Експедиції 2023 року
Учасники: Неля Бабич, Олександр Вексельман, Едуард Дзюба, Олег Корбут, Алла Ліхнова, Інна Пасенко, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олександр Дудар, Володимир Лесіцький, Михайло Сохацький (Борщів).
Завдання: продовжити роботи в понорі «Шабський».
Якщо попередню експедицію вдалось провести з сьомої спроби, то в цю поїздку бажаючі записались одразу на закритті 179-ї після розповідей про здобутки та перегляду світлин. Зважаючи на кількість учасників вирішили їхати на двох машинах, ще й плани щодо повернення виявились трохи різними. Першу п’ятірку повіз Едік на своєму Ford Escape, а згодом кинулась їх «наздоганяти» трійця на Aveo. На виїзді з Житомира заглянули в «АТБ» і докупили все необхідне, щоб не померти «з голоду» в наступні дні. За традицією зупинились «на оленях», але тепер там висить заборона від місцевої ОВА відвідувати ліс, хоча альтанки для відпочинку стоять. Причина невідома 😉. А от «на пиріжках» все добре: і пиріжки є, і теплий туалет працює, і папір в ньому не закінчується. Після Правдівки вирішили їхати за «старим» маршрутом через Городок та Гусятин. Це дозволило б скоротити дорогу на пів сотні кілометрів.
Однак попереду нас очікував сюрприз. Коли ми вже з’їхали з гори і готувались перебратись через р. Збруч, то виявилось що мосту немає. Причому мабуть вже давненько, але жодних вказівників про це ми не побачили ні по дорозі туди, ні коли повертались до повороту на Чемерівці. Невже так важко це зробити місцевій владі чи дорожникам? Написати 7 листопада про ремонт на сайті зовсім не достатньо, та й Google продовжує прокладати маршрут через цей міст. Після Зарічанки нас чекав ще один сюрприз, але вже не у відсутності мосту, а у відсутності асфальтового покриття 😉. Точніше воно місцями ще залишилось, але решта його було вкрито ямами, які в темряві виглядали як «чорні діри». Саша, який виїхав із запізненням, вибрав іншу дорогу через Гуків і зберіг машину та свої нерви. В Олексинці вони прибули на пару годин пізніше за нас і приєднались до процесу розпалювання печі та готування вечері. Традиція лягати спати не раніше 4 ранку цього разу була порушена, мабуть це через старість.
В п’ятницю прокидатись було важко, але необхідно. Після сніданку, який можна було би назвати вже обідом, всі рушили до понору, прихопивши спорядження та необхідний інструмент. Перед роботою вирішили заглянути в гості до наших друзів з Борщева, які в цей час були в печері «Вертеба» та запросити попрацювати разом на спільному об’єкті. Однак замість цього отримали «повну» екскурсію від Сохацького, яку довелось перервати щоб ще встигнути покопати 😉. Снігу та морозу не було, тому автомашини довелось полишити на польовій дорозі і до понору пройтись пішки. Прогноз погоди обіцяв відсутність опадів, ми повірили і не поставили тент над колодязем. Ви не повірите, але невдачі закінчились учора і два дні у нас було чисте небо. Спочатку Микола та Саша прибрали виступи гіпсу на стінках колодязя, які сильно заважали працювати. Потім почалось те, що більше всього люблять спелеологи. Ми почали копати. Якось непомітно цього разу до нас доєднався Андрій і традиційно пригостив пивом. За день ми змогли поглибити колодязь на пів метра та почистити дно перед тим, як розпочинати копати горизонтальний хід. В хату повернулись десь о 10-й вечора і після вечері влаштували кінозал з пивом та попкорном.
В суботу вставати було вже не так важко, тому роботу в понорі розпочали ще до обіду. Виявилось, що підлога горизонтального ходу з рівною стелею то є плита, вкрита тонким шаром землі. Довелось полишити наші лопати і знову взятись за перфоратори. За день нам вдалось розібрати шматок стелі горизонтального ходу і просунутись вперед на пів метра. На більше не вистачило акумуляторів, а вручну молотком багато не зробиш. Одночасно було змонтовано п’ять сходинок для безпечного опускання та підйому з колодязя. Цієї кількості трохи замало, місцями виходить довгий крок, тому наступного разу зробимо ще пару сходинок. Поки ми робили відчайдушні спроби розширити прохід, Саша забрав у нас дівчат і відвіз їх в село. Завдячуючи цьому по завершенню робіт нас чекала тепла хата і запашна вечеря на столі. За обговоренням перспектив майбутньої печери Микола, Саша та Інна вирішили залишитись і попрацювати в печері поки вистачить заряду акумуляторів та «цукерок».
В неділю ми дружною компанією склали спорядження, прибрали в хаті, зробили «знімок для звіту» та роз’їхались. Едік повіз своїх пасажирів на Київ, а Саша – до понору. До вечора їм вдалось настільки розширити прохід, що туди змогла протиснутись Інна і зробити дуже важливі для нас знімки кімнати. На цих світлинах було видно отвір в підлозі, який промила вода. За ним виднівся колодязь, але розгледіти щось детально було важко. Після цих досягнень трійця поїхала відпочивати на базу печери «Атлантида» і повернулась в Київ лише у вівторок. Ми ж повертались дорогою через Скалу-Подільську, Гуків та Чемерівці. Вона була «ідеальною» в порівнянні з дорогою на Зарічанку. Після обіду «на пиріжках» ми застрягли на півтора години в дорозі за 4 км до кільцевої Хмельницького. Трапилась серйозна ДТП, проїжджа частина була перекрита в обидві сторони, лише декілька карет швидкої допомоги та пожежна машина проїхали повз нас. Коли позаду залишився Житомир, то кинулась в очі відсутність снігу не лише на обочині, а й в лісах. Яка все ж таки велика наша Україна!
