Експедиції 2022 року

Учасники: Антон Качан, Олег Корбут, Віктор Костенко, Віктор Павлюченко, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ).

Завдання: пошукати нові печери в околицях Пилипче і попрацювати в «Ніагарі» та «Хвойній».

Цього разу нам не вдалось зробити експедицію багаточисельною - завадив 18-й спелеологічний конгрес у Франції, куди поїхали наші чарівні дівчата:

Отже в четвер о 14-й виїхали з Києва, швидко проскочили міст в Стоянці та попрямували на Житомир. Зупинялись лише двічі (на «оленях» та на «пиріжках»), бо хотіли встигнути приїхати в Іване-Пусте до початку комендантської години. І це нам вдалось, о 22-й були вже в Степана, де до нас приєднався Антон, який разом з Тамілою в лютому місяці перебрався жити з Бородянки в Олексинці. Швидко завантажили спорядження, набрали води і вперед на поле ставити табір. За годину все було готово і ми вечеряли за столом, згадуючи події цього дня.

На наступний день вирішили продовжити пошук печери Михайла Бандури, яку не змогли найти в попередню поїздку. Забігаючи вперед скажу що і на цей раз нічого не вийшло. При цьому Віктор Костенко умудрився назбирати трохи білих грибів, з яких інший Віктор Іванович приготував смачний суп. Втративши надію віднайти печеру-примару, ми повернулись до роботи, розпочатої місяць тому, в печері поруч з міні водоспадом «Ніагара». Незабаром до нас приєднався Андрій, котрий приїхав з Франківська. До темряви ми встигли прокопати зо три метри і вийти на перехрестя. Наліво було видно продовження, яке можна зробити прохідним, трохи поглибивши. Але ми прагнули якомога швидше заглибитись в масив і продовжили копати в тому ж напрямі поки не уперлись в стіну з вузькою тріщиною. На цій мінорні ноті довелось закінчити цей день.

В суботу вирішили працювати поруч з табором. Спочатку Олег зробив невеличку екскурсію в печеру «Два бички», а пізніше ми стали до роботи в «Хвойній». Нас було шестеро, це дозволило організувати конвеєр з транспортування глини та породи з забою на поверхню. Близько четвертої години повернулись в табір, пообідали і полягали відпочити. Непомітно промайнули дві години «сієсти», пора до роботи. До вечора ми розкопали невеличку кімнату, однак попереду була величезна плита. Отже доведеться змінити напрям робіт. Цього вечора в таборі працював кінотеатр під відкритим небом. Демонструвались фільми про поїздки в печери «Поросячка або Джуринська» (1990) та «Голубі озера» (1992).

В неділю вранці вирішили затриматись ще на день, щоб з’ясувати чи є якісь перспективи у вчорашніх робіт. Для цього почали копати вліво, а коли уперлись в камінь, то вниз. Всі ці спроби нічого не дали. Ми потрапили наче в кам’яний мішок, в якому ще й відчувався брак свіжого повітря. Отже доведеться розпочати пошук продовжень десь раніше, ближче до входу, можливо по слідам, залишеним потоками води. До вечора залишалось ще трохи часу і ми вирішили ще трохи погуляти по схилам потічка Бівка в напрямку печери «Трійця». Там було знайдено виходи гіпсів з безліччю лисячих нірок, але без видимих входів до печер. Все ж таки найкращі перспективи для роботи залишаються в «Двох бичках» та «Хвойній».

В понеділок всі повставали о 5-й ранку, швидко згорнули табір і помчали в Іване-Пусте щоб полишити майно до наступної експедиції, подякувати за свіжі ягоди та сказати: «До зустрічі». На зворотній дорозі зупинились на Збручі, але наважився купатись лише Олег. Причина небажання - сильне обміління Дністра, Збруча, Жванця. Ще раз здивувала ціна на пиріжки, вона досягла 20грн і не збирається зупинятись. На в’їзді до Києва нас трохи затримав паспортний контроль, але це все необхідно для нашої ж безпеки.

Експедиція завершилась.

Подяка: Степану Окоцімському з Іване-Пусте.

Слава Україні!

Ігор Стефанишин

31 липня 2022 р.


Учасники: Ксенія Бондар, Антон Качан, Олег Корбут, Тамара Радченко, Олександр Резніков, Лев Соловйов, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ), Александру Кордунян (Мамалига).

Гості: Олег Томчук, Леонід Погуц, Денис Ектов (команда зі Львова), Михайло Сохацький (з Борщева), Таміла Павленко (з Києва), Павло Купріч з командою чернівецького «Троглодиту».

Завдання: навідатись в Олексинці, оглянути стан об’єктів біля Сапогова та Сков’ятина, пошукати нові печери в околицях Пилипче, попрацювати в «Хвойній», відвідати печери в Мамализі та Стальнівцях.

