Експедиції 2019 року
Учасники: Антон Качан, Олег Корбут, Таміла Павленко, Ігор Стефанишин (усі з Києва).
Завдання: розкопати «мокрий» вхід до печери Ведмежа та попрацювати в забої Че в Мушкаровій ямі.
Спочатку планували поїхати в експедицію з 14 по 17 листопада, але через відрядження Ігоря довелось посунути дати на тиждень. Можливо це і вплинуло на те, що кількість охочих поїхати раптово впала з 8-ми до 4-х. А може всіх налякала погода?
Отже в четвер 21 листопада о 17-й годині ми зустрілись біля автостанції «Дачна» і поїхали в Іване-Пусте. Ще в дорозі вирішили заночувати у Степана, який на нас вже очікував.
В п’ятницю прокинулись рано, поснідали і поїхали до Ведмежої. Автомобіль довелось залишити біля дороги, бо ґрунтову дорогу, яка колись вела вниз до печери, давно зорали. Надворі світило сонце, але був мороз (-5 градусів) і дошкуляв пронизливий вітер. Біля «мокрого» входу було не так вітряно і ми почали розкопувати вхід. Ігор одягнув «сухий» гідрокостюм і проліз під скелю у воду, що текла до печери. Решта залишились на поверхні і допомагали передавати і висипати землю та каміння з печери. Так ми попрацювали до 15-ї години.
На вулиці почало смеркатися, а мороз ще посилився, коли Ігор весь мокрий і брудний виповз з печери і сповістив про закінчення робіт. Нажаль нам не вдалось знайти проходу до печери, який би не був замулений і без води. А копати по руслу потічка ми не стали, бо це марна праця, Наступна повінь все знову позамиває. Отже ми подякували і попрощались з Степаном, який приїхав поцікавитись нашими успіхами, і попрямували в Олексинці. В спелео хаті було не так холодно, як на вулиці, але піч довелось розпалити. Після смачної вечері та обміну враженнями від роботи в печері всі пішли спати.
В суботу після сніданку ми почали готуватись до роботи в Мушкаровій ямі. Але для копання в забої Че, довжина якого перевищує 30 метрів, нам бракувало людей. Тому вирішили трохи вдосконалити візок для транспортування землі, замінивши передні нерухомі колеса на рухомі, які би дозволили проходити повороти. Для цього було куплено додаткові колеса, але нам не вистачало болтів з гайками, які довелось шукати по селі. Лише в обід проблема була вирішена і ми поїхали до печери.
На відміну від вчорашніх робіт на поверхні в Мушкаровій ямі було сухо, тепло і затишно. Вдосконаливши візок ми почали працювати в забої. Ігор копав, а Олег, Антон та Таміла тягали за мотузку возика з коритом. За один «рейс» виходило десь 50 літрів землі. Нам вдалось за день витягнути близько 0,75 кубометра, прокопавши метра зо два ходу. Якщо на початку робіт в забої тяги не було, то надвечір в стелі ходу з’явився отвір, з якого потягнуло свіжим повітрям. Ми докопались до каміну, з якого колись відбувалось замулення печери. Тепер справи підуть веселіше, лише необхідно щоб було більше людей в наступних поїздках. Втомлені, але щасливі ми вибрались з печери і повернулись в хату.
У неділю прокинулись трохи пізно. Далась взнаки втома від роботи в Мушкаровій ямі. Після сніданку та прибирання в хаті ми поїхали до Києва, заскочивши по дорозі на смачні домашні вареники до Чорткова. Цього разу ми вирішили повертатись через Вінницю-Калинівку-Бердичів. Цей варіант на 40 км довший за традиційний, але дорога тут значно краще. Однак погода нам підготувала сюрприз у вигляді снігопаду та ожеледі на ділянці від Калинівки до Бердичіва. Машин на трасі було небагато і вже о дев’ятій вечора ми в’їхали в Київ. Експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте, сусідам Миколі та Володимиру з Олексинців.
Ігор Стефанишин
28 листопада 2019 р.
Учасники: Фелікс Іщенко, Ігор Стефанишин, Іра Яценко (з Києва); Дмитро Тюрін та Катя Тюріна (з Борисполя); Катя Дремлюга та Наталя Матушевська (з Чернівців)
Завдання: перевірити стан забоїв в печерах Мушкарова яма та Ведмежа, протестувати під землею тепловізор SunCTI M500C, прийняти участь у нараді представників спелеоклубів з чиновниками міністерства екології з питань внесення печер Поділля в список об'єктів природної спадщини ЮНЕСКО.
Нажаль у вересні не знайшлось бажаючих поїхати до печер, тому 136-ту експедицію довелось перенести на жовтень. Однак і цього разу ані три вихідних дні ані «бабине» літо, що повернулось в Україну, не створили ажіотаж серед спелеологів. Отже в п’ятницю 11 жовтня о 14-й годині ми зустрілись біля метро «Академмістечко» і поїхали до Олексинців. Дорога була майже вільна, тому прибули на місце десь о 22-й годині. Повечеряли і пішли відпочивати перед напруженим днем.
У суботу прокинулись о 7-й, поснідали, почали збиратись в дорогу. Десь о пів на десяту до нас приєднались Катя та Наталя з Чернівців. Спочатку ми заглянули на «фазенду» Степана, де залишили машину, переодягнулись і пішли до Ведмежої. Тепер під’їхати поближче до входу в печеру, як ми це робили раніше, вже неможливо, бо землю між лісом та дорогою повністю зорали. Спускаючись по лісу вниз помітили на дні яру потічок, який знову почав текти до «мокрого» входу печери.
Ретельно дослідивши цей вхід виявили сліди «великої» води, яка ще недавно тут вирувала та накоїла трохи лиха. Стрімкий потік промив цей вхід від глини, але одночасно приніс та залишив після себе купу стовбурів дерев та каміння. Основна частина печери змін не зазнала, лише у проході під тросовою дорогою знову утворилось болото. Тяга повітря в печері була зовсім відсутня, лише в декількох місцях залу «Бяша» нам вдалось відчути потік свіжого повітря. Тепловізор в печері відмовився працювати через несправність кабелю, яка виникла при транспортуванні приладу по складним для проходження ділянкам. Закінчивши пошук видимих продовжень ходів ми вийшли на поверхню та повернулись до «фазенди».
Після невеликого обіду всі відправились в село Завалля, прихопивши з собою ще й Степана. На місце прибули десь о 14-й. Ігор залишився чекати зустрічі з представниками міністерства, а решта пішла на екскурсію до печери «Атлантида». В цей час тут на базі ХСК Атлантида проходив черговий з’їзд УСА, про що можна почитати тут.
Поки ми очікували представників міністерства, Шура Щербицький організував оглядини нового об’єкту хмельничан понору «Чуча Óрла». Коли всі повернулись з «Атлантиди» на вулиці вже смеркалось. Пора було повертатись в Олексинці.