В столицю прибули о 21-й і я вже хотів написати, що експедиція завершилась. Однак в середу отримав від Михайла файли відео зйомки роботи в понорі і зрозумів що експедиція продовжується 😉. Була гарна сонячна погода, Саша Дудар разом з Михайлом Сохацьким вирішили продовжити нашу справу. Їм вдалось ще більше розширити прохід в кімнату, яку фотографувала Інна, але пролізти в неї щось завадило.
Настав четвер і експедиція завершена? - запитаєте ви. Ні, скажу вам я. В п’ятницю знову надійшли відео матеріали від Михайла. Цього разу Саша та Михайло привезли потужний генератор і вирішили будь що потрапити в цю кімнату. Допомагав їм в цьому Володя. Судячи з відео записів ці зусилля були не марними, вони потрапили в порожнину, яку я запропонував назвати «Музейна кімната», звісно якщо хлопці не проти. На цьому можна ставити три крапки, бо відчуваю що незабаром буде наступна експедиція 😉.
P.S. Існує леґенда стосовно назви села Більче-Золоте.
За леґендою, назва походить, імовірно, від імені дівчини Більча. Вподобав ґраф Ярмош дівчину і наказав батькові прислати дочку до роботи у покоях. Той не послухав, через що пан звелів збирати з людей ще один податок. Дізнавшись про це, Більча пішла до пана. Наступного дня повернулася додому, принесла в хустці золота і перли. «Візьміть, тату, – сказала. – Віддайте людям, які платили податки. А пана вже нема… Вмер…». Тим часом Більчу вже шукали гайдуки, бо знайшли пана зарізаного. Суд був страшним: живцем замурували Більчу в кам’яній горі. Люди шукали дівчину, кликали «Більча, Більча, золота наша…». Але так і не знайшли.
Можливо в наступну експедицію ми віднайдемо Більчу?
І чому б не назвати майбутню печеру «Більча»?
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
30 грудня 2023 р.
Учасники: Ольга Воробйова, Олег Корбут, Владислав Козій, Ігор Стефанишин, Вадим Уханьов (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ).
Завдання: продовжити роботи в понорі «Шабський».
Цю експедицію нам вдалось провести лише з сьомої спроби. Ні в жовтні, ні в листопаді не вдавалось зібрати хоча б троє учасників. Їхати удвох було дорого та й для роботи в понорі не достатньо.
Отже команда зібралась в четвер біля «Novus» і о 12-й поїхали на традиційному Nissan Pathfinder. Зима цього року прийшла раніше календарної і вже давно випав перший сніг. Дорога була почищена і навіть просохла. Зупинялись традиційно біля «оленів» та «на пиріжках» в Правдівці. В Дунаївцях закупились в АТБ, а в Іване-Пусте Степан допоміг нам дровами, адже в Олексинцях дров після переселенців не залишилось. На місці були о 10-й вечора, розпалили піч, трохи пошкодивши кріплення дверцят 😉 та сіли вечеряти. Майже одночасно до хати добрався Влад на своїй машині, хоч виїхав з Києва о 15-й. Він дуже поспішав встигнути до комендантської години.
В п’ятницю прокинулись пізно, поснідали та почали знову шукати дрова, бо їх залишилось обмаль. Сусід Євген допоміг порізати старе дерево, яке ми занесли в гараж. Коли закінчили та зібрались до печери настала 12 година. Погода була ще морозна і нам вдалось на машині під’їхати по полю до самісінької воронки. Трохи пізніше до нас приєднався Андрій з Івано-Франківська, лише машину він полишив на польовій дорозі. За годину потепліло і почався дощ. Довелось встановити над колодязем тент. В таких не комфортних умовах ми пропрацювати до 9-ї вечора. Перевдягнувшись сіли до машини, щоб трохи зігрітися. Та не вийшло, бо з’ясувалось що автомобіль Андрія зав’яз в полі, коли він спробував розвернутись. Спроба виштовхати не допомогла, але ми нарешті таки зігрілись, а от машину довелось витягати позашляховиком 😉. В хаті було вже достатньо тепло, а Оля приготувала нам смачну вечерю.
В суботу погода знову змінилась, вночі почав падати сніг, а коли ми добрались до печери він посилився. Добре що ми вчора встановили тент від дощу. Тепер він захищав нас від снігу, який доводилось часто струшувати. Машини були полишені на польовій дорозі, адже дорога до воронки розтанула від дощу і була непрохідна. Коли Влад спробував розпалити багаття, то весь дим пішов в воронку і опустився на дно колодязя. Там в цей час продовжував працювати Олег. Не витримавши газової атаки, він виліз на поверхню. Коли Ігор спустився на його місце, то виявилось що диму вже немає. Його повністю поглинула майбутня печера. Ось такий сюрприз!