Нарешті ми наважились полишити звільнену від загарбників Київщину щоб згадати про улюблену справу. Зважаючи на відсутність на заправках пального готувались до поїздки завчасно і змогли заправити повний бак з каністрою в придачу. Однак цього було недостатньо, тому всі хвилювались про повернення. Ще свої корективи внесли воєнний стан та комендантська година.

Отже наш водій Сашко вранці, як тільки скінчилась комендантська година, забрав майже з дому всіх учасників і повіз на Житомир. Хоч трасу з Києва вже розчистили від пошкодженої техніки, сліди війни ще довго нагадуватимуть про звірства окупантів. Під враженням побаченого ми непомітно добрались до першої зупинки на «пиріжках». Ціни помітно зросли, але пиріжки залишились такими ж смачними як раніше. Ще за пару годин перед нами відчинились ворота до «спелеохати». Там нас вже зачекались Антон та Таміла, наші вимушені переселенці, яких війна застала в Бородянці. Завдячуючи волонтерам їм вдалось вирватись з окупації і добратись врешті решт до Олексинців. Хата та територія довкола змінились до невпізнанності, стало чисто та охайно, з’явився город, домашня птиця. Видно що тут живуть господарі! Часу обмаль, а планів на цей день було багато, тому одразу рушили на Борщів до Сохацького , прихопивши з собою Антона і полишивши на господарстві Тамілу. Михайла ми застали вдома і дуже швидко вмовили проїхатись до Сапогова та Сковʼятина.

Що ми там забули запитаєте ви? Щоб отримати відповідь достатньо перечитати звіти № 131-135 за 2019 рік. Варто додати, що нещодавно пройшов слух про відкриття «великої» печери в районі Ювілейної. Отже ми не змогли втриматись щоб не подивитись. На практиці «знайдена» порожнина виявилась трохи призабутою печерою «Розкішна», вхід до якої був давно замитим. Відкриття не сталося.

Наступним об’єктом був вхід до печери «Довжок», яка постраждала від повені. Хоч зовні все виглядало жахливо, нам вдалось протиснутись між стовбурами дерев, що застрягли на вході, і потрапити всередину. Далі проходу вже не було, однак залишився отвір під стіною, через який печера продовжувала «дихати». Не все втрачено, хід можна буде відновити.

Попрощавшись з Михайлом ми рушили на Іване-Пусте і звідти одразу на поле. Поки частина учасників ставила табір «Акація», решта поїхала в село за спорядженням. Степана нам повезло застати вдома, бо влітку він часто живе на «фазенді». Ми так давно не бачились і так багато хотілось сказати один одному, але часу вже не залишилось. На вулиці вечоріло, потрібно було поспішати. За годину в таборі вже стояли намети, а втомлені учасники зібрались за столом і смакуючи вечерю згадували напружений та цікавий день.

В п’ятницю погода трохи зіпсувалась, небо заволокло хмарами, накрапав дрібний дощик. Не зважаючи на це ми майже у повному складі (Саша Резніков залишився у таборі) рушили на пошук невідомої нам печери, яку в минулому році львів’янам показав місцевий житель Михайло Бандура. У нас були приблизні GPS координати, які вказували на околицю лісу. Коли ми врешті решт, продираючись через густі хащі, потрапили до місця призначення, виявилось, що у лісі є глибокий яр. Оглядаючи місцевість в пошуках потрібної нам печери, ми поступово рухались вниз по берегам цього яру поки не вийшли на русло ще більшого яру, який місцями утворив декілька каньйонів. На одному з них ми натрапили на мальовничий водоспад, що нагадував Ніагарський правда лише в зменшеному масштабі. Дно каньйону повністю кам’яне і складається з вапнякових пісковиків, над яким по берегам видніються місцями виходи білого дрібнокристалічного гіпсу. Печеру, про яку розповідали львів’яни, ми в цей день так і не знайшли, але запримітили отвір в гіпсах з тягою прохолодного повітря і розпочали його розкопувати. В цей час до табору нарешті добрались гості – приїхали львів’яни, які були поруч в Королівці. Довелось полишити роботу та повернутись на базу. Далі було свято, а хто бував з нами в експедиціях, той знає як святкує Львів!