У неділю вранці нас полишили дівчата з Чернівців, але ми не впали у відчай. Відшукавши в селі паяльник, Ігорю вдалось відремонтувати несправний кабель і ми пішли до Мушкарової ями. На відміну від Ведмежої тут все було без змін. Обхід периметру печери розпочали з забою «Че» і далі по колу. Тяга повітря відчувалась лише на Тибеті та в залі «Кайлас». Однак тепловізор її не помічав, як і не помічав різниці в температурі стін та повітря. Найкраще було видно на екрані лише людей. Отже для спостереження за рухом повітря в печерах тепловізори не придатні, потрібні інші інструменти (наприклад теплові анемометри).
Коли огляд забоїв було закінчено, ми вирішили трохи покопати. Працювали над поглибленням траси, що проходить по «Сухій Річці». За годину вдалось відновити після повені 2018 року десь з десять метрів ходу. В наступні поїздки варто буде продовжити розпочате і закінчити вхідним колодязем.
В понеділок після сніданку почали готуватись до від’їзду. Це не забрало багато часу і вже о 10-й ми рушили на Київ. По дорозі заглянули помилуватись краєвидами гір в с. Івахнівці та зупинились поїсти біля озера в м. Городок. В’їхати в Київ так швидко, як ми його полишили в п’ятницю, нам не вдалось. Вже з Житомира вся траса була заповнена машинами, а численні аварії дуже сповільнили рух по ній. Але ми спокійно відстояли в черзі і без проблем добрались столиці. Експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Ігор Стефанишин
17 жовтня 2019 р.
*****
Вихідні, що випали цього річ на «Покрову» та День захисника Вітчизни, «бабине літо» все це посприяло та дало можливість спелеологам поїхати в експедицію.
11 жовтня о 2 год. дня від станції метро «Академмістечко» з Києву виїхав екіпаж позашляховиком «Nissan» у складі п’ятьох людей Ігор Стефанишин, Фелікс Іщенко, Ірина Яценко, Дмитро та Катерина Тюріни.
Дорога до с. Олексинці Тернопільської області, Борщівського р-н була довгою (приїхали біля 22 години), але цікавою, насиченою враженнями та розмовами завдяки чудовій, приємній компанії, щирим розмовам та мальовничими видами за вікном, що створювала тепла осінь.
Приїхавши на спелеохату в с. Олексинці, ми повечеряли, розпакували рюкзаки і лягли спати.
12 жовтня день був дуже насичений та колоритний. Ми встали о 6 год. ранку, поснідали, зібралися в печеру «Ведмежу», до нас приєдналися дівчата Катерина Деремлюга та Наталія Матушевська (Чернівці).
Приїхавши до печери Ведмежої, нас гостинно зустріли пан Іван та Степан (місцеві мешканці села, де знаходиться печера «Ведмежа») , а також вони нам організували «місцевий трансфер» до і з печери «Ведмежої». Цей «трансфер» нам запам’ятався надовго. Решту частини дороги до печери ми теж не сумували, бо відірвалися від Діми та Ігоря, які одні серед нас знали дорогу до печери.
Поблукавши чагарниками у складі 5-ох людей, поклавшись на жіночу інтуїцію Іри та Катерини, бойовий дух Фелікса та душевний спокій Наталі та Катерини №2 (це «прізвисько» Катерина №2 Ігор дав вже згодом за вечерею) ми таки знайшли Ігоря та Дімона.
В печері «Ведмежій» роботи полягали в дослідженні південно-західного забою, залу «Бяша» на наявність нових ходів за допомогою приладу «тепловізор».
Після робіт в печері «Ведмежій», ми пообідали в садибі Степана, де нас «атакувало нашестя божих корівок» і вирушили на 28 з’їзд УСА, який відбувся в с. Завалля Хмельницької області.
На з’їзді УСА, ми відвідали печеру «Атлантида», ознайомилися з мальовничими краєвидами села Завалля та прийняли участь в семінарах УСА. Зустріли багато друзів-спелеологів з Чортківського, Хмельницького, Київського, Одеського, Кишинівського, Тернопільського, Чернівецького, Борщівського клубів спелеологів, з якими ділилися і в свою чергу, які ділилися з нами про свій досвід, досягнення та майбутні плани щодо дослідження та робіт в світі спелеології. І запросили нас на майбутнє дослідження та вивчення печер.
Ввечері ми повернулися на спелеохату в с. Олексинці, де смачно повечеряли, душевно, щиро та приємно провели час за розмовами та під спів пісень та гри на гітари Фелікса. А також Ігор показав нам цікавий фільм за допомогою проектора про роботи в «Мушкаровій ямі».
13 жовтня дівчата з Чернівців, нажаль нас покинули, по-сімейним обставинам і ми в складі 5-ох людей о 10 год. ранку вирушили на досліджувальні та копальні роботи в «Мушкарову яму», хоча експедиція могла не скластися, так як в нас виникнули проблеми з приладом «тепловізор», але майстерні руки Ігоря, бажання та бойовий дух команди, вправність Діми та Катерини в пошуках живиці для ремонту приладу «взяли своє» і ми змогли пройти весь периметр печери «Мушкарова яма» в пошуках та дослідження нових можливих ходів за допомогою приладу «тепловізор».
Роботи по-дослідженню нових ходів показали, що є перспективи для подальшого дослідження і наявність можливих нових ходів в деяких частинах печери, а саме місце «Кайлас».
На «Кайласі» нам було весело та цікаво, ми слухали історії Ігоря, хто і як проходив, долав це місце. Як виявилося вся складність цього місця полягає в подоланні свого психологічного страху і не всім з нас це було під силу, тільки Ігор, Катерина Тюріна та Іра змогли це пройти. Фелікс та Дімон відправилися досліджувати інші забої.
А ще під час досліджувальної частини Ігор придумав новий термін: спелеосомельє
Cпелеосомельє – спелеолог, який за допомогою нюху може визначити чи є продовження забою чи ні Заслуженими спелеосомельє експедиції №136 стали Катерина Тюріна та Ірина Яценко.
А найкращими копачами стали: Ігор, Фелікс та Дімон, вони за годину часу накопали цілі гори. Копали в місці під назвою «Суха річка», що розташовано біля входу-виходу з печери. Групою підтримки в копані та викиду з тазіків накопаного були Катерина та Ірина.
Вийшли ми з «Мушкарової ями» приблизно біля 20 год. На вулиці нас зустріла прекрасна тепла погода та повний зачаровуючий місяць.
Повечерявши, втомлені, але щасливі, сповненні вражень та емоцій від експедиції ми швидко та міцно заснули.
14 жовтня ми встали, зібралися, поснідали, випили «по 50» за наших захисників Вітчизни і вирушили назад до Києва о 10 год. ранку. Дорога назад була не менш захоплюючою та веселою.
Ми заїхали подивитися «Подільські Товтри» міні-Крим (Хмельницька область), став поблизу м. Хмільник, смачні пиріжки в кафе «Пиріжковий рай», обід біля чудового озера з бузьками. А ще присмаку подорожі додавали прекрасні нотатки та барви теплої осені.
До Київа ми приїхали приблизно о 20 год.