Десь о 19-й годині Андрій попрощався з нами і поїхав до Франківська, а ми утрьох ще пару годин копали колодязь. О 21-й роботи були завершені, мотузки та інструмент перенесені до машини. Глибина колодязя досягла 5-ти метрів, вертикальні стінки стали слизькими і лазити по ним далі було небезпечно. В наступну експедицію потрібно буде зробити драбину або хоча б східці. А що там на дні, запитаєте ви. Там одна з вертикальних стін колодязя закінчилась і перейшла в стелю горизонтального ходу. Хоч висота останнього була не більше 15 см ми вирішили, що в наступну поїздку зможемо його поглибити і зайти в печеру. На цій веселі ноті всі повернулись до хати і відсвяткували маленьку перемогу.
Настала неділя і пора збиратись в дорогу. Першим поїхав Влад. А згодом, трохи прибравшись в хаті, і решта учасників. По дорозі знову заїхали до Степана, щоб поповнити київські запаси меду та олії. Коли позаду був Житомир, то стало помітно відсутність снігу. О 22-й ми повернулись в Київ, експедиція завершилась.
Подяка: Степану Окоцімському з Іване-Пусте, сусідам Володимиру та Євгену з Олексинців.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
27 грудня 2023 р.
Учасники: Едуард Дзюба, Олег Корбут, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Павленко Таміла (Олексинці).
Завдання: попрацювати в понорі «Шабський».
Як на диво цього разу команда набралась швидко. Отже зустрілись об 11-й біля будинку Іри, завантажили речі і рушили в дорогу на машині Едіка. Suzuki SX4 виявилась хоч і невеликою, але було достатньо місця для чотирьох людей з багажем. Зупинялись традиційно біля «оленів» та «на пиріжках» в Правдівці. В Дунаївцях заскочили в АТБ і забезпечили себе харчами до кінця експедиції. Прибули в Іване-Пусте ще до заходу сонця, взяли з собою робочі інструменти та помчались в Олексинці. Там нас вже чекала Таміла. «Відкриття» експедиції тривало до 2-ї години, а потім всі не витримали і полягали спати, порушивши традицію сидіти до 4-ї ранку.
В п’ятницю звісно встали пізно, поснідали і лише о 12-й поїхали на понор. Погода стояла ще літня, припікало сонце і щоб не вмерти від спраги довелось заїхати в Більче-Золоте по пиво . Але не всі учасники правильно оцінили свої потреби і довелось потім просити Андрія, який приєднався пізніше, докупити ще пива. Понор, який ми досліджували в попередню експедицію, тепер виглядав не таким вже й великим. Прибравши залишки гілок від зрубаної колись черешні, розпочали копати землю. Працювати було важко, ґрунт був дуже вологий і прилипав до лопати. Спочатку з нього робили кульки, які потім Андрій кидав подалі від розкопу. Це нагадувало тренування в баскетболі. Коли глибина стала більше метра довелось задіяти відро і засипати канаву, яку промила вода.
Закінчили працювати о 19-й, зібрали інструмент і по «короткій» дорозі скотились в село, щоб встигнути покупатись в річці до настання темряви. На вулиці було вже трохи прохолодно, але нас це не зупинило та й вода ще не встигла прохолонути. Як приємно після брудної праці залізти в воду! Коли повертались в Олексинці, на вулиці настала ніч. Після смачної вечері, яку нам приготувала Іра, вдалась в ознаки втома від роботи і ми полягали спати.
В суботу вже довго не спали і після сніданку одразу поїхали до роботи, не відволікаючись на магазини. Поки Ігор та Андрій копали та висипали землю, Олег та Едік змайстрували вежу з мотузкою для витягування відер. За чотири години праці нам вдалось натрапити на щілину, з якої пішло свіже прохолодне повітря з печери. Місце, де це сталось, вказав Олег. Після невеличкого обіду Андрій поїхав додому, а ми утрьох продовжили поглиблювати дно понору. Знайдена щілина була вузькою вгорі і розширювалась донизу. Через неї проглядався хід, що був промитий водою і вів униз. Нам залишався єдиний варіант: це копати глибше. До вечора глибина прокопу склала 2,5 метри. Але цього було не достатньо щоб потрапити в печеру. Потрібно ще заглибитись на 1-2 метри, вибравши побутове сміття та ґрунт на поверхню.
Це ми плануємо зробити вже в наступну експедицію і можливо нам повезе зайти в печеру, як це трапилось в далекому 2008-му. А поки на вулиці почало темніти ми знову проїхались до села і покупались біля ГЕС. В спелео хаті нас вже очікували дівчата та смачна вечеря. Святкування маленького відкриття тривало до півночі, адже цього разу до нас в гості нарешті навідався Михайло Сохацький. Як він вміє розповідати мабуть знають вже усі .
В неділю повставали о 9-й, зібрали речі та й поїхали в Іване-Пусте до Степана. Там нас вже очікували п’ять 10-літрових каністр з олією, які довелось везти до Києва. Повертались додому звичною дорогою, трохи постояли на в’їзді до столиці і десь о 9-й прибули на місце.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
27 вересня 2023 р.
Учасники: Сергій Мусіяченко, Тамара Радченко, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Олександр Медведєв (Торонто); Борис Максимов та Сергій Єпіфанов (Тернопіль); Олександр Деревягин та Олег Томчук (Львів); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Іван Остафійчук (Королівка); Павленко Таміла (Олексинці).
