Експедиції 2020 року
Учасники: Наталя Дергалюк, Антон Качан, Тамара Качан, Таміла Павленко та Ігор Стефанишин (всі з Києва).
Завдання: перевірити забої в печері на околиці с. Пилипче та попрацювати в Мушкаровій ямі (забій «Че»).
Давненько ми не їздили до печер! Цього разу Антону та Тамілі вже дуже кортіло поїхати і вони зібрали групу охочих подорожувати.
Отже зустрілись ми в четвер о 17-й біля Novus і рушили до печер. Дорога до «оленів» була в доброму стані, а вже з Летичева стала ніяка. Власне з літа тут майже нічого не змінилось, лише біля Меджибіжа знову з’явилась дорожня техніка. Ремонт кільцевої дороги навколо Хмельницького ще не закінчено, тому цілодобово працюють світлофори. Решта траси на Чернівці вже вільна. Розмітки поки немає, тому нам важко було їхати, бо випав густий туман і видимість була не більше 10 метрів. Десь о півночі проїхали Каменець-Подільський і о першій ночі прибули в Іване-Пусте до Степана. Що може бути краще взимку теплої хати та гостинного господаря? Тепла зустріч трохи затягнулась і як зазвичай полягали лише о 4-й.
В п’ятницю повставали о 10-й, Ігор допоміг Степану завести його «дизель», а Антон та Таміла приготували сніданок. О 13-й ми поїхали до Пилипче. Спочатку хотіли полишити машину на дорозі до кар’єру і пішки навпростець через поле рушити до печери. Але поле вже встигли зорати і нам довелось добиратись через село, полишивши автівку біля садиби пана Василя. Діти були в захваті від місцевості і вигукували постійно: «Це Карпати!». В печері за три місяці нашої відсутності нічого не змінилось, лише стало вологіше та з’явились комарі та сплячі кажани. Ми облазили всі забої, в яких працювали раніше, але тяги повітря ніде не було. Вирішили трохи попрацювати біля входу в зал «Кропива».
Нам вдалось просунутись на півтора метра в східному напрямку, витративши шість цукерок. Антон з помічниками вивезли сім возиків каміння та глини. Невеличка порожнина, яка відкрилась попереду, була без видимих продовжень. Тяга повітря теж не з’явилась. Отже залишився варіант йти напролом по азимуту, але потрібно провести розвідку геологічним радаром, щоб не помилитись з напрямком. Повертаючись до автівки ми ще раз заглянули до пана Василя, щоб попрощатись. Цього вечора Антон влаштував для нас свято, приготувавши на подвір’ї шашлики, а Ігор до опівночі демонстрував на «великому» екрані фільми про печери та минулі подорожі.
В суботу після сніданку, який приготувала Таміла, ми згорнули табір, подякували та попрощались зі Степаном і рушили до Борщева. На дорогу гостинний господар дам пару мішків дров, які пізніше нам дуже знадобились. Поспілкувавшись з Михайлом Сохацьким, якого нещодавно обрали районним депутатом, ми поїхали в Олексинці. Слідів від непроханих гостей не виявилось, хоча сигналізація іноді спрацьовувала. Як з’ясувалось пізніше, причина була в погано зачинених дверях на кухню. В хаті було затишно, але прохолодно. Ось тут нам і знадобились дрова. Антон розпалив піч, а Таміла почала готувати вечерю.
Решта учасників на машині рушила до Мушкарової ями. Після невеличкої екскурсії по печері для новачків, ми заповзли в забій «Че» і почали поглиблювати розкоп в кінці ходу. Через малу кількість людей (четверо) нам не виходило возити глину до виходу з забою, тому сипали поруч. Працювали до дев’ятої вечора і встигли просунутись на три метри. Попереду видніється порожнина, стеля в забої потрохи піднімається, а «підлога» навпаки опускається. Дихається тут напрочуд легко і навіть відчувається легка тяга повітря. Залишилось прокопати метрів зо п’ять і можливо «золотий ключик» буде у нас в кишені. Але це вже завдання на наступну ЮВІЛЕЙНУ 150-ту експедицію. Кагор в печері чекає ПЕРЕМОЖЦІВ! Повернувшись о десятій вечора на спелео хату, ми розбудили Тамілу і почали святкувати невеличке відкриття. Пляшка віскі швидко закінчилась і всі пішли спати.
В неділю, прибравши в хаті, ми об 11-й рушили на Київ. Їхали через Чортків-Тернопіль-Хмельницький, щоб уникати ремонтів дороги. Однак довелось таки згаяти годину часу в колоні вантажівок, поки не добрались до «оленів». Там ми трохи перекусили та відпочили. Далі дорога була вільна, вже о десятій ми прибули в Київ і попрощались біля метро «Академмістечко». Експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Ігор Стефанишин
3 грудня 2020 р.
Учасники: Олександр Вексельман, Володимир Насєдкін, Інна Пасенко та Володимир Маржевський (всі з Києва).
Завдання: виконати проекцію на поверхню декількох точок на підземній трасі від входу в Мушкарову яму до озера «Хрестове».
Виїхали з Києва на автівці Олександра в п’ятницю вранці, в Олексинці прибули підвечір і поставили табір біля спелео хати.
В суботу працювали в Мушкаровій ямі. Спочатку всі зайшли до печери і Насєдкін вибрав місця, в яких необхідно буде встановити радіомаяк. Потім Саша з Володею занесли до печери та встановили обладнання в обумовлене місце, а Володимир шукав на поверхні біля печери сигнал цього маяка та занотовував його GPS координати. Інна здійснювала зв'язок між підземною та поверхневими групами. Тобто постійно бігала до хлопців, що були під землею, і сповіщала їм про перехід на наступну точку вимірювань
Після переміщення радіомаяка в іншу точку, Насєдкін повторював пошук сигналу на поверхні і записував координати. За день вдалось заміряти 7 точок. Виконавши завдання в Мушкаровій ямі, група перебралась на спелео базу печери Оптимістична, де й заночувала.
Записав зі слів учасників Ігор Стефанишин
22 жовтня 2020 р.
Учасники: Світлана Задніпрянець, Олег Корбут, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (всі з Києва).
Завдання: піднятись на масив Чорногора в Карпатах, відсвяткувати 12 річницю Мушкарової ями та продовжити дослідження забою «Соха» печери масиву Ведмеже-Давидів.
Хоч експедиція планувалась більше пізнавальною та розважальною, бажаючих виявилось лише четверо. Однак це не завадило нам добре відпочити та трохи попрацювати.
Отже 21 серпня о 17-й зібрались біля супермаркету на «Академмістечку» і попрямували в Іване-Пусте. Це була п’ятниця перед довгими вихідними і більшість киян прагнули якнайшвидше полишити місто. Наслідки ми побачили згодом, простоявши понад годину в тисняві машин до села Мила, де сталася автомобільна аварія зі смертельним результатом. Лише коли поліція відкрила двосторонній рух по зустрічній смузі вдалось продовжити нашу подорож. Хтось з учасників пожартував, що як почнеться експедиція так вона і пройде. Жарт виявився пізніше правдою, бо ми ще не раз застрягали в заторах. На місце прибули близько третьої ранку, трохи повечеряли та й позасинали.
В суботу прокинулись о 9-й, поснідали та почали готуватись до Карпат. Через прогноз погіршення погоди з понеділка ми вирішили спочатку подорожувати в гори, а вже потім працювати в печері. І це рішення згодом виявилось вірним. Дорога в Заросляк пролягла через Чернівці, Коломию, Яремче та Ворохту. На КПП при в’їзді в заповідник прибули десь після 18-ї, одразу зайняли зручне місце під смереками поруч з будиночком, в якому вже рятувались від зливи в 2016 році. Вечір пройшов за столом поруч з багаттям та келихом коняку в руці. Не вистачало лише гітари.
У неділю 23 серпня встали о 7-й, перекусили, зібрали табір та поїхали до турбази, трохи постоявши в черзі на КПП. Хоч на годиннику ще не було 8-ї, все дорога вже була забита машинами, залишеними на обочині. Доїхати до базару не вдалось через відсутність вільних місць на стоянці і довелось теж покинути авто на обочині. При цьому Світлана, виходячи з машини, перечепилась за каміння і впала, отримавши невелику травму. Після медичної допомоги вона змогла вийти на маршрут і успішно його пройти. Від турбази рушили повз біологічний стаціонар на Пожижевській до озера «Несамовите» (1750м).