В суботу вранці Саша на мікроавтобусі повіз дівчат на базар в Мельниці-Подільській. Коли вони повернулися, то львів’яни вже встигли зібрали свої речі і розпочалося довге прощання, яке вміє робити лише Олег Томчук. Тепер в таборі було якось незвично тихо. Ми поснідали і рушили до печери «Хвойна». Але щось пішло в цей день не так: спочатку Олег Корбут декілька разів повертався в табір за забутими речами, інструментами і навіть акумулятором для перфоратора, а потім цей акумулятор нас трохи налякав. Після того, як було просвердлено два отвори, батарея відмовилась працювати і з неї повалив білий дим. Ігорю вдалось встигнути винести цей акумулятор на поверхню до того, як він спалахнув. Видовище було не людей зі слабкими нервами. Добре що цього не трапилось під землею, тоді наслідки могли бути іншими. Далі працювати в печері було не можливо, адже вона була заповнена димом, який не вивітрювався. Ми вирішили продовжити вчорашні роботи біля водоспаду в каньйоні. В цей час до нас приєднався Андрій, який тільки но приїхав з Івано-Франківська. Йому до речі дуже сподобались краєвиди в каньйоні і особливо водоспад. Працювали до пізнього вечора, встигли поглибити хід на метр і просунутись в масив на півтора. Копати поки не складно, земля суха, є куди її висипати (по схилу в річку). Отже можна буде продовжити в наступній поїздці, якщо не знайдемо міфічну печеру Михайла Бандури. Коли повернулись в табір, нас вже чекала святкова вечеря, яка закінчилась переглядом фільмів на великому екрані. І все це в полі під відкритим небом!

В неділю ми знову спробували попрацювати в «Хвойній», адже повітря в печері за ніч встигло очиститись. До обіду вдалось розтрощити камінь в підлозі та прибрати виступ на лівій стіні, які заважали рухатись вперед. В другі половині дня було вирішено згорнути табір і перебратись в Мамалигу. Спорядження завезли до Степана, поласували в нього до «я вже не можу» черешнями, які в Києві продавались по 100 грн, покупались в Збручі і навіть заправили повний бак дизпалива на виїзді з Хотина. В Мамализі ми відвідали нову печеру, відкриту нещодавно чернівецькими спелеологами в борту діючого гіпсового кар’єру. Вхід досить небезпечний, над ним повно каміння, яке може впасти в любу мить. Сама ж печера місцями простора, але частіше необхідно повзати. Підлога практично всюди або каміння, що впало зі стелі (не забуваємо, що ми в діючому кар’єрі), або намиви з чорної глини. Стіни мають темний відтінок через забруднення тією ж глиною. Без яскравого світла печера виглядає похмурою. Павло Купріч з командою якраз виконували топографічну зйомку, коли ми зустрілись. Судячи з відзнятих матеріалів довжина ходів вже перевищує пів кілометра і є декілька продовжень, які можна прокопати. Але в першу чергу варто шукати продовження, які ведуть за периметр кар’єру. Після відвідин нової печери і прощання з друзями з Чернівців, частина учасників поїхала на оглядини печери «Буковинка» в сусідні Стальнівці, а решта повернулась в село готувати вечерю. Господарі не дали нам попрацювати на кухні, а одразу запросили до столу, як тільки повернулась решта спелеологів. Цю ніч ми вже ночували не в наметах, а в хаті.

В понеділок вранці нас знову нагодували і дали з собою в дорогу. Мабуть ми все ще виглядали худими і втомленими. Дорога до Києва була легкою, палива в нас був повний бак плюс каністра. По дорозі зупинялись в Правдівці на «пиріжках», на «оленях» та аж в Києві на блок-посту, де в нас перевірили документи. Експедиція, яка тривала 5 днів, завершилась.

Подяка: Степану Окоцімському з Іване-Пусте та сімʼї Александру Кордунян з Мамалиги.

Слава Україні!

Ігор Стефанишин

16 липня 2022 р.


Учасники: Едуард Дзюба, Фелікс Іщенко, Олег Корбут, Володимир Насєдкін, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин та Іра Яценко (всі з Києва); Денис Вчерашнюк, Василь Гончаров, Дмитро Малков, Леонід Салацинський, Лариса Соколюк та Тетяна Федотенко (Вінниця); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ), Богдан Білава та Павло Купріч (Чернівці).

Завдання: продовжити розкоп в забої «Вінницький» в печері «Мушкарова яма».

Я не дуже розумію, як тепер писати про життя, яке було до війни. На календарі 29 квітня, а відчуття, що ми прожили ще одне життя після 24 лютого.

Це була одна з кращих експедицій за минулі роки і доволі багаточисельна. Зібрались команди з чотирьох міст. Нас об’єднала любов до печер та бажання відкрити щось нове.

В попередніх звітах я завжди детально описував хід експедиції, але коли поруч падають ракети та бомби обмежусь лише фактами, як у новинах з фронту.

Отже працювали два дні в новому забої, який отримав назву «Вінницький» на честь своїх «опікунів». Копали в східному напрямку. Прокопали багато, метрів з десять, поки не уперлись в плиту, що відпала від стелі. Спробували обійти зліва та справа, але безрезультатно. Поки що. Коли буде можливість, продовжимо.

Ми ще не перемогли, але вже перемогли.