Завдання: встановити табір в лісі біля понору «Гавра» та попрацювати в ньому, пошукати карстові лійки по дорозі в Монастирок, перевірити стан печери «Мушкарова яма» та відсвяткувати 15-річчя її відкриття.
Експедиція була тривалою, часом малочисельною, але вдалою. А тепер про все потроху.
Спроба зібрати команду і в суботу 19 серпня рушити в дорогу виявилась невдалою в квадраті: ніхто не приєднався і на додачу в дорозі зламалась машина. Довелось повернутись на евакуаторі в Київ і наступного дня повторити спробу, але тепер вже на машині доньки. Хоч Hyundai i10 значно менше Nissan Pathfinder, там помістились всі мої речі і я добрався Чорткова. В цей день з Тернополя виїхали Максимов, Деревягін та «Ведмідь» і надвечір поставили табір в лісі на околиці Винятинців. В понеділок я приєднався до них, щоб допомогти розкопувати замитий вхід в понорі «Гавра» (https://caves.in.ua/cave.php?id=1822). Хоч потічок давним давно відвели подалі від понору (https://uk.wikipedia.org/wiki/Понори ), роботи виявилось чимало. Лише наступного дня ми змогли потрапити під землю.
В середу колектив трохи збільшився, до нас приєдналися Сергій Єпіфанов та Олег Томчук. Працювати стало легше і веселіше. В четвер Іван Остафійчук привіз з Королівки Сергія Мусіяченко та Тамару Радченко, а Андрій Адамчак добрався з Івано-Франківська власним транспортом. Наша команда працювала цілий день і надвечір довжина прокопу сягнула 6 метрів. Попереду праворуч виднілося продовження ходу, але воно було непрохідне. Полишивши роботу всі зібрались за святковим столом: 24 серпня виповнилось 15 років з дня відкриття «Мушкарової ями». Хоч гостей було не так багато, як на десяту річницю, ми вдосталь відпочили та повеселились.
25 серпня Ігор, Сергій, Тамара, Андрій та Іван полишили табір. Решта продовжили роботи в печері і навіть зробила топографічну зйомку (https://caves.in.ua/files/file_1822_1.pdf). За годину ми були в Олексинцях. На спелео хаті нас вже зачекалась Таміла та пригостила смачним обідом. Підготувавши спорядження ми на машині Андрія поїхали шукати три понори на околицях села Більче-Золоте, координати яких нам надали Михайло Сохацький та Мирослав Бойко. Перший по списку не вдалось розвідати чи то через проблеми з GPS сигналом, чи то через густі зарості чагарнику в яру. А ось другий та третій ми оглянули і навіть спробували покопати останній. При цьому було виявлено невеличкий отвір в гіпсовому борту лійки, з якого відчувався подих холодного повітря. Дно понору було вкрито ґрунтом, змитим з поля.
При очищенні схилів лійки від гілок спиляної черешні була знайдена порожня пляшка бренді 🤔 з етикеткою «Шабський». Від неї понор і отримав свою назву 😊. Після такої знахідки ми поїхали до Мушкарової ями і ще з годину чистили вхід, бо за пів року там нападало багато землі і засипало вхідні двері. Коли прохід був вільний, Андрій, Сергій та Тома залізли до печери, а я залишився «охороняти» машину. Їх не було десь півтори години і я вже почав хвилюватись, адже в Мушкаровій ямі є де заблукати 😊. Та все обійшлось і за пів години ми вже сиділи за столом та святкували 15-ту річницю відкриття печери. Свято видалось не таке бурхливе як напередодні, а навпаки спокійне, зі спогадами та переглядом архівних кадрів.
В суботу Андрій повернувся в Івано-Франківськ, а ми утрьох поїхали до печери, щоб ще раз прогулятись та відновити події 15-річної давнини. На це пішов майже цілий день, який ми закінчили купанням біля ГЕС в Більче-Золотому.
От і настала неділя - пора повертатись в Київ. Виїхали з Олексинців лише об 11-й ранку, тому на екскурсії часу вже не залишилось. Повертались по довгому маршруту через Тернопіль, Хмельницький та Вінницю. Ще й довелось вистояти годину в черзі перед Києвом. Прибули до столиці лише о 22-й. Експедиції завершилась.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
26 вересня 2023 р.
Учасники: Олександр Вексельман, Олег Корбут, Інна Пасенко, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Дмитро Тюрин (Бориспіль); Борис Максимов (Тернопіль); Олександр Деревягин та Олег Томчук (Львів); Іван Остафійчук (Королівка).
Гості: Мирослав Бойко, Мар’яна Бойко та Михайло Сохацький (Борщів)
Завдання: встановити новий табір на березі Кривецького ставу, пошукати карстові воронки в урочищах «Глинки» та «Муравинець», перевірити стан печер «Глинка-1», «Славка», «Яр».
Дотримуючись традиції зустрілись в четвер о 8-й ранку біля «Novus» і попрямували в Іване-Пусте. Їхали через Бердичів та Уланів «короткою» дорогою, яка ще не бачила в цьому році навіть «ямкового» ремонту. Зупинялись посмакувати пиріжками в Правдівці та закупитись в «АТБ» в Дунаївцях. На місце прибули десь о 17-й, завантажили спорядження і поїхали шукати місце для табору. Зауважу, що все спорядження легко помістилось в “Pathfinder”, отже розмір машини має значення. Невдовзі до нас приєднались Борис та Олександр, які приїхали з Тернополя, але через Королівку. Разом ми швидко встановили 4 намети, тент та стіл і почали готувати вечерю.