Експедиція завершилася на позитиві. Бажання та цікавість беруть вверх, тому чекаємо на нові експедиції, нових учасників, нові дослідження та враження.
Подяка всім учасникам експедиції, кожен з нас вклав частинку себе в цю експедицію.
Побільше нам нових відкриттів та вражень!!!
З повагою, любов’ю та вдячністю!
Катерина та Дмитро Тюріни.
19 жовтня 2019 р.
Учасники: Неля Бабич, Ольга Воробйова, Оля Гондалєва, Ольга Діковська, Сергій Жарков, Антон Качан, Артем Киселюк, Олег Корбут, Максим Лагер, Таміла Павленко, Віталій Прохоренко, Настя Сінгаєвська, Андрій Синявський, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (усі з Києва).
Завдання: Відвідати Карпати (р.Черемош, г. Піп Іван), дослідити замитий хід на північ в
печері «Розкішна», перевірити стан печери «Довжок», розчистити вхід та прохід до Вхідного залу «Мушкарової ями».
Вже минуло три роки з тих пір, як ми наважились групою піднятись на найвищу вершину Карпат (Експедиція №98). Чом би ще раз не спробувати свої сили і не підкорити наступну вершину? На цей заклик Ігоря відгукнулись понад десяток бажаючих і ми домовились спробувати спочатку сплавитись по Черемошу, а потім піднятись на гору Піп Іван (Чорногори). Отже 21 серпня о 16-й годині перша група традиційно зібралась біля кіностудії і рушила в дорогу, прихопивши на виїзді з Києва ще Олега, Антона та Тамілу. Коли добрались до «оленів», то були приємно вражені: тепер там не тільки є «олень», а ще й довкола бігає купа «зайців». У цьому місці хтось розгорнув широко масштабне будівництво і вже встиг встановити різнобарвних «зайців». До спелео хати в Олексинцях прибули десь опівночі, повечеряли і одразу полягали спати, адже наступного дня нас чекали Карпати.
22 серпня прокинулись о 8-й, поснідали, залишили зайве спорядження і в дорогу. В Чорткові до нас приєднався Петро Пирожок. По дорозі зупинились на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей щоб з мосту помилуватись краєвидами Дністра. По обіді нарешті добрались до Верховини. Зауважу, що дороги в Карпатах, крім сполучення Косів-Верховина, в жахливому стані і мало хто ризикне тут їздити. В Краснику нас уже очікував Іван з двома надувними човнами. Після короткого інструктажу нас посадили до автобуса та перевезли вверх по течії до місця старту.
Води в Чорному Черемоші було мало, але це не завадило нам сплавитись і отримати незабутні враження. Так і не дочекавшись другої машини, яка ще о 5-й мала виїхали з Києва, ми о 18-й перемістились в сусіднє село Дземброня, де планували заночувати. Місце для табору в селі нам не сподобалось і за порадою місцевих жителів вирішили їхати на полонину. Дорога туди заслуговує окремої уваги, адже її ухил місцями досягає 40 градусів, поверхня вкрита великими валунами та пошкоджена потоками води. Це справжній для «рай» для любителів off-road, лиш би машина не підвела. Наш Nissan Pathfinder витримав випробовування і через 30 хвилин, піднявшись на 400 метрів, ми вже оглядали полонину Смотрич (1200м). Якби фотоапарати могли передавати враження від споглядання природи. Красу цих місць неможливо описати, це краще побачити на власні очі.
Палатки вирішили ставити подалі від хати пастухів біля одинокого дерева, що є візитівкою полонини. Після смачної вечері та обміну враженнями від рафтингу ми полягали спати. Попереду був важкий день.
23 серпня прокинулись о пів на сьому і встигли по фільмувати схід сонця. Після сніданку, згорнули табір та поховали речі до автомобіля. О пів на дев’яту вийшли на маршрут, який пролягав через Дзембронські водоспади, гору Вухатий камінь, сідловину до вершини Піп Іван Чорногірський (2028м). О 12-й перша двійка піднялась на гору, ще десь за пів години друга і майже о 14-й решта групи була вершині. Після колективного фото з прапором, адже вся Україна святкувала День Прапора, почали готуватись до спуску. Погода на вершині зіпсувалась остаточно, небо вкрили грозові хмари. Пора було поспішати. В цей час ми зустріли Артема та Нелю з другої групи, які нарешті добрались до Карпат і встигли піднятись на вершину. Часу на спілкування не було, адже поруч вже били блискавки і розпочався дощ. Через непогоду вирішили повертатись на полонину через Вухатий камінь, хоча раніше планувався спуск через гору Смотрич.
Дорога вниз була складніше ніж на підйом: каміння стало мокрим і слизьким, а земля розмокла і перетворилась місцями у болото. Але всі учасники гідно пройшли це випробовування і без травм добрались до полонини. Друга група залишилась ще на один день в Дземброні, а ми о 19-й рушили до спелео хати. В цей час з Києва до Олексинців вже рухалась третя машина на чолі з Віталіком. О 23-й ми добрались до Чорткова, висадили Петра і поїхали в Олексинці. Там нас вже чекали наші друзі, які приїхали на пару годин раніше. Після дружньої вечері полягали спати.
24 серпня після сніданку Ігор, Олег, Антон та Таміла поїхали до печери Розкішна-Собача, а Віталік, Оля Діковська, Андрій та Валерій рушили до Мушкарової ями. В «Розкішній» нічого не змінилось, бо сильних дощів не було і вода не потрапляла в печеру. Олег першим ринувся досліджувати замитий хід з сильною тягою повітря, який ми не до кінця пройшли в минулій експедиції. Через пів години за ним поповз Антон, щоб дізнатись про новини. Ігор та Таміла залишились чекати, а щоб не замерзнути почали поглиблювали трасу. Десь за годину нарешті повернувся Олег і розповів, що хід дуже вузький і його раніше вже хтось розширював інженерним способом, але каміння не виносив, а закладав по стінам та залишав на підлозі. Через метрів 80-ть хід закінчується вузьким отвором, що веде вниз. Щоб переконатись у почутому та вирішити що робити далі, Ігор теж відправився туди. Це виявилось нелегким завданням, адже хід має декілька вузьких ділянок і поворотів типу «колінчатий вал», де навіть ноги не проходять. Щоб працювати біля отвору необхідно організувати транспортування каміння на вихід, а це нереально зробити не розширивши метрів зо 30 ходу.
Через ці складнощі мабуть попередні дослідники печери і полишили цю справу. Цікаво хто вони? Закінчивши на цій мінорній ноті роботи в печері ми повернулись до Мушкарової ями, куди о 18-й повинна була приїхати група спелеологів з Хмельницького клубу. Гостей цього дня ми так і не дочекались. Пізніше вони зателефонували і попросили перенести зустріч на вечір 25 серпня. Група Віталіка за цей день встигла попрацювати майстрами ландшафтного дизайну: вони прибрали повалені вітром дерева, зробили східці на схилі воронки та почали чистити вхід до печери. Ввечері в Олексинці нарешті повернулась з Карпат друга група і ми всі разом відсвяткували 11-ту річницю відкриття Мушкарової ями.