Дорога була легкою і вже об 11-й ми купались в озері. Потім ми піднялись на хребет і рушили до гори «Ребра» (2001м), однак на саму вершину вирішили не підніматись, а натомість побували на вершині «Під ребрами» (1930м) і далі попрямували до кінцевої мети – «Шпиці» (1893м). Тут нам довелось трохи затриматись, щоб помилуватись краєвидами і пообідати. З вершини відкривався чудовий краєвид на Чорногірський хребет, ліворуч було видно Бребенескул, Дземброню, Вухатий Камінь, праворуч — Туркул, Говерлу, Петрос.
Після невеликого відпочинку група рушила в зворотній путь, який пролягав через полонину «Маришевська». На цьому маршруті практично не було людей, на відміну від озера та хребта, однак сам спуск виявився трохи важчим за підйом і ми все таки втомились поки добрались автомобіля. В цей день нам довелось ще постояти з годину в тисняві на спуску від турбази, стерти в нуль гальмівні колодки поки добрались до КПП. Ночували на тому ж місці, однак прокинулись під ранок від шуму дощу та підтоплення палатки. Краще всіх себе почувала Світлана, яка вирішила спати в будиночку. Ми перебрались до неї, поснідали і поїхали в Олексинці. Дорога пролягла через Яремче, де ми ненадовго зупинились для оглядин водоспаду, Коломию, Городенку, Товсте. В Лисівцях поруч зі зруйнованим мостом побудувати тимчасову переправу, яка скоротила нам дорогу до спелео хати. На вулиці стояла тепла та сонячна погода, тому перед тим як відправитись до печери ми просушили наші речі, підмочені в Карпатах. Лише о 7-й вечори вдалось потрапити до печери.
Під землею все залишилось без змін, навіть рівень води не змінився з часу останніх відвідин. Всі трохи скучили за печерою і як нам здалось вона за нами теж. Адже в цей день їй виповнилось вже 12 років. Вітаємо ПЕЧЕРУ та її першовідкривачів з Днем Народження! З цього приводу ввечері ми влаштувати собі невеличке свято, яке закінчилось переглядом фільмів при минулі експедиції, яких вже назбиралось аж 146.
Наступного дня, прибравши в хаті та увімкнувши нову сигналізацію, ми перебрались в Іване-Пусте до Степана, взяли необхідне спорядження і поїхали в Пилипче. Господаря пана Василя дома не виявилось, тому табір ми не стали розгортати, а одразу пішли до печери. Перед тим як залізти під землю, вирішили пошукати додаткові входи до печери, копаючи лисячі ходи. Це нічого не дало, дим в одні ходи заходив, а з інших він виходив, не потрапляючи в печеру. Коли на вулиці розпочався дощ, всі залізли під землю і почали копати «північний» хід, відкритий в попередній експедиції. Четверо людей для роботи було замало, тому довелось деякі тупики засипати.
Через три година ми потрапили в невеличкий обвальний зал, по якому можна лише повзати. Видимих проходів дальше нам не вдалось знайти. Тяга повітря, яка до цих пір була присутня в ході, в залі вже не відчувалася. На цьому ми зупинились, зібрали інструмент і повернулись до машини. Цю ніч ми провели в хаті у Степана, а вранці, полишивши гостинного господаря, рушили на Київ. По дорозі в селі Івахнівці заїхали в гори, щоб помилуватись краєвидами Товтр (майже Крим) та зупинились на виїзді з Городка, щоб нарешті з’їсти кавун та покупались у ставку. До Києва з невеликими пригодами добрались о 9-й вечора. Експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Ігор Стефанишин
2 вересня 2020 р.
*****
Гори кличуть! І на їх поклик відгукнулись чотири витривалих та сміливих мандрівника на чолі із досвідченим провідником Ігорем Стефанишиним та рушили у похід до окраси і перлини нашої країни - Українських Карпат. Нами керувало нестримне бажання насолодитись мальовничими краєвидами та величчю гір. Однак так повільно проводжала нас столиця у мандри, гальмуючи наш позашляховик декількагодинними тиснявами, з моторошними автокатастрофами, пожежами і людськими жертвами, що дорога по Житомирській трасі до села Мила видалась нам і немила, а то й зовсім нестерпна та зневірююча у вчасному прибутті до пункту призначення.
Решту 1000-кілометрову відстані ми подолали легко, швидко та безперепонно. А вже при в'їзді в Національний парк на нас чекали випробовування безкінечною чергою, яка вишикувалася для реєтрування автівок і сплати 30 гривен з кожного мандрівника, та 13 кілометровий проїзд до підніжжя гір по бездоріжжю, крізь людські безперервні потоки, повз заповнені вщент узбіччя покинутих автівок. Після довгих поневірянь нам все ж вдалося припаркуватись в декількох кілометрах від ринку на узбіччі над прірвою. Всі мандрівники оплачують касовий збір, за який можна не лише збудувати якісну дорогу, але й облаштувати підйомниками. Вкрай нестерпно спостерігати таке плачевне, занедбане становище дороги з суцільними ямами на полотні, схожими на дірки від сиру. Можливо, то є додатковий екстремальний атракціон перед сходженням від якого мені “поталанило” хапанути порцію адреналіну. Виходячи з автівки, мої ноги відчули прискорений спуску на кам’янисто-піщаній лавині, і на цій хвилі я як серфінгіст злетіла від ями до ями, цокаючи зубами, розпластавшись всім тілом і гальмуючи обідраними до крові долонями та травмуючи коліна. Краще б таке швидкісне прискорення відбувалось при піднятті на гору, аніж при падінні вниз. Від власного зойку, гучного гуркотіння каміння та переляканих криків перехожих, у натовпа людей склалось враження, що я зірвалась у прірву, і мене можна “відмінусовувати” від учасників сходження. Та я злетіла по проїжджій частині дороги, звелась на ноги хоч зі сторонньою допомогою та все ж з рішучістю попри будь-які травми і біль продовжувати підкорення Карпат.
Багато хто, коли планує похід у гори, думає, що нічого складного тут немає, але насправді сходження вимагає ретельної фізичної і моральної підготовки, врахування примхливості гірської погоди та чимало різних чинників, які суттєво можуть вплинути на похід, тому готовим потрібно бути до всього. На щастя, моє підкорення гірських вершин відбувалось у складі надійних і досвідчених мандрівників в сонячний і теплий день, а це вже половина успіху в цій справі, решта – за тобою.
Напрямок на Говерлу користувався шаленою популярністю і нагадував переповнений мурашник, щільно обліплений людьми: щоб на гору піднялась одна людина, необхідно аби інша – спустилась.
Серед 3-х маршрутів від Заросляка: два з яких - на Говерлу ("синій" і "зелений"), а один - на озеро Несамовите ("жовтий") нами обраний досить вдалий і майже безлюдний маршрут на масив Чорногора в Карпатах з відвідуванням прекрасного місця - високогірного озера Несамовите.
Наш маршрут пролягав по кам’янистій серпантиновій стежці хребта, яка вела стрімкими схилами: то вгору по гирлу річки на гору, то вниз з гори, відтак заводила у ліс, а потім виводила на полонину, пейзажі постійно змінювались і вражали своєю красою. Я так замилувалась надзвичайною панорамою, що незчулась, як відстала від своїх друзів, а вони цього не помітили. Залишившись на самоті і, розуміючи, що загубилась - порція адреналіну віддавала пульсацією у скроні. Я несамовито прискорила своє сходження, проклавши маршрут по стрімкому схилу гори, крізь чагарники ялівцю, кущі чорниці. Чіпляючись за колючі рослини, як альпініст. З гуркотом каміння, яке злітало вниз, з вірогідністю самій шугонути йому в слід, я видерлась на серпантинову стежку, налякавшись сама та злякавши таким екстримом перехожих. А вони оцінили мій небезпечний маршрут і виправдовували його тим, що я відчайдушний збирач рясного врожаю чорниці. Але завдяки такому ризику я наздогнала Валерія Чеховича, який теж відстав від решти команди: атлетичного Олега Корбута і прудконогого Ігора Стефанишина.
На наш подив перед нами крізь гори відкрилось внизу блискуче, як дзеркало, гірське озеро - Несамовите. Спускаючись до нього ми долучились до другої частини нашої команди. А із зануренням в крижану озерну воду, ніби розчинялась втома від сходження, і її цілюща прохолода нагадувала про природу походження від танення віковічних льодовиків. Неподалік озера розгорнулися численні наметові містечка, але у нас, на жаль, - одноденний маршрут, і ми вирушили у напрямку гори «Ребра» (2001м) «Під ребрами» (1930м) до «Шпиці» (1893м).