Пошуки джерела води довкола табору були марними, довелось брати воду з потічка та кип’ятити. З дровами теж виникла проблема, адже лісу поруч не було, лише чагарники. Правда наступного дня ми машиною завезли трохи дров з лісу і вирішили цю проблему на два дні. Смакуючи вечерю та слухаючи оповіді про минулі експедиції не помітили як настала ніч. Зійшов на небо ще зовсім молодий місяць, у жаб в ставку розпочались уроки сольфеджіо, а ми тихенько спілкувались та раділи, що змогли поїхати. Бо як колись сказав Сергій Мусіяченко: «А могли би не поїхати».
В п’ятницю встали о сьомій годині, адже о восьмій мав приїхати Сохацький та й сонце вже почало припікати, нагріваючи намети. В таборі «Акація» можна було ще трохи полежати, ховаючись в тіні дерева, а тут тінь була лише від тенту над столом. Поснідавши, ми продовжили очікувати Михайла, а він все не їхав. За дві години нам це набридло і ми пішки рушили до урочища «Глинки», сподіваючись перехопити гостей по дорозі. Дійшовши до лісу, нікого так і не зустріли, але при цьому «загубили» Дмитра та ще й з мішком, в якому був наш обід ☹.
«Охоронці» лісу або як вони себе називають «лісники» змінили наші ліси до непізнаваності, знищивши не один гектар дерев. Через це нам довелось трохи погуляли по вирубках поки врешті решт ми не віднайшли вхід до печери «Глинка-1», котра тепер зветься «Повстанський грот». За печерою наразі доглядають місцеві жителі, там навкруги чисто та охайно, встановлено меморіальну табличку з іменами полеглих повстанців. Згодом ми спробували відкопати вхід до печери «Славка», котрий давно зруйнував зсув ґрунту зі схилу. Однак через пів години порпання всім це набридло і ми пішли до печери «Яр», яку в травні копав Олександр Медведєв з командою. Після відвідування порожнини виникли сумніви в доцільності роботи в ній адже «правильні» гіпси лежать на 4-5 метрів нижче входу і замулені глиною. Коли після рясних дощів поруч в потічку несеться в понор потік води, то ця ж сама вода потрапляє і в нижні горизонти печери, затоплюючи та замулюючи їх. Верхній ярус печери при цьому не має надійного гіпсового чи вапнякового перекриття і потроху руйнується. З цієї причини працювати там не є безпечно. Одним словом ситуація нагадала нам іншу печеру «Ніагара», в якій ми працювали в минулому році, але полишили з аналогічних причин.
Десь о 4-й годині знову зателефонував Михайло і запропонував замість входу до печери «Яр» зустрітись біля його автомобіля. І ми рушили спочатку лісом, а потім полем з соняхами до нових пригод. Десь за годину нарешті відбулась зустріч, після чого Сохацький показав нам декілька свіжих карстових воронок в цьому районі. Хоч ці об’єкти і виглядали як потужні поглиначі потоків води, в жодному з них нам не вдалось віднайти гіпсові стіни. Можливо це сталось через те, що тут гіпси залягають глибше дна понорів. Втомившись від блукання непролазними лісовими хащами та ще й з кропивою, ми нарешті добрались асфальту і попрямували до табору. Добре, що у друзів з Борщева була стара четвірка, яка за дві ходки домчала нас на місце. Ну а ввечері за великим столом всі з захопленням слухали розповідь директора музею про життя трипільців. Він так переконливо розповідав, буцімто сам там був і все бачив на свої очі. Нажаль комендантська година обірвала розповідь про історію краю на самому цікавому місці, але ми сподіваємось на продовження при наступній зустрічі.
В суботу пошуки карстових об’єктів були продовжені, лише в іншому урочищі «Муравинець». Дорога туди була коротшою, але важчою. Ми рухались по лівому березі річки Бівка, шукаючи при цьому виходи гіпсу на поверхню. Береги сильно поросли чагарником, місцями зовсім непрохідним і нам доводилось шукати обходи. Рух по лісу сильно сповільнився після того, як почали траплятись гриби. Згодом їх ставало все більше, рух зупинився зовсім, аж поки не закінчились пакети для грибів. Тоді довелось викинути сироїжки і збирати лише білі та не червиві. Цей ліс теж дуже змінився за останні 10 років і причина таж сама – лісники. Через їх діяльність ми змарнували три години, шукаючи вхід до печери «Двох озер». Коли нарешті Борис надіслав нам GPS координати об’єкту, всі настільки втомились, що довелось влаштувати обід та згодом короткою дорогою через ліс повернутись в табір. Половина урочища залишилось непройденими, можливо в наступну поїздку вдасться закінчити ці дослідження. Не встигли ми обсохнути після купання в ставку, як до нас завітали нові гості: Олег та Іван з Королівки. Хто знає Томчука, той здогадається, що ми не нудьгували до ранку і не спали теж.