25 серпня Ігор, Олег, Антон та Таміла вирішили дослідити старі воронки на полях між селом Сапогів і кар’єром в Сков’ятині та заглянути в печеру «Довжок». Група Віталіка відправилась продовжувати очищувати вхід до Мушкарової ями. З трьох воронок на полі дві виявились заболоченими, а третя засунулась землею і поросла чагарником. А що там в печері «Довжок», яку ми відкрили в травні цього року? Це вирішили з’ясувати Антон та Таміла і героїчно поповзли вперед, незважаючи на воду та болото на вході. Їм вдалось добратись до спуску вниз за лівим поворотом, але шлях далі перегородив стовбур дерева, що занесло сюди потоком води.
Попереду вже виднілось розширення ходу і підйом стелі. Отже в наступну експедицію необхідно буде або викачати помпою цю воду або одягнувши гідрокостюми зробити прокопи для стікання води вниз і витягнути застрягле дерево. Закінчивши дослідження печери «Довжок» ми відправились до Мушкарової ями, де Віталік, Оля, Андрій та Валерій вже очистили вхідний колодязь і збирались їхати до хати. Незабаром до нас навідався Михайло Сохацький і розповів останні спелео новини. О 19-й до нас нарешті приїхали друзі з ХСК і ми для них провели невеличку екскурсію по печері. Як виявилось більшість з них тут були вперше і печера (особливо озера) справила на них незабутнє враження. Після екскурсії всі перемістились до хати, де продовжили святкувати 11-ту річницю.
26 серпня поснідавши та прибравши сліди святкування рушили на Київ. По дорозі традиційно зупинись в Правдівці на пиріжках та постояли в заторах на під’їздах до столиці. Не зважаючи на технічні неполадки всі екіпажі добрались додому. Експедиція завершилась.
Ігор Стефанишин
30 серпня 2019 р.
Учасники: Неля Бабич, Фелікс Іщенко, Антон Качан, Олег Корбут, Таміла Павленко, Олександр Резников, Ігор Стефанишин та Іра Яценко (усі з Києва).
Завдання: Попрацювати в забої нової печери біля «Розкішної», привітати колег з Хмельницького спелео клубу з ювілеєм печери «Атлантида», провести пошукові дослідження в печері та поруч зі входом.
Спека, що тривала в Києві цілий червень, трохи почала набридати. А де можна від неї сховатись? Вірно, в ПЕЧЕРІ, а не під кондиціонером в офісі чи вдома.
Отже майже за традицією ми зустрілись о 17-й біля кіностудії, на автостанції «Дачна» до нас приєднались Олег, Антон та Таміла і рушили в Олексинці. Дорога на цей раз була вільна, тому доїхали відносно швидко. Але не так швидко, як з Сашою Резниковим
11 липня прокинулись рано, поснідали і почали готуватись в дорогу до Сапогова. Потрібно було взяти необхідне спорядження для роботи в печері та кухонне приладдя, палатки, столи, тощо. Ми вирішили ночувати в полі біля печери, а потім перебратись в табір біля Атлантиди. Все це зайняло трохи часу, адже нас було семеро на один позашляховик і спорядження було нікуди покласти. Врятував ситуацію додатковий багажник, який Ігор причепив на автомобіль. По дорозі до печери зупинились в Борщеві, докупили харчів. На місце прибули десь по обіді вже.
Табір вирішили поставити в воронці прямо біля входу в печеру. Дрова довелось носити з найближчого лісу, а воду ми привезли з собою і її нам вистачило на один день. Отже, залишивши Олега «охороняти» табір, решта залізла в нову печеру, яку розпочали копати в попередній експедиції. Феліксу довелось трохи розширяти вузькі проходи, адже минулого разу тут були одні худі. В забої нас працювало шестеро і це дало швидкий результат. Як підрахував Фелікс, нам знадобилось лише тридцять ванночок і прохід вправо був вже вільний. Те, що раніше попереду здавалось залом, виявилось галереєю, що простягнулась з півдня на північ і закінчувалась замитими проходами.
Коли почали досліджувати тягу повітря, то швидко знайшли невеличкий замитий хід, з якого віяло прохолодою. Трохи розкопавши його ми потрапили в добре промитий хід у формі трикутника, що вів на північ. Дно ходу було вкрите річковим піском з дрібними уламками вапняку та слідами потоку води. Хід був вузьким, але Антону та Ігорю вдалось проповзти вперед десь на 30 метрів і хід продовжувався. На цьому етапі вирішили зупинитись, адже стало зрозуміло, що ми потрапили в печеру «Розкішна». Карта печери, яку зробив в 1992 році Тернопільський спелео клуб «Поділля» вже не відповідала дійсності. За більш як 25 років вода, що затікає в ці печери, багато чого поміняла. Але це не важливо, адже печера продовжується і напрямок, куди вона нас веде, нам подобається. Перед виходом з печери відбулося традиційне посвячення новачків (Іра та Таміла) в спелеологи. Після чого всі рушили на екскурсію до «Ювілейної».
Вечір видався тихим та теплим. На диво комарів не було зовсім і ми чудово відсвяткували відкриття та відпочили. Вранці 12 липня ми поснідали, згорнули табір та рушили до Завалля. По дорозі заскочили на «фазенду» в Іване-Пусте до нашого старого друга Степана, де нас частували малиною та смородиною. Лише по обіді добрались до місця святкування, де нас вже очікував Саша Резников. Поставили палатку на березі Збруча та пішли вітатись (знайомитись) з гостями.
До вечора було ще далеко і Саша запропонував оглянути скелі та околиці печери. Він переконував, що 40 років тому там були не досліджені отвори, що вели під землю. Однак нам не вдалось віднайти щось схоже, адже пройшло багато часу і все змінилось. Надвечір ми повернулись в табір, де вже розпочалося святкування 50 річчя відкриття печери «Атлантида». Було багато музики, «мокрих» танців; одним словом було весело.
13 липня організатори зустрічі влаштували для всіх охочих невеличку екскурсію по печері. Крім спогляданням за неземною красою печери, ми спробували трохи пошукати ймовірні продовження і прихопили для цього лопату. Однак як і вчора ситуація повторилась: те, що колись здавалось перспективним, вже розкопано, а решта потребує серйозних зусиль не одної експедиції. Ввечері святкування продовжилось. Більше інформації тут https://www.facebook.com/groups/1427966694179899/
У неділю ми згорнули табір, подякували організаторам свята, попрощались з друзями і о пів на десяту рушили до Києва. По дорозі часто зупинялись: заправляли машину, купували пиріжки в Правдівці та по всіляким дрібницям. Не зважаючи на це вже о пів на шосту ми в’їхали в Київ. Експедиція завершилась.
Ігор Стефанишин.
18 липня 2019 року.
Учасники: Ольга Діковська, Андрій Грачов, Людмила Грачова, Олег Корбут, Віталій Прохоренко, Тамара Радченко, Олександр Резников, Ігор Стефанишин (усі з Києва), Олександр Деревягін (зі Львова) та група студентів з викладачами: Гаєвська Анна, Заярнюк Ірина, Ільченко Владислава, Кравець Світлана та Ліза, Кучережко Дарина, Мусіяченко Ольга, Сокольчук Костянтин, Татарнєв Нікіта.