Краєвиди, які відкривалися на весь Чорногорський хребет з 6 вершин Карпат, вводили в гіпнотичний транс своєю красою, зачаровували, захоплювали дух. І якщо до цього ви ніколи не були у горах, то після їх відвідин забажається повторно помилуватись цими безкраїми довершеними гірськими пейзажами, зануритися в казкову гірську атмосферу краєвидів, відчути всю яскраву палітру емоцій та навіть різні відтінки адреналіну при сходжені.
На висоті понад 2000 м. під піднебессям ніби все єство зливається зі Всесвітом в єдине ціле і забувається про все на світі. Зникає втома і приходить розуміння того – «так, воно цього варте». Нескінченні гори - аж за горизонт. Із зомлінням та затамуванням подиху спостерігається неймовірна багатогранна краса і лише тут відкривається вся суть виразу, що «краще за гори можуть бути лише гори».
В моєму розумінні, для зустрічі із такою красою не менш важливим є відповідний одяг, як прояв поваги до гір. Тут дуже доречною виявилася і гармонічно вписалася, хоча в поєднанні із масивними тренінговими черевиками, моя білосніжна сукня, схожа на ніжну хмаринку, -подарунок подруги, привезений із Арабських Еміратів. Всі перехожі, споглядаючи на моє вбрання, рвали шаблонні уявлення щодо гірського дрес-коду. До мене долітали фрази компліментів, захоплення, здивування. Ніхто не був байдужим. А деякі панянки навіть висловлювали жалкування, що не взяли в похід з собою гарних суконь, адже на фоні такої краси хочеться мати відповідний власний вигляд.
Я готуюсь до наступної мандрівки в гори. А ви?
Світлана Задніпрянець
Учасники: Ксенія Бондар, Ольга Воробйова, Антон Качан, Кирило Качан, Яна Качан, Олег Корбут, Таміла Павленко, Лев Соловйов, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко (всі з Києва); Анастасія Сачко з Петриком та Ксенією (з Чернівців).
Завдання: провести заміри рівня та взяти проби води в озерах печери «Мушкарова яма», встановити сигналізацію в спелеохаті, продовжити дослідження нової печери масиву Ведмеже-Давидів.
6 серпня зі значним запізненням зібралось 8 учасників біля метро «Академмістечко» і о пів на сьому виїхали з міста. Їхали за старим маршрутом на Олексинці, де нас не були кілька місяців. Зупинялись «на оленях» та «на пиріжках». Ремонт автодороги Н-03 не завершено, світлофори регулюють односторонній рух і схоже це надовго. Прибули на місце о третій ночі, повечеряли і лягли відпочити після важкої дороги.
В п’ятницю прокинулись о 10-й, попили чаю чи кави та поїхали до печери. Олег, Ольга та Іра залишились в хаті готувати обід та встановлювати охоронну сигналізацію. Біля Мушкарової ями об 11-й зустрілись з Ксенією та Настею, перевдягнулись і пішли під землю. Спочатку для новачків була невеличка екскурсія, а потім вже приступили до досліджень. Для цього було відібрано декілька проб води в озерах «Гранд-Каньйон», «Хрестове», «Пірнань», «Санктум» та у ванночці біля «Кривавої Мері». Також було зафіксовано рівень озера «Хрестове», який давно впав нижче мінімальної позначки.
По обіді, попрощавшись з науковцями, ми поїхали до Іване-Пусте, заглянувши по дорозі в табір тернополян біля печери «Довжок». Там нам вдалось поспілкуватись з Борисом Максимовим, який з хлопцями робив топографічну зйомку та прив’язку ходів печери до місцевості. Усіх дуже здивувало та порадувало, що печера розвивається не на захід в сторону річки Нічлави, а на схід в сторону свиноферми. Коли пора було їхати, з печери вийшли четверо «іхтіандрів», які завершили робити топографічну зйомку ходів. Їх зовнішній вигляд сам відповідав на питання чи є в печері вода. Після недовгого спілкування ми полишили табір та рушили до Степана за спорядженням. До заходу сонця встигли облаштувати табір в Пилипче та почати готувати вечерю. Прогноз обіцяв суху та спекотну погоду, тому стіл поставили поближче до багаття, на якому вже смажились шашлики.
Вранці в суботу семеро учасників рушили до печери, а Яна залишилась стерегти табір. Після серії вдалих інженерних заходів, нам вдалось обійти колону зліва та вийти в черговий хід, що простирався з заходу на схід. Західна його частина була не цікавою, бо вела на схил гори і могла перейти в лисячі ходи. Тому Олег став копати сапою на схід, а решта рахували та передавали корита з землею до виходу з печери. За день нарахували сотню. Врешті решт хід закінчився перехрестям. Наліво (північ) виднівся інший хід, з якого віяло прохолодою, але він поки не прохідний, потрібно копати. Попереду (азимут 75) була стіна з невеличким отвором, який ми поки не досліджували. Направо (азимут 120) виднівся напівзасипаний хід, який ми прокопали вперед на два метри. Цей хід обходить невеликий завал та прямує трохи вниз в гіпсовий масив . Тяга повітря в ньому відсутня. Також помітили, що представники місцевої фауни (кажани) постійно літали між західним та північним ходами, що свідчить про наявність виходу на поверхню. Тепер потрібно доповнити топографічну зйомку та нарешті прив’язати її до карти місцевості, щоб не помилитись з напрямом подальших робіт. Мабуть доведеться звернутись до Бориса Максимова.
У неділю вранці Антон повів молодь на фотосесію до входу в печеру, а решта залишилась згортати табір. О першій годині ми нарешті попрощались з гостинним господарем Василем, завезли до Степана наше майно та о 14-й поїхали до Києва. Щоб не застрягти в корках перед світлофорами біля Хмельницького вирішили повертатись через Нову Ушицю, Бар та Вінницю, зупинившись в с. Окопи, біля Дем’янковецького джерела та ставка в с. Журавлівка. Не дивлячись на пізню годину довелось трохи постояли в черзі перед в’їздом до столиці і десь об одинадцятій годині ми в’їхали в місто.
Експедиція завершилась.
Подяка: Василю Михальчуку з Пилипче та Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Ігор Стефанишин
12 серпня 2020 р.
Учасники: Антон Качан, Олег Корбут, Віктор Костенко, Таміла Павленко, Віктор Павлюченко, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко (всі з Києва); Мирослав та Мар’яна Бойко, Михайло Сохацький ( Борщівська спелео секція «Музей»)
Завдання: зробити топографічну зйомку та продовжити дослідження нової печери масиву Ведмеже-Давидів.
Повторити рекорд чисельності учасників попередньої експедиції на цей раз не вийшло, але 10-ку нам вдалось зібрати!
16 липня після напруженого трудового дня ми зустрілись біля метро «Академмістечко», поклали спорядження до багажника та рушили назустріч пригодам. Дорога пролягла через Житомир, Бердичів, Хмельницький, Кам’янець-Подільський з зупинками біля «Оленів», рибного ринку в Летичеві та на пиріжках в Правдівці. В Іване-Пусте добрались далеко за північ і заночували в хаті Степана.
В п’ятницю о 9-й нас розбудили два Віктора Івановича, які виявились «жайворонками». Місця в машині було обмаль, а речей, що зберігались в хаті, багато. Довелось ненадовго пожертвувати комфортом. За пів години ми вже були в Пилипче і розпаковували речі. Пан Василь трохи розгубився, коли нас зустрів. З одної сторони він нас не очікував, адже ми не попередили про приїзд, з іншої – дуже зрадів, бо вже встиг скучити за нами. Поки ставили табір, Іра встигла приготувати нам смачний обід. О 14-й нарешті добрались до печери і розпочали роботу з поглиблення забою «Соха», який ми розвідали в попередній поїздці. Олег застосував свою секретну «зброю» (сапу з короткою ручкою), через що решта колективу не встигало транспортувати корита з глиною та землею на поверхню. Врешті решт хід було розкопано так, що дві людини вже могли розминутися.