В неділю прокинулись о 8-й і заходились згортати табір та пакувати спорядження. Олег та Іван вирішили ще затриматись, а ми одразу попрямували до хати Степана, бо мали намір по дорозі в Київ кудись заглянути. І нам це вдалось. Ми оглянули Малієвецький водоспад та палац Орловських, прогулялись по парку та помилувались озерами. Більш детальна інформація є в Вікіпедії. Непомітно минули дві години і знову дорога на Київ. В столицю в’їхали о дев’ятій, експедиція завершилась. Хоч поїздка була більше схожа на прогулянку, іноді хочеться влаштувати собі відпочинок та й «поверхневу» спелеологію ще не відмінили 😉.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
2 серпня 2023 р.
*****
Дякую всім причетним –організатору, учасникам, гостям, за дуже приємну атмосферу, а тепер і спогади.
Місце зустрічі: Академмістечко «novus»- затарились в дорогу, сіли в шикарний джип Ігоря Стефанишина - і почалась неймовірно цікава подорож. За бортом пропливали мальовничі села і міста, синє небо і різнобарвні поля окаймлені зеленими лісами…-пиріжки (Правдівка)-АТБ(продукти на експедицію)-до Степана(необхідні речі)-місце стоянки(живописне озеро з лебедями, чагарники, невеликий сосновий ліс, галявинка біля озера і безліч різнобарвних квіточок.)
До нас приєдналися Борис Максимов (Тернопіль), Саша Деревягін (Львів)
Тент, стіл, навіть розкладушка, костер, смачна вечеря, плани на майбутнє.
Поверхнева спелеологія- це щось неймовірне, особливо в розпал літа. Є ціль, але добратися – це ще той квест. Стефанишин швидко зникав з поля зору, а ми з Олегом, Вєкою, Сашою, Дімою , наче справжні слідопити , вираховували його маршрут. Петляли скрізь непролазні хащі в лісі, неймовірно велетенські зарості різних рослин, в тому числі, диких колючок і кропиви, по крутим схилам, іноді по лісорубним дорогам, вздовж потічків, перелітаючи на той бік , наче молоді олені.
Дивилися, як з плином часу змінюється ландшафт , під впливом зовнішнього середовища: дуже рясні зливи-підтоплення-зсуви і просідання ґрунту, особливо в тих місцях, де є провали +землетруси і т.д. + вирубка лісів і розорення полів- тому, якщо хочеш знайти печеру, в районі де вони є напевно, потрібно регулярно моніторити ці зміни, і все буде.
В перший «робочий» день ми дивились яр між с. Кривче і с. Гермаківка.: спустились скрізь вирубку спочатку до «Повстанського гроту» (за ним слідкує місцевий житель: косить траву, прибирає сміття-приємно).Потім ми підійшли до печери «Славка»(просіла висипка і вхід завалило. Зліва від склону трішечки стирчать виходи гіпсової стінки. Табличку також знесло. Спробували відкопати-швидко не вийшло, залишили як є.
Далі, повернулися і пійшли до «Глинки-2».Видно сліди дуже великого потопу. Мабуть була дуже висока вода, сильні струмки, видно провали, Ігор , Олег ,Вєка підходили до них, трохи вище праворуч ,ще є болотце з водою.
Далі , підійшли до печери «Медвежа», залізли до 7м колодязя, ведмідя не було, тому цю печеру різнобарвно помітив борсук. обережно.
Пізніше була зустріч з Михайлом Сохацьким. Мироном і Марьяною Бойко- спробували найкращу в світі водичку- Міша показав Ігорю ще якийсь понор і ми поїхали до нашого табору і слухали неймовірно захоплюючі розповіді від Михайла Сохацького , Мирона, Марьяни, Бориса Максимова, Ігоря. Так було добре, що згадали про комендантську годину за 15 хвилин до її початку. Міша швиденько поїхав, але все склалося добре.
Наступний «робочий» день до печери ми не дійшли, хоч весь день ходили десь поруч, але знайшли гриби. Приїхавший до нас Том (Томчук Олег (Львів) і Іван (Королівка)) чистив і варив їх пів ночі.
Дорогою додому заїхали до мальовничого водоспаду в с. Маліївці, для повного релаксу прогулялися по парку, ще й скупалися в купелі біля святого джерела для реабілітації і подивилися зовні палац і господарство Орловських. Неймовірні враження.
Дякую усім причетним .
Інна Пасенко.
Учасники: Едуард Дзюба, Олег Корбут, Ігор Стефанишин, Іра Яценко (всі з Києва); Ігнат Єфимовський (Вінниця); Олексій Акименко (Кривий Ріг); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ).
Завдання: встановити новий табір в с. Пилипче, перевірити стан печер «Два бички», «Хвойна», «Трійця» та попрацювати в понорі "Місько".
За традицією зібрались учотирьох в четвер вранці біля «Novus». Цього разу наша дорога пролягла через Вінницю, де очікував Ігнат. На «оленях» трохи перекусили, а в Дунаївцях в АТБ закупили харчів на всю експедицію. Десь о 18-й прибули в Іване-Пусте, де нас вже з годину очікував на даху місцевої церкви 😊 Олексій (студент), який самостійно добрався з Кривого Рогу з двома пересадками. Зважаючи на те, що цього разу нас віз Едік на своєму Ford Escape, довелось двічі курсувати між Іване-Пусте та Пилипче. Все ж таки розмір машини має значення!