Завдання: Попрацювати в забої нової печери біля «Розкішної», перевірити стан печери «Довжок», провести пошукові дослідження в карстовому районі біля «Ювілейної».
Прийшло справжнє літо, настала пора відпочинку. А що може бути краще відпочинку біля печери?
Отже на цей раз нас було багато і їхали ми на двох автомобілях. Першим в Олексинці ввечері добрався Саша Резников на своєму KIA Mohave, а Віталій Прохоренко на своєму NISSAN Patrol приїхав вже вночі, заскочивши по дорозі до Степана в Іване-Пусте. Така різниця в часі пов’язана з тим, що перша машина виїхала з Києва ще в обід, а друга лише надвечір. Ще й непогода, що розгулялась в Києві 27 червня, внесла свої корективи.
28 червня після сніданку ми обговорили варіанти розташування табору експедиції і вирішили, що ми будемо ночувати на спелео хаті в Олексинцях. Згодом з’ясувалось, що це рішення було оптимальним. Цього дня ми побували в лісі на місці табору попередньої експедиції, заглянули в печери «Довжок» та «Селена». За два тижні, що минули, в печерах нічого не змінилось: в «Довжку» все ще стояла вода в ході, а «Селена» зовсім не «дихала». Після цього ми перебрались до району печери «Ювілейна», де після огляду найближчого лісу, розпочали копати в новій печері замитий хід, що зупинив нас в минулу поїздку. Працювало троє: Тома, Олег та Ігор. Решта залишилось на поверхні. За три години нам вдалось просунутись на 2,5 метра. Надвечір з’явився Михайло Сохацький, який не полінувався спуститись в печеру і оцінити нашу роботу. Після цього ми дружно відправились до хати в Олексинцях, де влаштували святковий стіл і привітали нашого ювіляра Михайла.
29 червня після невеличкої екскурсії до Мушкарової ями для новоприбулих студентів та їх викладачів, ми знову поїхали до Сапогова. Там біля «Ювілейної» крім нас зібралась ціла громада спелеологів: приїхав Володя Снігур з командою з Чорткова, Михайло Сохацький з Борщева, Саша Деревягін зі Львова та команда з тернопільського клубу «Поділля». Не вистачало лише Чернівців та Хмельницького. Після невеличкої наради всі розбіглись, а ми відправились копати замитий хід. Працювали знову утрьох: Олег, Ігор та Саша Деревягін. Пізніше до нас приєднались студенти, що повернулись з екскурсії по «Ювілейній». Однак часу, щоб потрапити в зал, що вже виднівся попереду, нам не вистачило. Там залишалось прокопати якихось півтора метри, але на вулиці вже стемніло і потрібно було повертатись. Доведеться в наступній експедиції робити відкриття, звісно якщо повезе.
30 червня після сніданку всі почали збиратись в дорогу. Коли все було готово, студенти залишились чекати транспорт до Борщева, а ми на своїх машинах рушили на Київ. По дорозі зупинялись перекусити та покупатись в озері на околиці Городка та на «пиріжках» в Правдівці. В Київ прибули о 8-30 вечора. Експедиція завершилась.
Ігор Стефанишин.
5 липня 2019 року.
Учасники: Олег Корбут, Женя Кубанов, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (усі з Києва).
Завдання: Попрацювати в забої нової печери «Довжок», перевірити стан навколишніх печер, провести пошукові дослідження в карстовому районі між річками Циганка та Нічлава.
Чудова погода, три вихідних, що ще потрібно для dare to discover? Цього разу аж п’ятеро спелеологів з Києва наважились поїхати в експедицію і не прогадали. Зустрілись біля кіностудії десь о четвертій, завантажили рюкзаки, послухали напуття Сергія Мусіяченко і рушили в дорогу. Проспект Перемоги вже не рухався, тому лише о 17-й вибрались з Києва. За розмовами непомітно добрались до «пиріжків», прикупили десяток на вечерю і помчали в Іване-Пусте. Вже була перша ночі, коли ми заглянули в хату біля «ВедмежоЇ». Хоча з часу попередньої експедиції минуло трохи більше місяця, місцевість було не впізнати. Довкола все поросло двометровим бур’яном та кропивою, адже постійно були спека та зливи. Забравши спорядження рушили до Степана, щоб відремонтувати його комп’ютер. В Олексинці приїхали десь о третій ночі, повечеряли пиріжками і полягали спати.
15 червня прокинулись о 9-й, поснідали, зібрали необхідні речі для роботи в печерах і поїхали до лісу «Довжок». По дорозі заглянули в Королівку до наших друзів зі Львова, але вони пообіцяли приєднатись до нас лише у неділю. Після тривалих дебатів вирішили зупинитись в лісі на місці табору попередньої експедиції. Змайстрували новий стіл, поставили два намети і почали готувати обід. Весь цей час нас постійно атакували зграї комарів, на яких ніщо не діяло. Ні дим, ні спрей не допомагали, поки ми не втекли до печери. Те, що побачили на дні лійки, вразило нас не менше комарів. Повінь, викликана сильними зливами, змінила рельєф місцевості біля входу в печеру і нанесла купу повалених дерев, закоркувавши ними прохід під землю. Довелось з годину витратити на прибирання, щоб потрапити до печери. Під землею стихія теж накоїла лиха: замила все що було прокопано раніше і залишила по собі каміння та сміття, яке нам довелось витягати на поверхню. Неприємності на цьому не скінчились, бо з’ясувалось що попереду хід притоплено. Спробували черпати воду відром, але це виявилось не ефективно. Потрібно або задіяти мотопомпу або чекати коли все просохне. Ми обрали другий варіант і повернулись в табір. Дуже швидко повечеряли і миттєво поховались по наметам, де майже не було комарів. Серед ночі до нас прийшов Саша Деревягін, котрий пішки добирався з залізничного вокзалу у Борщеві.