Десь о 19-й нарешті прийшли наші друзі з спелео секції «Музей» і розпочали топографічну зйомку лабіринту. Хоч печера поки що невеличка, ця робота зайняла чимало часу, адже виконували вони її з ювелірною точністю, перевіряючи не раз заміри. Лише опівночі ми полишили інструменти і направились до табору. «Жайворонки» вже полягали спати, а решта чекала на наше повернення. Після смачної вечері всі поринули у спогади про минулі експедиції. В цей час до нас приєднався по Skype Саша Медведєв з Канади і дуже жалівся, що через карантин не може бути поруч. На годиннику була вже третя година, коли «музейники» отямились і поїхали додому.
У суботу прокинулись о 8-й і майже в повному складі поїхали на базар в Мельницю-Подільську за овочами та хлібом. Повертаючись в Пилипче заглянули до лісу «Муравинець», щоб оглянути понори. Не можливо передати наші емоції від побаченого, адже таких наслідків від стихії ніхто не очікував. Трохи отямившись та послухавши спогади двох Вікторів про дослідження цих печер в минулому тисячолітті, добрались до машини і поїхали в табір. Цього дня роботи для сапи та лопати в печері було мало, проте довелось потрудитись перфоратору, щоб розширити проходи між стінами. В результаті ми змогли заглянути за поворот та сфотографувати продовження ходу, що веде в глибину масиву. Тяга холодного повітря також присутня, що дає нам надію на відкриття великої печери.
У наступну експедицію необхідно буде накласти план печери на карту місцевості та провести поверхневу розвідку за допомогою георадара. В печері варто продовжити роботи по розширенню проходу, використовуючи перфоратор.
В неділю вранці ми згорнули табір, подякували пану Василю, поласували черешнями на «фазенді», полишили частину спорядження у Степана і поїхали до Києва. По дорозі зупинились в селі Окопи, щоб традиційно помилуватись краєвидами Збруча та Дністра. Повертались через Хмельницький і втрапили в затор перед Правдівкою, тому не змогли скуштувати пиріжків. Цей ремонт доріг навіть злива не в силах спинити Перед в’їздом до столиці трохи постояли в черзі і десь о десятій в’їхали в місто. Експедиція завершилась.
Подяка: Василю Михальчуку з Пилипче та Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Ігор Стефанишин
23 липня 2020 р.
Учасники: Павло Багмут, Андрій Грачов, Антон Качан, Олег Корбут, Олександр Резников, Ігор Стефанишин, Валерій Чехович, Ірина Яценко (всі з Києва); Олег Бородін (з Вінниці); Андрій Русенко, Михайло Сохацький (з Борщева); Степан Окоцімський (з Іване-Пусте); Андрій Адамчак (з Івано-Франківська); Юрій Григоренко, Леонід Погуц, Сергій Лавренко з синами Олегом та Артемом (усі зі Львова).
Завдання: облаштувати табір в с. Пилипче, продовжити дослідження нової печери масиву Ведмеже-Давидів.
Давно в нас не було такої багаточисельної експедиції! На цей раз на заклик поїхати в Пилипче відгукнулись аж 18 спелеологів. Довелось з Києва їхати на двох автомобілях. 25 червня в обід рушила перша машина, яку повів Саша, а решту ввечері о пів на сьому забрав з собою Ігор, заскочивши по дорозі ще й у Вінницю за Олегом. Їхали через Бар та Нову Ушицю, щоб оминути ремонт дороги між Хмельницьким та Правдівкою. Перша машина прибула на місце ще до настання темряви і хлопці встигли розгорнути табір. Друга машина добралась в Пилипче лише о 3-й ночі, де її пасажирів вже зачекалась перша група. Відсвяткували відкриття експедиції і десь о 4-й полягали спати.
Наступного дня ми рушили до печери щоб попрацювати в забої поруч із залом «Кропива», відкритим в попередню експедицію. Нам вдалось просунутись вперед на метр, та попереду хід частково перекрила кам’яна плита і тяга повітря в забої кудись зникла. Вирішили наступного дня змінити місце розкопу.
В ніч на суботу до нас приєдналась львівська команда і ми змогли разом очистити хід, засипаний нами в 143-й експедиції та прорватись в зал на верхньому ярусі, який виявився дуже схожим на «Кропиву». Олег Корбут, який першим протиснувся крізь вузький отвір, звернув увагу на незвичний запах, який полишили після себе кажани і запропонував романтичну назву «Гуано». Решта погодилась. Із залу є продовження, частково засипане глиною, яке можна копати при умові транспортування глини на поверхню. Також львів’яни запримітили невеличкий хід з тягою повітря біля першого входу до печери, прохід до якого перегородив великий камінь. Ввечері ми святкували відкриття нового залу, але вже без львівських друзів, які перебрались до себе в Королівку.
У неділю ми вирішили розкопати хід, біля першого входу. Спочатку прибрали камінь на цьому вході, потім поглибили трасу до знайденого ходу і нарешті прибрали ще один камінь, що заважав працювати. В цей момент з’явився Михайло Сохацький і ми запропонували йому бути першим та провести розвідку невідомого ходу. Михайло зумів не лише протиснутись далеко вперед, а ще й поглибити хід та вигребти глину на вихід. Досліджена довжина склала понад 6 метрів, далі видніється продовження. Проте спочатку необхідно буде ще більше поглибити забій, щоб можна було працювати з возиком чи ванночкою. Також наступного разу варто зробити топографічну зйомку, тому що печера вже стала лабіринтом, має три входи і по карті нам буде легше визначати місця та напрям розкопів.
В понеділок вранці ми згорнули табір, подякували пану Василю, полишили частину спорядження у Степана і поїхали до Києва. По дорозі зупинились в селі Окопи, щоб помилуватись краєвидами Збруча та Дністра. Повінь, що охопила річки Західної України, всіх вразила. Повертались знову через Нову Ушицю та Вінницю, тому не вдалось скуштувати пиріжків в Правдівці. І коли вже цей ремонт доріг скінчиться? Перед в’їздом до столиці трохи постояли в черзі і десь о пів на дев’яту в’їхали в місто. Експедиція завершилась.
Подяка: Василю Михальчуку з Пилипче
Ігор Стефанишин
2 липня 2020 р.
Учасники: Едуард Дзюба з дружиною Оленою та сином Михайлом, Світлана Задніпрянець, Фелікс Іщенко, Олег Корбут, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Русенко (з Борщева); Андрій Адамчак (З Івано-Франківська).
Завдання: підготувати табір в с. Пилипче, розпочати дослідження нової печери масиву Ведмежий, продовжити ремонт кухні в спелео хаті.
Для зустрічі учасників було обрано стоянку біля метро «Академмістечко», де 4 червня о 19-й зібрались четверо киян та рушили до Олексинців. На місце прибули о 3-й ночі. На цей раз слідів непрошених гостей не виявили і, як не дивно звучить, зраділи цьому. Довго за столом не сиділи, десь о пів на п’яту полягали спати.
Вранці 5 червня прокинулись о 9-й, поснідали і почали готувати спорядження для табору в селі Пилипче. За дві години ми рушили в дорогу, зупинившись ненадовго біля Мушкарової ями, щоб прихопити декілька корит з забою «Че» і заодно ознайомити Світлану з печерою. Поки очікували повернення Фелікса та Світлани, зустрілись з Едіком, який привіз сім’ю з Києва до села. Обговоривши плани на майбутні дні, роз’їхались по справам. Близько 14-ї години ми заскочили на «фазенду», щоб поспілкуватись зі Степаном. Після чого направились в Пилипче ставити табір. Спочатку хотіли, щоб табір був біля потічка, але налякались що будуть комарі і розташувались на подвір’ї пана Василя. Незабаром до нас приєднався Андрій з Борщева. Коли табір був готовий, ми пішки рушили до майбутньої печери.
Після рясних дощів дорога стало важко прохідною не лише для автівок, але й для пішоходів. За півгодини ми вже були біля входу, де передяглися і заповзли до печери. Спочатку необхідно було побудувати трасу для нового возика, який виготовив Фелікс. Для цього довелось поглибити проходи, спрямити перфоратором декілька поворотів та зробити місце для висипання глини. Коли робота була виконана, на годиннику була десята вечора і ми почали спускатись в темряві з гори. В долині біля потічка було прохолодно і волого. Взуття миттєво промокло від роси. Отже табір біля печери в майбутньому краще ставити не в низині, а на горі. Хоча в цьому випадку доведеться постійно ходити до джерела по воду.