Спочатку планувалось стати табором на подвір’ї в покійного пана Василя, як це вже робили раніше, і навіть домовились з його родиною. Однак цьому не судилось статися, бо зараз триває «війна» за спадщину між бувшою дружиною та ріднею Василя. Щоб не заважати нікому, ми обрали для табору галявину вздовж дороги в 100 метрах від садиби і ходили до хати лише по воду.
Тільки но ми розвантажили першу частину речей, як почувся грім і почав накрапати дощ. За пів години він перетворився у справжню зливу як у Карпатах. Але ми встигли поставити намети та накрити речі тентом. Після прибуття експедиційного спорядження, яке зберігалось у Степана, ми натягнули тент і встановили під ним великий намет. Дощ почав потрохи вщухати і потрібно було готувати вечерю. Всі дрова в лісі були мокрі і не хотіли горіти поки ми не згадали про горючу суміш, яку нам колись полишив Володя Насєдкін. З нею горіли любі дрова і нам вдалось навіть підсушити особисті речі. Вночі дощ знову відновився, але намети встояли і ми змогли виспатись.
В п’ятницю вранці дощу вже не було і ми нашвидкуруч поснідавши рушили до печери. Все навкруги було мокре і всі незабаром теж вимокли. На відміну від поверхні в печері було сухо і прохолодно. Ми повісили мотузки і почали копати в забої. Нас було п’ятеро, Іра залишилась в таборі. Двоє працювали на поверхні, решта під землею. Копали тверду глину, пізніше почало траплятись каміння. Це сповільнило процес, однак до вечора ми змогли просунутись вперед на пів метра.
В суботу вранці, поки хлопці перевіряли стан печер «Хвойна», «Два бички» та «Трійця», до нас приїхав з Франківська Андрій і ми рушили до понору продовжувати вчорашню роботу. Спочатку все йшло добре. Однак після обідньої перерви ті, хто працювали в забої, почав жалітися на погане самопочуття та запаморочення в голові. Перевірка якості повітря за допомогою двох запальничок (свічок не було і це наша помилка) підтвердила проблему. Вже на глибині 3 метри запальнички не горіли, а що вже казати про кількість вуглекислого газу на дні (-7 метрів). Отже вранці повітря було ще придатне для дихання, а ми, видихаючи вуглекислий газ, зіпсували його. Довелось припинити роботи, зібрати спорядження та повернутись в табір. Після смачної вечері, яка перейшла в перегляд фільмів про минулі експедиції, всі остаточно оговтались від пережитого в забої. Мабуть віскі має лікувальні здібності 😉.
У неділю всі повставали о 7-й ранку, поснідали та завантажили частину спорядження в машину Андрія, щоб двічі не курсувати до Іване-Пусте та назад. Решта учасників добрались хати Степана трохи пізніше. Полишивши спорядження в сараї, ми вирішили поїхати на екскурсію в Хотин. Погода стояла прохолодна, але добре що без дощу, який нам вже встиг набриднути. Після двох годин прогулянки по фортеці та околицям всі повернулись в машину і Едік повіз нас додому. По дорозі знову заскочили до Вінниці, де зустрілись з Василем і запаслись медом. О 10-й вечора в’їхали в Київ. Експедиція завершилась.
Зважаючи на проблеми з вентиляцією в понорі «Місько» на майбутнє потрібно придбати вимірювач концентрації вуглекислого газу та продумати систему нагнітання повітря в забій. А поки в липні мабуть продовжимо дослідження урочищ «Муравинець» та «Глинки».
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
27 червня 2023 р.
Учасники: Антон Качан, Олег Корбут, Сергій Поргун, Ігор Стефанишин, Іра Яценко (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ).
Завдання: Розшукати та дослідити печеру «Христина сіножа», попрацювати в понорі "Місько".
Останнім часом все якось завмерло, відбулось якась стабілізація, але не тому рівні як би нам хотілось. Останні роки не змінюється склад учасників експедиції, їздять одні і ті ж самі люди. Решта приходить лише на закриття. Як переконати людей, що такий активний відпочинок їм потрібен, особливо під час війни?
Порушуючи традицію зібрались не в четвер, а в п’ятницю. Ми планували експедицію ще в березні, але бажаючих виявилось лише двоє і довелось чекати травня. Це дало результат – нас поїхало з Києва четверо, пізніше кількість учасників зросла до 6-ти. По дорозі зупинялись біля «оленів» скуштувати пиріжків, що напекла Іра. Ще сонці не сіло, як ми вже були біля оселі Степана в Іване-Пусте. Хоч дорога була неважкою, але завтра нас очікував день, насичений подіями і всі погодились заночувати на хаті.