16 червня прокинулись рано, поснідали і почали збирати табір. Десь о 12-й нарешті прибула делегація львів’ян у складі: Юра Григоренко, Саша Поляков, Іван Сердюк та Олег Томчук. Всі разом сходили до печери, хоча під землю ніхто не спускався, обговорили ситуацію і погодились, що краще зачекати. Потім ми поїхали в Сапогів, щоб подивитись печеру Ювілейну. З першої спроби віднайти вхід не вдалось. Кияни продовжили пошук, а львів’яни повернулись до Королівки. Не було би щастя, якби не нещастя не допомогло. Поки ми шукали вхід до Ювілейної, заглядаючи у кожну карстову лійку, Ігор запримітив під скелею вхід до підземелля, з якого приємно віяло прохолодою. Після 30 хвилин роботи лопатою нам вдалось заповзти в хід, який через 5 метрів переріс у галерею. Нажаль радість була недовгою, бо метрів за 30 ми уперлись в стіну, а вправо пішов невеличкий лаз, по якому ще недавно бігла вода. Спроби проповзти нічого не дали, тому ми стали копати. Пройшли десь метр вперед і зупинились, бо хотіли ще встигнути сходити в Ювілейну. Хід проглядався метрів на 5 , була відчутна тяга холодного повітря. Роботи плануємо продовжити в наступній експедиції. Окрилені успіхом в новій печері ми швидко розкопали вхід до Ювілейної і почали її вивчати. Більшість учасників була тут вперше, тому затримались під землею на пару годин. Печера всім дуже сподобалась і при нагоді тут теж варто спробувати покопати. А раптом нам повезе? Насолодившись побаченим ми рушили в Більче-Золоте до річки, щоб трохи змити з себе весь бруд. Там ми не тільки добре відпочили, а ще й чудово поспілкувались з Михайлом Сохацьким. По дорозі в Олексинці зупинились біля Мушкарової ями. Слава Богу хоч наша печера не постраждала від стихії. Ігор та Олег почистили від землі люк та зайшли всередину. В ямі було прохолодно і капала зі стелі вода, але болота не було. Ми прогулялись до озер і заміряли рівень води в них. Тепер в Галереї Запливів вже стоїть вода, але дно Озера Пірнання ще сухе. За десять хвилин ми вийшли на поверхню, замкнули вхід, попрощались з Михайлом і поїхали до хати. День пройшов успішно і ми дозволили собі трохи відпочити під червоне вино.
17 червня прокинулись знову о 9-й, поснідали, склали спорядження, прибрали в хаті і рушили до Києва. По дорозі заскочили в Чортків і трохи затримались в Городку біля озера, щоб пообідати та покупатись. Десь о 9-й вечора прибули в столицю. Експедиція завершилась.
Подяка сусіду Володимиру за чудове вино.
Ігор Стефанишин
20 червня 2019 року
Учасники: Олег Корбут, Ігор Стефанишин (усі з Києва); Денис Бородін, Юрій Григоренко, Олександр Деревягін, Валерій Добрянський, Наташа Лавренко, Сергій Лавренко, Андрій Максимець, Олександр Медведєв, Володимир Петлічев, Леонід Погуц, Іван Сердюк, Наталя Сердюк та наполовину сетер Джемма (усі зі Львова).
Завдання: Попрацювати в південно-західному забої в залі «Бяша», перевірити стан навколишніх печер, провести пошукові дослідження в карстовому районі між річками Циганка та Нічлава.
П’ятиденні вихідні, що випали цьогоріч на Великдень та 1 травня, дали можливість багатьом спелеологам здійснити свою мрію і прийняти участь в експедиції. Зі Львова приїхала команда аж з 12-ти учасників. А от спелеологи Києва не скористались такою можливістю, надіславши лише ДВОХ.
26 квітня до хати в лісі біля Іване-Пусте спочатку добралась команда львів’ян на двох автівках, а от кияни змогли прибути лише після опівночі, адже виїхати з міста в п’ятницю захотіли чуть не всі жителі столиці. Спочатку працювали утрьох в забої в залі «Бяшя», решта розкопувала «мокрий» вхід до Ведмежої. Нам вдалось розширити спуск в забій і розпочати поглиблювати хід, що пролягає під залом. Випадково з’ясувалось, що рухаючись по ходу, де зроблена канатна дорога, можна в деяких місцях перегукуватись з людьми, що працюють в забої.
Наступні дні були присвячені вивченню стану знайдених раніш печер та пошуку нових. Дослідження проводились спочатку в околицях села Пилипче, пізніше перемістились ближче до Борщева в перспективний район між річками Циганка та Нічлава. Ця робота виявилась не тільки цікавою, а ще й результативною. 30 квітня було виявлено стару лійку величезних розмірів з «шаленою» тягою дуже холодного повітря. Після кількох годин розкопування і витягання каміння стало зрозуміло, що це те, про що ми давно мріяли і тут може бути величезна печера. Не довго роздумуючи всі погодились дати ім’я цій знахідці «ДОВЖОК» за назвою лісу, де вона розташована.
1 травня погода зіпсувалась остаточно і надовго, тому ми прийняли рішення перебазуватись поближче до місця роботи. Вибратись на трасу було нелегко, довелось для MB Vito викликати трактор. Позашляховик Nissan зумів самостійно здолати пару кілометрів бездоріжжя. Спроба заїхати в ліс Довжок не вдалась, тому вирішили пожити пару днів на спелео базі в селі Олексинці, долаючи по 60 км до місця роботи та повертаючись в хату. За ці дні було розчищено від каміння вхідний колодязь та прокопано метрів зо п’ять горизонтального ходу. Робота виявилась важкою, адже ми були не готові працювати в умовах низьких температур, шаленого вітру в обличчя (обмерзали ніс та вуха) та мокрої підлоги ходу.
У неділю 5 травня кияни та частина львів’ян рушили до дому, а решта учасників вирішила спробувати перебазуватись в ліс поближче до нової печери.
Подяка.
Від імені всіх учасників висловлюю подяку пану Івану Тустановському та Михайлу Сохацькому за гостинність.
Ігор Стефанишин
10 травня 2019 року
Учасники: Андрій Грачов, Олег Корбут, Ігор Стефанишин (усі з Києва); Юрій Григоренко, Леонід Погуц, Іван Сердюк, Наталя Сердюк, Олег Томчук та наполовину сетер Джемма (усі зі Львова).
Завдання: Розширити вхід в південно-західний забій в залі «Бяша», попрацювати і опуститись на його дно, пошукати додаткові перспективні місця для роботи та провести дослідження тяги повітря як біля входів так і в самій печері «Ведмежа».
У цій експедиції до трійки киян нарешті приєдналась група ТР зі Львова. Ми з ними бачились ще в кінці літа і ось знову зустрілись.
Від’їзд з Києва розпочався опівдні 7 березня. Погода була чудова, машин на трасі небагато і вже ввечері ми прибули в Іване-Пусте. Однак до хати в лісі їхати було неохота (львів’яни перенесли дату приїзду на 8 березня) та й земля на полі ще не просохла після дощів. Заночували у Степана.
Прокинулись 8 березня о дев’ятій, поснідали і без проблем проскочили по полям до бази в лісі. Лише встигли занести речі до хати та привітати коханих зі святом, як на порозі вже з’явились наші друзі зі Львова. При чому їх було не троє, а аж п’ятеро і з собакою. Відсвяткували зустріч, приготували обід і пішли до печери. Цього дня в печері трудились лише троє: Леонід, Олег Корбут та Ігор. Нам вдалось прибрати частину каменю та стелі над ним і спуститись на метр вниз. Андрій, Іван та Олег Томчук взялися вивчати тягу в печері і для цього замурували проходи в стару частину.