Наступного дня ми продовжили роботу в новому забої, незабаром до нас приєднався Андрій з Івано-Франківська. По обіді з’явились перші гості – приїхали львів’яни з Королівки. Ми вже десь рік як не бачились і нам було про що поговорити. Під кінець зустрічі зробили фото на згадку та продовжили копати забій. Щоб пересвідчитись, що попереду є порожнини, ми прикріпили до палиці відео камеру з ліхтарем та просунули в тріщину. На смартфоні, який приймав відео потік з камери, виднілись стіни, які поступово розходились і пропадали в темряві. Побачене нас підбадьорило і ми поставили собі завдання прорватись в цю порожнину наступного дня.
У неділю, 7 червня, нас стало трохи менше: Андрій мусів повертатись до Борщева. Решта рушила до печери, щоб з’ясувати що там попереду. Щоб розширити прохід, довелось серйозно потрудитись перфоратору та й Ігорю заодно. Першою в нову залу зуміла протиснутись Свєта. Пізніше до неї заповз Ігор, а згодом ще й Фелікс з Олегом. Андрія Адамчука в цей час з нами вже не будо, він поїхав до Івано-Франківська.
По праву першовідкривача Світлана назвала цю залу «Кропива» і всі погодились, бо вже не перший день вона нас частувала кропивою і не тільки. Зала виявилась невеличкою, але туди зуміли втиснутись четверо людей. Виходів та тяги повітря ми там не виявили, тому вирішили продовжити копати в тому ж напрямі, шо й раніше. За пару годин прохід було розширено, за ним виднівся широкий хід з рівною стелею. Він був засипаний глиною, яка не досягала місцями на 10-20 см до стелі, і з нього приємно тягнуло холодком. На цьому нас застав Михайло Сохацький, який навідався в гості. Обговоривши перспективи розвитку печери, ми зібрали і винесли наш інструмент та рушили в табір, щоб відсвяткувати невеличке відкриття. Свято завершилось піснями під гітару та мр3 плеєр, а пан Василь навіть пробував танцювати. В наступну експедицію варто буде спробувати влаштувати невеличку дискотеку.
Також варто буде спробувати георадар VIY5-125, можливо на цей раз він побачить карстові порожнини, адже гіпс виходить прямісінько на поверхню.
В понеділок прокинулись о 8-й ранку і почали згортати табір. Це зайняло купу часу, бо потрібно було вирішити, що ми залишаємо в Степана, а що веземо в Київ. Коли все було завантажено в автівку, до нас завітала група спелеологів з Тернополя. Їх зацікавила нова печера і вони, після спілкування з нами, рушили під землю, а ми попрощались з гостинним господарем Василем і поїхали в Іване-Пусте. У Степана поласували полуницями, випили кави, подякували за гостинність і рушили в путь. По дорозі до дому традиційно зупинились в с. Окопи та прикупили пиріжків в с. Правдівка. Ремонт доріг триває, тиснява на дорогах лише зростає і доводиться змінювати звичні маршрути. Як і в минулу експедицію до Хмельницького пробивались селами та полями, а Едік, який встановив меблі на спелео кухні, навіть спробував новий шлях на Вінницю через Нову Ушицю та Бар. Постоявши з годину в черзі на в’їзді до Києва, ми о 10-й вечора нарешті потрапили в місто. Експедиція завершилась.
Подяка: Степану Окоцімському з Іване-Пусте, Василю Михальчуку з Пилипче та Михайлу Сохацькому з Борщева.
Ігор Стефанишин
11 червня 2020 р.
*****
Безперечно, то є велика честь для будь-кого прийняти участь в науковій експедиції до печер в товаристві легендарних авторитетних науковців з 30-літнім досвідом в спелеології, археології, топографії, які досліджували мальовничі та найнебезпечніші печери радянського союзу, але вже в нових карантинних умовах з дотриманням відповідних вимог по безпеці.
Моя перша та, сподіваюся, не крайня експедиція проходила на чолі з харизматичним ерудитом - Ігорем Стефанишиним - Ленінським стипендіатом, науковцем, який славиться своїми винаходами і розробками на міжнародній арені та є авторитетною постаттю в зоні проведення бойових дій, його цікаві історії заворожують, заряджають бадьорістю і натхненням, а дотепний гумор розряджає напружені моменти, він також надійно і віртуозно кермує комфортабельним позашляховиком з екіпажом спелеологів, а саме: Феліксом Іщенко – науковцем, винахідливим і невтомним майстром столярного ремесла, його меблі гідні міжнародних виставок, а гумор – комедійних премій, завжди на позитиві, грає на гітарі, з виконанням пісень багатого репертуару; Олегом Корбутом- хоробрим і працьовитим, добротним майстром та винахідником, який прийде на допомогу і підтримає. Окрім того, до групи долучився Андрій Русенко – учасник бойових дій в зон АТО та Сохацький Михало - директор «Борщівського обласного комунального краєзнавчого музею», громадський діяч, Заслужений працівник культури України та решта науковців і допитливих дослідників.
Ймовірно, вони перш за все романтики, а потім вже – науковці, практики, які володіють розкішним багажем знань, аби не заподіяти шкоди печерам, опанували ряд навичок і вмінь, щоб не завдати шкоди собі. А головне – вони дуже люблять печери, що дарують спортсменові радість першовідкривача, а науковцеві - радість творчості.
Отже, о 3 годині ночі наш екіпаж прибув в Тернопільску область для ночівлі в будиночку-базі спелеологів із жовто-блакитною огорожею, а зовні – з чорно-червоною внутрішньою стороною. Від п’янкого аромату, скошеної довкола будинку трави, ніби відступала втома від 8-годинної поїздки і прибували сили – цілюще повітря. В самому будинку панував патріотичний дух непереможних спелеологів: на стінах розміщені портрети спелеологів, жовто-блакитні стяги, зображення С. Бандери із закликами: «Будь сильний, як він», П. Дяченка та С. Петлюри: «У вогні перетоплюється залізо та сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю». А також роздруківки із надихаючими цитатами Будди: «Краще весь час подорожувати, але так і не прийти до місця призначення», Лао Цзи: «Добрий шлях не має чіткого плану, і у цього шляху немає певної мети». Роздруківка із інтернету, з гумористичним висловом, що певно має відношення до Ігоря Стефанишина: «Ігор потрапив в глибоку яму і чудом з неї вибрався. «Чудес не буває!» - подумав Ігорі і заліз назад», яка відображає нестримну пристрасть до занурень в печери попри всі труднощі та небезпеку, які там чатують на дослідників. Мене аура цього місця зарядила і я вже з нетерпінням очікувала світанку аби в повній мірі відчути всю гамму емоцій від нових вражень – знайомства з печерами, всіма фібрами душі вже відчувалося щось величне, грандіозне, незбагнене, тисячолітнє.
Прибувши до Мушкарової ями, я була приголомшена від вражаючої краси її зовнішнього входу, він знаходиться на дні крупної конічної ерозійно-суффозійної лійки, виглядає, як доісторична скеля, покрита віковічним мохом. Від такого заворожуючого вигляду естетичне задоволення гарантовано отримає навіть найвибагливіший естет - казка. Спочатку мені в обличчя дмухнуло подихом прохолоди і запахом моху, мені цей аромат знайомий від Голосіївської лісної купелі, куди я люблю занурюватися в крижану воду, і навіяло спогади про поїздку до Прахових скель у Чехії. Приємні асоціації спонукали до дій і я безстрашно спустилася першою по драбині в печеру, відкрила люк і там мені назустріч вилетіла хмарка з великих мух, які ледь мене не винесли назад, їх політ супроводжувався їдким трупним смородом. Я не очікувала на такий контраст вражень, оговтавшись, зібрала всю силу волі в кулак, прикрила ніс і подолала нерішучість, згадавши чолов’ягу - бідолаху, який загинув в ДТП і лежав на проїжджій дорозі, в той час, коли ми їхали до Тернопільської області. Видовище не для слабко нервових, гострі відчутті невблаганних подій. Я перехрестилася, тільки відчула полегшення, як з пам’яті винирнула фраза мого начальника, кинута під час підписання заяви: «Тільки ж нікуди не влізь» і все тіло обм’якло, стало неслухняним і важким, але я його все ж пропихала вниз, де і натрапила на розповсюджувач неприємного запаху - бідолашна тваринка, яка, певно, провалилася туди і там її спіткала вірна смерть від голоду чи холоду, лежала і смерділа. Прикра картина.
