин в Иване-Пусте, где забрали накануне заказанный торт. Докупили еще «теплых вещей». Дорога хорошая, снега нет. На похолодало, около -5…-7 градусов. Мальчики пошли копать. Мы с Нелей остались на хозяйстве, готовили кутю. Вечером вернулись работники, радостные и возбуждённые – пещера стала больше на 12 метров. Сообщили об этом пану директору. Ужинали, разговаривали, знакомились, делились впечатлениями. В общем и целом – очень хорошие ребята, все примерно одного возраста и из одного клуба. Выделяется среди них Александр Иванович, бывший геолог, а ныне пенсионер. Он показал мне, как можно поддержать человека, только своим присутствием. Размеренной силой «миротворца».

Сьоме січня.

Христос народився – Славімо Його! Більше всього вразило те, що львівські щирі хлопці не знають українських пісень. І коли напередодні біля багаття вони заспівали знаменитий російський романс «Мороз-мороз» - я була вражена. Сходили до печери, відмітили трасу від хати до входу червоними стрічками. Мені хотілося насолодитися українською мовою, музикою слова, ритмами рідного краю. Але ні, не вийшло. Та нічого, пан директор задовольнив мене в цьому надовго. Настав ранок Різдва Христового. Ніхто не зумів заспівати жодної колядки. Так ми й сіли за стіл – поїли, випили. Привітали усіх зі святом. Після обіду хлопці пішли ненадовго на підземні роботи. Дівчата лишилися накривати святковий стіл. Дружня вечеря, остання в цій експедиції, пройшла в теплій атмосфері. Вирішували куди далі копати, коли приїжджати, як там у Києві, як у Львові.

Восьме січня.

Настав останній ранок нашого походу, усі здорові, бадьорі та веселі. Мало того, що вдарив мороз -12…-17 градусів, так ще й пішов сніг. Прилетів Ігор зі звісткою, що Україну засипає снігом – Одеса, Миколаїв, Дніпро, Київ і хмара рухається до нас. У нас було мало часу. Хлопці утрьох побігли до печери забрати інструменти і ще раз оглянути досягнення. Пан директор дав решті особисті розпорядження. Борщ, що не встигли доїсти, розлили по банкам і львів’яни забрали їх з собою. Рушили. Не без пригод. Виїхали на дорогу. Снігопад посилюється, до Києва далеко. Поспішаємо. Дорога погана. Зупиняємося на вечерю у Летичеві. В Житомирі снігу не було. Ще трошки – і дома.

Оля Воробйова