Слава Україні!

Ігор Стефанишин

29 квітня 2022 р.


Учасники: Олег Корбут та Ігор Стефанишин (всі з Києва); Василь Гончаров (Вінниця); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ).

Завдання: продовжити розкоп в забоях печер «Хвойна» та «Бівка» в селі Пилипче, оглянути стан «Мушкарової ями» після землетрусу та вибрати місце для подальших робіт в печері.

Дивна закономірність: чим довші вихідні - тим менше учасників експедиції. На цей раз з Києва ми виїхали 3-го січня УДВОХ. В Вінниці до нас приєднався Василь. По дорозі заглянули «на пиріжки» і ввечері прибули в Іване-Пусте, де нас вже чекав Степан та смачний гарячий борщ. От так би завжди приїжджати в теплю оселю та ще й з накритим столом! Цього разу стара традиція була порушена і спати ми лягли не дочекавшись 4-ї години.

У вівторок прокинулись о 8-й, доїли вчорашні бутерброди, підготували спорядження для роботи та поїхали в Пилипче. В цей день ми вирішили попрацювати в «Хвойній», де завершилась попередня експедиція. Коли закінчували розширяти перфоратором ліву стінку забою до нас приєднався Андрій і почалось копання глини. Хоч людей і бракувало, але грамотна організація праці дозволила прокопати до 9-ї вечора декілька метрів ходу. Втомлені та щасливі ми повернулись до Іване-Пусте. Цього вечора був перегляд фільмів та обговорення планів на середу.

Вранці 5 січня знову поїхали двома машинами до Пилипче. Погода покращилась і була не по зимовому теплою та сонячною. Ми продовжили вчорашнє копання в «Хвойній». Все йшло за планом поки нас не зупинила висипка старої і дуже сухої глини, яка починалась зі стелі і повністю перекривала хід. Спроби обійти її зліва чи справа нічого не дали і ми вирішили полишити це заняття та перебрались в сусідню «Бівку». Там нам довелось працювати вже утрьох, Андрій поїхав до Івано-Франківська. Тому виносити глину на поверхню можливості не було і Василь почав засипати старі розкопи. До 10-ї вечора нам вдалось прокопати 4-метровий вузький лаз, який вів в глибину карстового масиву. Однак і тут нас спіткала невдача: попереду була висипка. Довелось згорнути роботи, зібрати спорядження і повернутись до хати. Але була і хороша подія: в цей день Василю виповнився 61 рік. Святкували за перевіреною формулою 60-річчя (дубль два).

6 січня ми полишили гостинну оселю Степана, прихопивши з собою пару мішків дров та яблук і рушили до Олексинців. По дорозі заїхали в Сапогів. Спроба потрапити в «Ювілейну» закінчилась невдачею, вхід до печери виявився замитим, а бажання знову розкопати як в 2019 році (Експедиція №132) не було. Спелео хата зустріла нас як рідних, з якими не бачилась ще з жовтня місяця. Ігор поїхав до батьків в Чортків, а Олег та Василь почали шукати дрова та наводити лад в оселі, адже попереду був Святвечір.

На Різдво хлопці не лише святкували, а й трохи прогулялись по околицям і оглянули стан печер. З’ясувалось, що вхід до «Криївки» зруйнувався, стіни впали і засипали прохід в колодязь. В «Мушкаровій ямі» проблем на вході не було та й в самій печері ніяких змін вони не помітили. Надвечір Ігор повернувся з Чорткова, а Олег та Василь добрались хати і всі разом продовжили святкувати.

8 січня до нас завітали гості з Вінниці щоб оглянути «Мушкарову яму». За ніч вдарив мороз і двері печери з першого разу не вдалось відчинити. Лише за півгодини ми потрапили під землю. Після 3-годинної екскурсії був перегляд фільмів про печери на «великому екрані» в новому кінотеатрі, який збудував Олег поруч з забоєм «Че». Коли культурна програма була виконана, Олег та Ігор здійснили розвідку в південно-східному районі печери і виявили перспективне продовження в східному напрямі. Тут ми плануємо попрацювати в наступну експедицію. Після вечері наші гості поїхали в Вінницю, а ми ще довго обговорювали перспективи знайденого продовження печери поки не позасинали.

9 січня ще не було 11-ї, як ми вже полишили затишну оселю і рушили на Київ. Погода нас вирішила випробувати снігопадом. Це нас не зупинило, а от «велике будівництво» зупинило аж на 2 години біля недобудованого мосту в Летичеві. Цим неприємності не скінчились, після об’їзду Житомира ми втрапили в затор, який закінчився лише в Києві. Це рекорд: 12 годин в дорозі! Експедиція завершилась.

Подяка: Степану Окоцімському з Іване-Пусте.

Ігор Стефанишин

13 січня 2022 року