Далі я силоміць заштовхнула себе у вузький тунель і, повзучи на животі, проторювала свій шлях далі. Хто потерпає від клаустрофобії цього б не пережив би, мені було самій моторошно від замкненого простору, але я наполегливо повзла до своєї мети – побачити безцінні скарби печери. І ось переді мною відкрилося видовище до якого я так прагнула - велична декількаметрова кристалізована зала з колонами- суцільно покрита мерехтливими, сяючими чорним кольором кристалами, мимовільно виникає відчуття, що ти, мов у космічному просторі Всесвіту, з мільярдами зірок, або відкриваєш скарбничку з діамантами королеви. Не бажалось покидати цю красу, але цікавість штовхала далі подивитися, так звану «Янтарну кімнату». Коли підсвічуєш ліхтариком жовті кристали гіпсу, то вони відбивають м’яке матове світло і стає від того якось так затишно і комфортно, що ніби ти в якомусь іншому вимірі. В печері багато цікавих місць, зокрема, каньйон Ельдорадо, сторожовий дух печери, лабіринти та самі кристалічні породи. А коли вимикаєш світло, то суцільна темрява, час та тиша відчувається по-особливому.
Світло народжується і вмирає. Темрява вона просто існує. Вона безсмертна. (Ошо). Є досить цікава практика - "Медитація в темряві". В своєму коментарі до неї, Ошо говорить: зумівши полюбити темряву, ми перестанемо боятися смерті і якщо ми зможемо увійти в темряву без страху, ми досягнемо повної гармонії з світом. Мені вдалося це зробити. Я подолала свої страхи і зрозуміла, що печера - ідеальне середовище для здолання навіть стаху смерті. Відсутність зовнішніх звуків та повна темрява. Тут відбувається повне єднання з природою. Ви просто сидите з відкритими очима і вдивляєтесь в темряву. Це щось неймовірне, відчувається потужний енергетичний заряд.
Кожен із нас час від часу почувається так, наче батарейки «сіли», організм потребує поповнення життєвих сил. Якщо вірити найдавнішій медичній системі Аюрведі, відчуття нестачі енергії – це перша ознака наближення нещасть і хвороб. Тому людина інтуїтивно шукає можливості її відновлення, і я відкрила для себе нове джерело енергії — печера - генератор безперервного відчуття любові до всього світу з усіма недоліками, себе (якою би я не була), свою долю у всіх ситуаціях, за будь-яких життєвих обставин. Печера – місце, де ти перероджуєшся, стаєш мимоволі іншою.
Наша психіка потребує тонких енергій, які є основою для творчої та духовної роботи над собою, стверджує Рамі Блект у книзі «10 кроків на шляху до щастя, здоров’я і успіху». Їх ми отримуємо, коли періодично хоча б добу голодуємо, виконуємо дихальні вправи, усамітнюємося, гуляємо, споглядаємо красиві пейзажі природи, займаємося творчістю, сміємося від душі, радіємо. Наші предки не випадково починали день з молитви, молилися перед сном, перед їжею, а монахи обирали усамітнення в печерах, адже там є потужне джерело енергії, яке вчить в різних життєвих ситуаціях і на роботі теж спокійно сприймати несправедливість, бачити у всьому божественну волю.
Я справді з печери на поверхню піднялась іншою, змінилось відчуття, мислення, проведена ретельна робота над своєю свідомістю. Я іншими очима подивилася на світ, на ці мальовничі пейзажі, наповнені цілющим повітрям, настояним на ароматі хвої, лікарських трав, екзотичних квітів, які наповнюють кожну людину життєдайною енергією та спонукають до добра.
Отож, культивуймо в собі тільки позитивні емоції, намагаймося перетворити своє життя на красиве яскраве сяйво, повне любові. І тоді питання, де взяти енергію, вже не виникатимуть. Збираймося у похід на зустріч новим відкриттям, до печер і вражень із надійною і досвідченою командою спелеологів.
Світлана Задніпрянець
Учасники: Юрій Говорун, Олег Корбут та Ігор Стефанишин (усі з Києва).
Завдання: попрацювати в забої «Че» в Мушкаровій ямі та знайти місце для табору в районі села Пилипче.
Поки в країні діє карантин - жодних експедицій не планувалось. Однак після послаблення карантину ми вирішили перевірити чи можна добратись на власній автівці до печер і яка там ситуація. Вирішили їхати удвох і заодно перевезти старі меблі в спелео хату. Домовились зустрітись 21 травня о 16-й біля автостанції «Дачна», але подзвонив Олег і повідомив, що нас буде троє. Довелось ущільнювати вантаж і робити ще одне місце. Третім виявився Юра, який зміг приєднатися лише після 19-ї години і ми полишили Київ десь о 19-30. Їхали через Вінницю, це мабуть найкраща дорога в нашому напрямку.
На місце прибули близько четвертої ночі. Одразу помітили розбите вікно в дверях. Виявилось, що карантину не всі дотримувались. Поки нас не було в селі, в хату пробрались злодії і поцупили комп’ютер з монітором та Wi-Fi router, зарядку для акумуляторів, радіоприймач з підсилювачем, електроінструмент та навіть повикручували LED лампи, залишивши звичайні.
Вранці 22 травня прибрали гармидер, що залишили по собі злодії, поснідали та рушили до печери. В печері оглянули периметр і помітили, що всі забої в західному напрямку перекриті свіжими вижимками зі стелі, яких раніше не було. Рівень води в озерах ще більше впав і тепер знову можна постояти в гумових чоботях на дні «Хрестового» озера. Поки досліджували стан печери, Юра згадав, що на кухні залишився варитися суп, який забули вимкнути. Довелось Ігорю термінового їхати до хати. Все закінчилось добре, пожежі не сталось і суп навіть не пригорів. Отже рецепт приготування такий: візьміть все необхідне, закиньте в киплячу воду, покладіть на малий вогонь та рушайте до печери. Коли згадаєте про блюдо, біжіть до хати і вимикайте. Суп готовий.
В забої «Че», перш ніж працювати, вирішили заглянути за допомогою вудочки та відеокамери в щілини, що були попереду та справа. Остання показала відсутність вільного простору, тому залишився лише один напрямок – вперед на північ. Для цього ми за допомогою перфоратора та молотка прибрали частину кам’яної плити, що перекрила хід. Для транспортування уламків не вистачало людей, тому все полишили на місці до наступної експедиції. З печери вийшли о 22-й і поїхали до хати смакувати суп.
23 травня прокинулись рано, поснідали, зібрали речі і рушили в дорогу. Спочатку заїхали в Чортків, потім побували в Борщеві в райвідділі поліції, де описали ситуацію з викраденням майна. Після цього знову повернулись в Олексинці і стали чекати приїзду слідчої групи. Поліція прибула за пів години, все оглянула, сфотографувала, зняла відбитки пальців на вікнах та записала наші свідчення. Коли слідчі дії завершились, ми поїхали до Степана в Іване-Пусте. Тепер нам потрібно було з’ясувати, як найкраще під’їхати до нового об’єкту неподалеку від печери «Ведмежа». Можна звісно ходити від хати Івана в лісі, але нам хотілось розташувати табір поближче до місця роботи. Для цього ми заїхали в село Пилипче і почали рухатись вверх по течії потічка. Незабаром дорога скінчилась біля крайньої хати, а далі можна було рухатись лише на позашляховиках. Тому ми продовжили путь і незабаром добрались до мети: вхід до печери був прямісінько над нами. Розвідка печери показала, що в ній хтось попрацював з часу нашого попереднього візиту і залишив за собою інструмент. Необхідно буде з’ясувати хто це був та запропонувати покопати разом. Олег дуже швидко знайшов перспективне місце для майбутніх робіт і ми повернулись в машину. По дорозі зупинились біля крайньої хати та подружились з її господарем паном Василем.
Цю ніч ми провели на хаті в Степана, а вранці рушили до Києва, зупинившись в с. Окопи щоб оглянути мальовничі каньйони Збруча та Дністра. В Правдівці вже запрацював магазин «Пиріжковий рай», а в Летичеві ми навіть пообідали в кафе «Ні пуху ні пера». По дорозі траплялись ділянки з ремонтом та реверсивним рухом, які довелось об’їжджати по полям. Близько 9-ї вечора в’їхали в Київ. Експедиція завершилась.
Ігор Стефанишин
27 травня 2020 р.