Наступного дня до нас в печері приєднався Юра, а Андрій, Іван та Олег продовжили свої дослідження, закривши з поверхні спуск в колодязь та «мокрий вхід». Незважаючи на перекриті проходи, тяга на вході в зал «Бяша» та в забої залишилась. За цей день нам вдалось прокопати ще півтора метри і опуститись на дно залу. Під залом в напрямку південь-північ проходить невеликий хід, частково засипаний глиною. Заповзти в нього поки неможливо, заважають пару каменів. Якщо їх обкопати та витягнути, то можна буде продовжити дослідження. Але це вже завдання на наступну експедицію.
10 березня раптово подув сильний вітер і ми прокинулись від шуму падаючих дерев. На Україну сунувся буревій. Після ситного та смачного сніданку спочатку львів’яни, а слідом за ними кияни, на своїх машинах рушили до села. Поле та дорога за цих пару днів просохли остаточно, тому за чверть години ми вже стояли на асфальті і прощались до наступної поїздки. По дорозі до дому помилувались повноводними Збручем та Дністром, перекусили традиційними пиріжками і надвечір без пригод в’їхали в Київ.
Подяка Степану Окоцімському за гостинність, пану Івану з Мельниці за теплу хату у лісі.
Ігор Стефанишин, м. Київ
15 березня 2019 року.
Проверка тяги в пещере (Видео)
Учасники: Ольга Воробйова, Ігор Стефанишин, Анатолій Чернов (всі з Києва) та Дмитро Тюрін (з Борисполя)
Завдання: Розширити вхід в зал «Бяша», попрацювати в новому забої, пошукати додаткові перспективні місця для роботи та провести геофізичні дослідження біля входів до печери «Ведмежа».
Чисельність експедиції не змінилась з часу попередньої і так вже склалось, що постійно їздить лише три-чотири людини. Однак дослідження печери тривають, а це найголовніше.
Отже в четвер 21 лютого з деяким запізненням четверо учасників зібрались біля кіностудії і десь о 19-й рушили в дорогу. Проспект «Перемоги» був заповнений машинами, що ледве рухалися, і всім стало зрозуміло, шо вже можна нікуди не поспішати. Після Житомира почав падати сніг, який поступово перетворився в хурделицю. Від Хмельницького снігу вже не було - його замінив дощ. Коли ми десь о пів на четверту (якби ви тільки бачили ці дороги) добрались до Іване-Пусте, питання їхати по польовій дорозі до хати в лісі чи ночувати у селі вже не виникало. У Степана в хаті було тепло і затишно, ми трохи відсвяткували прибуття та полягали спати.
Прокинулись о десятій, поснідали та стали проробляти варіанти поїздки по полю до лісу. Спочатку збирались їхати трактором з причепом, але потім вирішили ризикнути і спробувати на позашляховику, адже тракторист Зеньо пообіцяв нас витягнути з багнюки. Нам таки вдалось добратись до місця призначення, хоча був шанс застрягнути. Біля хати буревій повалив величезне дерево, яке перегородило дорогу та пошкодило паркан. Добре, що хоч не зачепило будівлі. Ми нарубали сухих гілок від дерева, розпалили піч, пообідали та утрьох рушили до печери. В потічку, який висох ще влітку, тепер було багато води. Також ми помітили воду на «мокрому» вході до печери, хоча вона туди поки не текла, але це ще не весна.
У Ведмежій все залишилось без змін, лише стелю окупувала колонія кажанів, а глина на підлозі трохи підсохла і вже не липла до наколінників. Спочатку ми розширили прохід в зал «Бяша», потім почали працювати в забої, закладеному в минулу експедицію Олегом Корбутом. За годину, прибравши каміння, нам вдалось просунутись десь на півтора метра, але попереду прохід закрила висипка глини. Роботу в забої довелось припинити і невдовзі ми повернулись до хати. Поки ми працювали в печері, невідомі «лісоруби» прибрали лежаче дерево з дороги (там було не менше куба дров), залишивши лише гілки, а Оля нам приготувала борщ з качкою «по-пекінськи». Після вечері влаштували невеличкий кінозал та й полягали спати.
У суботу погода стала по-справжньому зимова. Температура впала до 6 градусів морозу, світило сонце, а все болото довкола позамерзало. Після сніданку ми вирішили спробувати провести геофізичні дослідження поверхні біля входів до печери за допомогою георадара VIY3-125 GPR, люб’язно наданого нам фірмою Transient Technologies LLC (http://www.viy.ua/). У цій цікавій роботі прийняли участь всі четверо: Толя працював на комп’ютері, Діма та Ігор тягали по поверхні георадар, а Оля все це знімала на телефон.
Закінчивши вимірювання повернулись до хати пообідати. Полишивши Оля стерегти хату та готувати вечерю, решта знову пішла в печеру. На цей раз ми виконали детальну фотозйомку залу «Бяша», спробували перевірити тягу повітря та продовжили пошук можливих виходів із залу. З тягою на цей раз нас спіткала невдача, в печері був повний «штиль», дим від цигарки висів у повітрі і не рухався. Доведеться цей експеримент ще раз повторити. А от з пошуком продовжень повезло трохи більше: біля південно-західної стіни Ігор запримітив спуск на нижній ярус печери, який не був замитим глиною. На глибині близько 3 метрів виднілась підлога, вкрита глиною. Можливо туди рухається все повітря в печері. Отже в наступну експедицію нам необхідно детально дослідити цей спуск і по можливості потрапити на його дно. На годиннику була дев’ята вечора, коли ми зібрали інструмент і вийшли з печери. Всі були втомлені, тому після смачного «вчорашнього» борщу майже відразу полягали спати.
У неділю прокинулись о восьмій ранку, бо хотіли по раніше повернутись в Київ. Поснідали, прибрали в хаті і рушили до Києва. Польова дорога тепер повністю замерзла і ми її проскочили досить швидко. Однак з’явилась інша проблема – заднє колесо потрохи спускало. Довелось за допомогою Степана розшукати майстра Руслана (це у неділю) і заклеїти шину. О 12-й ми нарешті виїхали з Іване-Пусте. По дорозі до дому оглянули в с. Окопи живописні каньйони Збруча та Дністра. Річки були повноводними і від цього здавалась ще красивішими, ніж улітку. Після традиційних зупинок на «пиріжках» та «під берізками» спокійно добрались до Києва. На годиннику була дев’ятнадцята, експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському за гостинність, пану Івану з Мельниці за теплу хату у лісі, фірмі Transient Technologies LLC та Іващуку В.Е., Прохоренко В.П. особисто за георадар.
Ігор Стефанишин, м. Київ
27 лютого 2019 року.
Учасники: Андрій Адамчак (Івано-Франківськ), Антон Качан , Олег Корбут та Ігор Стефанишин (всі з Києва).
Завдання: Розширити «очко» в забої, просунутись вперед.
Експедиція видалась малочисельною і вже один раз відкладалась, коли на «польське» Різдво спочатку було багато бажаючих, але пізніше всі як один відмовились. На цей раз більшість спелеологів ще не встигла відновитись після святкування Нового року, тому змогли поїхати лише Олег та Ігор, запросивши новачка Антона.