Учасники: Павло Багмут, Микола Соловйов та Ігор Стефанишин (усі з Києва); Ігор Козій (з Ніжина); Андрій Адамчак (з Івано-Франківська); Олег Бородін та Василь Гончаров (з Вінниці).
Завдання: попрацювати в забої «Че» в Мушкаровій ямі та допомогти друзям з Борщева в ліквідації наслідків стихії в печері «Музейна».
Цього року 8 березня випало на неділю і всі громадяни отримали три вихідних дня. Більшість вирішила святкувати вдома, але були й такі, що наважилися поїхати в експедицію. Крім того нам вдалось трохи розширити географію учасників: крім киян були представники Чернігівщини, Івано-Франківщини та Вінниччини.
Домовились зустрітись 6 березня о 16-й біля кіностудії, але п’ятниця внесла корективи в наші плани і ми залишили Київ лише після 18-ї. По дорозі завітали до Вінниці, де до нас приєднались Василь та Олег. На місце прибули близько другої ночі. Знову підтвердилось правило: «Коли б не приїхали – раніше 4-ї не ляжемо».
7 березня повставали о 10-й, поснідали і поїхали до Музейної, де нас вже очікували Саша Дутко та Андрій Адамчак. Після перевдягання ми попрямували до входу печери. Коли спустились на дно колодязя почались перші труднощі. Розміри ходів виявились перешкодою для просування вперед декільком учасникам. Але якщо Павло зумів протиснутись, то Олег вирішив не ризикувати і повернувся на вихід. Біля «Столового каменю» нас гостинно зустріла спелео секція «Музей» у повному складі. Одразу сіли за стіл, щоб відновити втрачені калорії та поспілкуватись. Після обіду всі разом поглиблювали трасу, що веде від каменю до виходу.
Коли роботу було завершено, Ігор розгорнув невеличкий екран і влаштував кінозал з переглядом фільмів про печери та спелеологів. Не вистачало лише коли та попкорну. Коли вийшли з печери вже стемніло і накрапав дощ. Всі швиденько попрямували до машин, перевдягнились, попрощались і роз’їхались. В спелео хаті було прохолодно, довелось розпалити піч. Після вечері втома далась взнаки і всі полягали спати ще до опівночі.
8 березня прокинулись пізно. У багатьох тіло не хотіло згиналось після вчорашніх пригод. Лише в обід ми пішки добрались до Мушкарової ями, почистили вхід і поповзли до забою. Для новачків Павла, Олега та Василя Ігор влаштував ознайомчу екскурсію по печері. Через пару годин всі вже працювали в забої «Че». Нас було семеро: один копав, другий навантажував, решта мотузками тягала возика і нарешті останній висипав глину та каміння на купу. Так ми попрацювали до 9-ї вечора. Нам вдалось прибрати всю глину в проході, що залишилась з попередньої експедиції, та поглибити хід на пару метрів вперед. Коли піднялись на поверхню, знову потрапили під дощ, який нас не полишав всю дорогу до села. Після вечері влаштували кінозал, переглянули фільми про минулі поїздки на Кавказ та обмінялись спогадами.
9 березня о 8-й ранку нас полишив Андрій і поїхав до Івано-Франківська. Решта прокинулись о 10-й, поснідали, прибрали в хаті. О 12-й сіли в автівку і поїхали. За традицією зупинились в Правдівці, скуштували пиріжків і продовжили путь на Вінницю, щоб завести Олега та Василя. Після Калинівки почався дощ, а Київ о 8-й вечора нас зустрів густим туманом. Експедиція завершилась, але печера продовжується. Наступного разу візьмемо камеру з вудкою та заглянемо вперед.
Ігор Стефанишин
11 березня 2020 р.
Учасники: Едуард Дзюба, Ігор Стефанишин та Ірина Яценко (усі з Києва); Мирослав Бойко (з Борщева).
Завдання: попрацювати в забої «Че» в Мушкаровій ямі та продовжити ремонт в спелео хаті.
Минуло лише три тижні, як ми повернулись з попередньої експедиції. Чекати 8 Березня (три вихідних) було важко, ми не втримались і вирішили поїхати. Спочатку нас мало бути п’ятеро, але в останню мить двоє не з’явились, хоч їх чекали понад годину.
О 18-й годині машина з трьома учасниками виїхала з автостанції «Дачна» в напрямку села Іване-Пусте, куди прибула десь о пів на другу ночі. Після невеличкої вечері всі полягали спати.
21 лютого прокинулись о 9-й, поснідали і поїхали до Борщева. Там ми зустрілись з нашими друзями зі спелео секції МУЗЕЙ, поспілкувались і запросили хлопців до Мушкарової ями. Зміг поїхати з нами лише Мирослав, але працював він в забої за трьох! Хто читав звіт по 139-й експедиції, той пам’ятає, що тоді ми зупинились перед розширенням ходу. Цього разу Мирон вирішив копати вліво, звідки відчувалась невелика тяга повітря, а решта учасників допомагала йому в цьому. Десь за пару годин роботи ми побачили попереду порожнину. Мирон ще більше пришвидшився, але за ним вже не встигав наш конвеєр. Ігор накидав глину та каміння в корито, а Едік та Іра штовхали возик з коритом до виходу із забою.
Минула година, з прокопу стирчали лише чоботи. Сам Мирон змінив напрямок і копав в північному напрямку. О 18-й годині всі втомились і вирішили трохи перепочити та з’їсти по бутерброду. З новими силами ми продовжили штурм перешкоди. За дві години нам вдалось заповзти в порожнину, в якій зліва був конус вологої глини, справа невеличкий завал, а попереду стеля понижалась і переходила в карниз. Між підлогою та карнизом залишився отвір, в який колись стікала вода і залишила по собі сліди чорнозему. З цього отвору трохи тягнуло прохолодою. Працювати далі вже не залишилось сил та й часу і ми піднялись на поверхню, де нас вже очікував Михайло Сохацький.
Мирон та Михайло поїхали до дому, а ми повернулись до спелео хати. Вечеря плавно перейшла в перегляд фільмів про попередні поїздки. Лише о другій ночі всі полягали спати.
22 лютого вранці Ігор поїхав в Чортків, а Іра та Едік продовжили ремонт та наведення порядку в хаті. Після вчорашнього трудового подвигу їм було важко присідати і трохи боліли коліна. Під вечір, коли повернувся Ігор, він разом з Ірою сходили до печери, де заміряли нову довжину забою, виконали відео та фото зйомку знайденої порожнини. Едік за цей час закінчив робити освітлення в коморі, яка поступово перетворюється в кухню.
23 лютого прокинулись о 9-й, поснідали, прибрали в хаті і вже об 11-й рушили до Києва. За традицією зупинились в Правдівці, купили пиріжків і десь о 19-й повернулись до дому. Експедиція завершилась. Наступного разу необхідно буде поглибити лівий прокоп, який залишив по собі Мирон, щоб зайти під карниз та почати копати праве відгалуження.
Подяка Степану Окоцімському за теплу ночівлю і дрова та спелео секції МУЗЕЙ за допомогу.
Ігор Стефанишин
25 лютого 2020 р.
Учасники: Фелікс Іщенко, Олег Корбут, Ігор Стефанишин та Ірина Яценко (усі з Києва); Богдан Білава та Павло Куприч (з Чернівців).
Завдання: попрацювати в забої «Че» в Мушкаровій ямі та продовжити ремонт в спелео хаті.
Пройшов майже місяць, як ми повернулись з попередньої поїздки. Отже пора знову збиратись в дорогу. На цей раз змогли поїхати Фелікс з Ірою та двоє постійних учасників попередніх експедицій - Олег та Ігор. Зустрілись о 17-й біля кіностудії, взяли двох попутників (Наталю Яблокову з сином Льошою) і поїхали до Іване -Пусте, де нас вже очікував Степан. Хоч по дорозі машин було мало, прибули ми на місце десь о другій ночі, бо нікуди не поспішали. В хаті було тепло і затишно. Ми повечеряли і лягли спати.
31 січня прокинулись о 9-й і після сніданку, подякувавши господарю за гостинність, рушили до Олексинців. Погода почала псуватись, небо вкрили важкі хмари, накрапав дощик. За годину ми добрались до спелео хати і одразу почали з прибирання на кухні та в «карцері», який вирішили переобладнати в комору зі столом для приготування їжі. В майбутньому там буде ще й вмивальник, коли підведемо до хати воду та каналізацію. За цей час Іра встигла приготувати нам смачний суп, який ми спочатку скуштували, а лише потім пішки рушили до Мушкарової ями.
Дощ на вулиці вже скінчився, однак вхід до печери довелось трохи почистити від землі та снігу. Одразу направились до місця роботи в забої «Че». Нас було лише четверо і тягати возика на довгу дистанцію було важко. Олег запропонував відчепити мотузки і просто штовхати віз з коритом попереду. Вийшло непогано. Так і працювали до 8-ї вечора. Десь за годину, коли ми вже добрались до оселі, з’явились перші гості: Володя Снігур та Аня Шепель. За вечерею та переглядом фільмів промайнула година.
1 лютого нас розбудив «Пан Президент» (відомий також як Павло Куприч). Він разом з Богданом приїхали до нас щоб допомогти копати. Поки збирались до печери, Іра встигла приготувати нам борщ. Довелось спочатку пообідати, а вже потім йти на роботу в забій. На цей раз нас було вже шестеро і процес значно пришвидшився. Після того, як ми витягли дві великих каменюки, під стелею з’явився отвір, з якого приємно віяло свіжим повітрям. Павло почав ще швидше копати, поки не уперся в гіпсову плиту. За нею хід розширювався, вправо виднівся спуск вниз, по якому колись стікала вода. З лівого боку відчувалась тяга повітря, а стеля, яка до цих пір була рівною, перетворилась в купол. Це була невеличка, але така бажана ПЕРЕМОГА.
Майже не відчуваючи втоми, ми піднялись на поверхню, де нас вже очікував Михайло Сохацький. Він запропонував підвезти в село і вже за пів години ми сиділи за столом, обмінювались враженнями та святкували перемогу. Домовились в наступну поїздку допомогти «потопельникам» з Борщева в ліквідації наслідків стихійного лиха в Музейній. Ну а в рідній печері ще доведеться трохи попрацювати, перш ніж нам вдасться прорватись в нові ходи чи район.
2 лютого о 8-й Павло та Богдан поїхали до печери «Озерна», а решта після сніданку продовжили ремонт оселі. Олег залив цементним розчином підлогу на кухні, щоб більше не було ям. О 12-й ми нарешті замкнули хату і поїхали в Млинки до Снігура, де забрали тих самих двох попутників. Погода знову зіпсувалась, почав лити дощ. За традицією ненадовго зупинились в Правдівці скуштувати пиріжків і вже о 9-й вечора в’їхали в Київ. Експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському за теплу ночівлю та дрова.
Ігор Стефанишин
5 лютого 2020 р.
Учасники: Ксенія Бондар, Михайло Виршило, Ольга Воробйова, Олег Корбут, Микола та Лев Соловйови, Ігор Стефанишин та вівчарка Джура (усі з Києва); Андрій Адамчак (з Івано-Франківська); Тетяна Вікторівна Рибалкіна (вчителька), Вадим Богуцький, Ярослав Гросарчук, Євген Зубарєв, Михайло Міщишин, Михайло Тислюк (усі з Кам’янця-Подільського).
Завдання: утеплити спелео хату (закласти пінопластом 5 вікон) та попрацювати в забої «Че» в Мушкаровій ямі.
2 січня, одразу по закінченню новорічного свята, ми вирішили розпочати експедицію, яку вже двічі у грудні відкладали. Згодились поїхати з Києва лише троє, але пізніше до нас приєднався Андрій з Івано-Франківська та Микола з сім’єю. Отже зустрілись утрьох о 15-00 біля автостанції «Дачна», взяли попутників з BlaBlaCar та й поїхали. По дорозі зупинились на «пиріжках» і десь о 10-й вечора заглянули в гості до Степана з Іване-Пусте, де й заночували.
Вранці 3 січня, подякувавши господарю за теплу оселю, одразу поїхали до Борщева і швидко закупили все необхідне для утеплення спелео хати. Але як завезти 15 листів 10-ти сантиметрового пінопласту, мішок клею, 4 мішки дров та 3 рюкзаки в Олексинці? В черговий раз наш Nissan Pathfinder виручив нас та й пасажири зовсім не скаржились на відсутність комфорту. За пів години ми вже були в Олексинцях і розвантажували машину. Погода була сонячна і не по зимовому тепла, але в хаті було прохолодно і довелось розпалити піч. До вечора нам вдалось утеплити (закласти пінопластом) два вікна у кухні, два вікна у «карцері» та одне вікно в гостьовій кімнаті. Під вечір до нас приїхав Андрій з Івано-Франківська і розповів про свої пригоди по дорозі в село. Йому Google проклав маршрут через Лисівці, де вже майже рік закрито міст через Серет. Але місцеві жителі допомогли і підказали об’їзд по полю в Шершенівку. Добре, що на вулиці був мороз і дорога трохи підмерзла.
4 січня прокинулись десь о дев’ятій. Поки снідали, до нас приїхав Юра Загоруйко з Кам’янця-Подільського з групою гуртківців. Ігор та Андрій разом з ними відправились до печери, а Олег та Оля залишились в хаті закінчувати ремонт вікон. Вхід до Мушкарової ями трохи засипало землею та снігом, але ми прихопили з собою лопату і все почистили. Усередині печери було тепло і затишно. Ігор ознайомив дітей з печерою, потім сходили на «Тибет» та «Кайлас» за інструментом і почали копати в забої «Че». Десь по обіді всі вийшли з печери. Школярі попрощались і сіли в автобус, а ми разом з Олегом та Олею, що недавно підійшли, повернулись працювати в забій. Спочатку випробували новий возик, який зробив Олег, але потім знову взялися за старого возика, у якого значно більші колеса і він краще ходить по нерівній дорозі. До вечора нам вдалось видалити частину каменю і прокопати метр ходу. Десь о 19-й ми вийшли з печери і рушили до села. По дорозі нас підібрав автомобіль, в якому «випадково» сидів Коля Соловйов з сім’єю. Нас стало вже не четверо, а восьмеро, не рахуючи вівчарки Джури. Святкування цієї події затягнулось до другої ночі.
5 січня вранці почав падати сніг. Андрій попрощався з усіма і поїхав додому, Оля залишилась в хаті готувати борщ, а ми ушістьох рушили пішки до печери. На дорозі біля печери був сильний вітер, який змітав сніг з поля і утворював замети. Спочатку вівчарка не хотіла ніяк спускатись в колодязь, але Колі та Ігорю все-таки вдалось силоміць її туди занести. На відміну від поверхні під землею все було без змін і ми продовжили копати в забої «Че». Собаці сподобалось наше заняття і вона вирішила погратись з возиком, який бігав туди сюди по забою. Ця гра закінчилась двома прокушеними колесами і довелось міняти возика на нового. Добре що це був лише возик, а не наші автівки.
До вечора нам вдалось повністю видали камінь в проході, але за ним через метр з’явився наступний. Цю роботу ми відклали на наступний день і пішли відпочивати. Близько восьмої вечора до нас навідався в гості Михайло Сохацький, якого ми давненько не бачили. Михайло розповів , що вони нарешті здолали наслідки повені і тепер можна буде продовжити дослідження печери «Музейна». О першій ночі гість попрощався і поїхав додому, а ми пішли спати.
Наступного дня Ігор поїхав в Чортків провідати батьків, а Олег та Коля працювали в печері. Їм вдалось удвох прибрати камінь та трохи прокопати вперед. За цей час дівчати приготували смачну кутю та вечерю.
7 січня. Різдво. Ігор повернувся з Чорткова і всі почали швиденько збиратись в дорогу. Раптом виникли перші проблеми: автівка Колі не захотіла заводитись через розряджений акумулятор. Довелось на буксирі її тягнути по селу поки не завелась. Нарешті о 12-й хата була зачинена і ми поїхали. Спуск в село, а також ділянка дороги біля печери були засипані снігом і це трохи налякало Миколу. Тому він вирішив повертатись в Київ через Тернопіль, а Ігор повів машину звичною дорогою через Гусятин. За старою звичкою ми зупинись в Правдівці, але пиріжків не скуштували, бо було зачинено. Все ж таки Різдво. Довелось зупинятись в Летичеві, де нас смачно нагодували обідом в кафе. Машин на трасі було небагато, асфальт був сухий і ми о дев’ятій прибули в Київ. Експедиція завершилась.
Подяка Степану Окоцімському за теплу ночівлю та дрова.
Ігор Стефанишин
10 січня 2020 р.