2 січня по обіді зустрілись біля автостанції «Дачна» і утрьох рушили в путь. Цього разу їхали не через Бердичів, а вирішили спробувати податись через Любар та Староконстантинів. Дорога в цілому добра, проїхали швидко, лише в самому «Старконі» затримались через ремонт мосту. В Олексинці прибули о 8-й вечора. В печеру не пішли, а зайнялись впорядкуванням житла та наведенням порядку, який постраждав після святкування десятиріччя в серпні 18-го.
3 січня ми вирішили спробувати потрапити до Мушкарової ями. Задача виявилась непростою, у воронці було багато снігу і вхід довелось з годину розчищати. В самій печері нічого не помінялось, рівень води в Хрестовому озері трохи піднявся з літа, але ще не доходить до нижньої позначки на стіні, тому міряти ще рано. Для новачка Антона ми влаштували ознайомчу екскурсію по печері і потім «посвятили» в спелеологи, вимазавши глиною. Працювали в залі «Кайлас», що на «Тибеті», копаючи в східному напрямку. Там є вузька щілина, з якої відчувається слабка тяга повітря, а на стіні видніються дрібні білі кристали. Видимих продовжень поки не знайдено.
4 січня прокинулись, поснідали, прибрали в хаті і рушили до Іване-Пусте, заскочивши по дорозі в Борщів з намірами заправити балон газом. На всіх заправках нам відмовили. Після невдачі з газом ми відвідали хворого Степана та за його порадою поїхали в Мельницю-Подільську, де добрі люди і знайшли перехідник, і заправили балон газом, і побажали веселих свят. Ніколи не втрачайте надію!
Вже було близько третьої дня, як ми вирішили підкорити польову дорогу, що вела до хатинки в лісі. Земля була мокрою, а ями були заповнені водою, що не встигла ще замерзнути. Зверху все це було вкрито товстим шаром снігу, що приніс вітер з поля. Колій від машин ми не побачили, отже ми були перші, хто спробував проїхати до лісу. Пару разів позашляховик буксував, доводилось виштовхувати його назад та міняти колію. В кінці кінців ми перемогли і добрались до місця призначення. Біля хати звичний заїзд повз криницю зорали і нам довелось заїхати з протилежної сторони і стати за хатою.
Розпалили піч, приготували обід, поїли і рушили до печери. На хаті залишився Олег, а Ігор та Антон цього дня мали розширяти вузьке «очко», що зупинило нас в попередній експедиції. Робота ладилась, хоч не вистачало людей, і під вечір ми вже бачили попереду «темряву», що дихала нам в обличчя холодним свіжим повітрям. Пробратись туди було ще неможливо, бо дорогу перекривала плита, що відпала від стелі. Вирішили перенести вирішальний штурм на завтра, розраховуючи на свіжі сили. І не помилились! Коли вийшли з печери, нам зателефонував Андрій з Івано-Франківська і сповістив, що він у Королівці і хотів би приєднатись до нас. Ми залюбки погодились, адже нам сильно не вистачало робочих рук. Щоб він не блукав у темряві, Ігор надіслав Андрію GPS координати хатинки та порадив рухатись по колії, що залишилась від позашляховика. Десь за дві години Андрій без пригод добрався і вечеряв разом з нами.
5 січня прокинулись раніше звичайного і почали готуватись до вирішального штурму. На цей раз в печеру відправились вже у повному складі. Ігор взявся шматувати кам’яну плиту, а Антон, Андрій та Олег забирали каміння з забою і транспортували його на перший ярус. Під вечір в повітрі з’явився запах Кагору. Стало зрозуміло, що пора. Першим пішов назустріч темряві Олег. За ним протиснувся Ігор, а згодом приєднався ще й Андрій. Ми потрапили у обвальну залу, яка простягнулась з півночі на південь метрів зо двадцять, а ширина склала 4-5 метрів. На жаль висота виявилась малою, лише в деяких місцях була можливість посидіти, а от рухатись доводилось лише навколішки. Ми почали пошук спусків на нижній ярус і незабаром Олег таки знайшов прохід між камінням, що вів на північ. Пройти вперед було неможливо, дорогу перекривав камінь. Спроби прибрати цей камінь за допомогою лома та кувалди не мали успіху. Ліхтарик просвічував вперед шлях на 4-5 метрів і він був не замитим!
Скінчивши оглядини нової зали, ми направились до виходу, прихопивши з собою заповітну пляшку, що простояла в печері не один місяць. На вулиці було холодно, тому вирішили затримались в тому місці, де раніш стояла пляшка кагору, і де якраз перед Різдвом-2017 було знайдено прохід. Можливо наше відкриття виявиться незначним, але ми так довго і важко працювали, що мабуть заслужили невеличку перемогу.
Коли свято закінчиось, на вулиці нас зустрів холодний вітер зі снігом і зоряне небо. В хаті теж було прохолодно, тому довелось заново розпалювати піч. Сил для святкування вже не залишилось і ми просто повечеряли та позасинали.
6 січня сніг продовжував падати, а вітер не вщухав. Пора було перебиратись до печери Млинки, але попереду була польова дорога до села. Хоч на вулиці був мороз і земля вже встигла промерзнути за ці пару днів, що ми жили в хаті, вітер позамітав наші сліди і зробив дорогу непрохідною. Що робити? Чекати погоди чи прориватись? Ми вибрали другий варіант. Це було нелегко, бо важка машина провалилась в сніг і намертво сіла на раму. І що тепер робити? Іти в село по трактор? Врятувала ситуацію лопата та четверо пар рук. За годину ми відкопали з снігового полону автоиобіль і рушили по ріллі, яка була майже без снігу.
Ще через 15 хвилин ми радісно фотографувались на дорозі і згадували випробовування, які випали на нашу долю цього дня. Розпрощавшись на заправці з Андрієм, ми знову провідали Степана, який все ще хворів. Часу було обмаль, тому обмежились чаєм. Побажавши швидкого одужання, помчались в сторону Борщева, адже до вечора треба було ще багато чого встигнути. В Млинках нас зустрів Володя Насєдкін, який взявся прихистити Олега та Антона на ніч, а Ігор поїхав до батьків в Чортків.
7 січня. Різдво. Десь о 12-й в Млинки приїхав Ігор, щоб забрати Олега та Антона. Це виявилось не простою задачею, бо Насєдкін, якому в цей день виповнилось 60-ть, вже встиг пригостити їх. Нашвидкуруч покидавши до машини рюкзаки та «людей» рушили на Київ. Після польових заметів дорога до дому здалась нам безпроблемною і вже о 9-й вечора машина в’їхала в Київ. Експедиція завершилась.
Подяка пану Івану з Мельниці-Подільської за дозвіл пожити в хаті серед лісу.
Побажання швидкого одужання та міцного здоров’я Степану Окоцімському.
Вітання та найкращі побажання Володимиру Насєдкіну з нагоди 60-річчя.
Ігор Стефанишин. 14 січня 2019 року.
P.S.
19 січня 2019 року перестало битися серце мого вірного друга пуделя Бяші, який на протязі 14 років завжди чекав мого повернення з експедицій та подорожував зі мною.
Обвальна зала, відкрита в цій поїздці, віднині буде називатись «Зал Бяша».