У суботу прокинулись рано, поснідали залишками вечері, адже їжа домашня і тепер довго не зберігається. Потім зайнялись підготовкою спорядження, яке лежало ще з січня, та пакуванням його в машину. Майна виявилось багато і все ледве помістилось, це не дивно бо в таборі «Акація» нічого немає окрім стола та лавки. Також вранці біля «Олії» до нас приєднався Антон, який з початку Великої війни перебрався в с. Олексинці. По дорозі в Пилипче заїхали в гості до Ведмедя, котрий вже тиждень, як прибув з Канади в Україну і разом з друзями копає чергову печеру. Їх табір розташувався на обочині дороги з Кривче в Гермаківку в лісопосадці. Борис Максимов пояснив, що були сильні зливи і його автомобіль не зміг далі заїхати. Заплановані пів години на зустріч перетворились у дві години, довелось посидіти за столом (-2 по 0,5л) та навідатись до печери, яку копав Саша і допомагав йому в цьому Ігор Малявський. Печера «Яр», як називає її Ведмідь, чомусь нас не вразила і ми не погодились затриматись і покопати її. Щось мені підказує, що я вже тут був з Рогожниковим і називалась вона тоді «Глинка-2». Однак я можу і помилятись. Побажавши хлопцям успіху та відкриття Великої печери, ми нарешті рушили через поле попри хату Михайла Бандури до «Акації». На польовій дорозі нас чекали три сюрпризи, які залишились після тижня дощів. Однак наш Nissan Pathfinder все здолав, лишень «трохи» забруднився 😊. В таборі було трохи незвично, чогось бракувало. Виявилось, що акація стоїть просто гола, без листя. Таке нам трапляється вперше, ми завжди ставили намети в тіні її гілок. Поки Ігор з Олегом та Сергієм їздили по воду, Антон з Ірою встигли розпалити багаття і почати готувати обід. Перепочивши з дороги та після смачного обіду хлопці зібрали спорядження та побрели до понору. В невеличкій печері, яку ми встигли викопати за 4 експедиції, нічого не змінилось, лише на вхідному колодязі були трохи вологі стіни. Працюючи утрьох до темряви ми прокопали півметра ходу і трохи втомились. Коли повернулись в табір, там нас вже зачекалась Іра та її смачна вечеря.
В неділю мав прибути Андрій з Івано-Франківська і ми вирішили цей день присвятити пошуку та дослідженню печери «Христина сіножа», яку йому показав місцевий житель Іван. Щоб не марнувати час на очікування приїзду вирішили самостійно пошукати печеру. Це нам майже вдалось і Андрій нас наздогнав біля самісінького входу. Печера виявилась не такою як ми очували. Тут було лише декілька низьких карстових гротів на різних рівнях з вузькими проходами між ними. Спроби покопати в глиб масиву нічого не дали і закінчувались або вузькою тріщиною або стіною. Тяга повітря була лише між входами на різних висотах, але не з печери. Оглянувши всі околиці ми вирішили поки не витрачати сили та час на цей об’єкт і повернулись в табір. Після вечері за традицією був кінозал з попкорном. Подивились фільми про минулі експедиції та пом’янули полеглих на війні побратимів.
Настав понеділок і пора до роботи. Іра згодилась бути в таборі, а хлопці пішли до понору. Нас було четверо і працювати стало легше. Перший копав і насипав в відро, другий забирав відро та за метр пересипав в 20-літрову каністру, третій витягав її на поверхню, а четвертий вже нарешті висипав з неї. Так ми пропрацювали цілий день. Під вечір Андрій полишив роботу і поїхав додому, а ми зібрали спорядження та повернулись в табір. Якби учасників було побільше і їздили в експедиції частіше, то може би вже відкрили печеру. А поки що всі лише запитують як там та коли вже 😊 На чому ми зупинись: заглибились по горизонталі в масив на три метри, по ліву руку у нас затверділа земля з поверхні, а по праву руку гіпсова стіна. Через пів метра гіпс закінчується і переходить в м’яку глину сіруватого кольору. Можливо це є перехрестя горизонтального ходу та залу, що колись перетворився в понор після падіння стелі. Щоб це дізнатись потрібно ще пару експедицій і трохи більше людей.
У вівторок дуже рано всі повставали, зібрали табір і спорядження та завезли все на хату до Степана. Запитаєте чому? Тому що Іра запропонувала зупинитись по дорозі в Кам’янці-Подільському та оглянути Стару фортецю, яку, як виявилось, не всі бачили. Екскурсія була цікавою, хоч і забрала в нас три години часу. Після фортеці заїхали на пиріжки, бо всі відчутно зголодніли ще в місті. Також по дорозі зупинялись на березі ставка, що на околиці села Великий Митник. Доволі мальовниче місце! З настанням темряви всі кияни добрались столиці. Експедиція завершилась, а війна продовжується.
Подяка Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
25 травня 2023 р.
Учасники: Едік Дзюба, Влад Козій, Олег Корбут, Сергій Поргун, Ігор Стефанишин, Іра Яценко (всі з Києва); Василь Гончаров (Вінниця); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ) та Антон Качан, Таміла Павленко (с. Олексинці).
Завдання: попрацювати в печері "Мушкарова яма".
З тих пір, як триває Велика війна, ми жодного разу не навідувались до рідної печери. Як ви пам’ятаєте, крайня експедиція в Олексинці завершилась 20 лютого 2022 року. Все таки тисячу разів був правий наш "ребе" коли говорив, що найкраще місце для експедицій взимку - це Мушкарова яма. На цей раз його поради дослухались аж дев’ятеро спелеологів. До речі, у "ребе" є ще декілька порад, але про них розповім якось іншим разом.
Отже традиційно зустрілись об 11-й біля "Novus" і рушили до Олексинців. У Вінниці до нас приєднався Василь і нас стало семеро. Це аншлаг для Pathfinder. По дорозі зупинялись біля оленів та в Правдівці. Зростання цін на пиріжки зупинилось. Надвечір добрались спелео хати, де на нас вже чекали Антон та Таміла. В приміщенні було тепло, майже жарко, а на столі звичайно був свіжий борщ. За таких умов свято тривало до 3-ї години.
В п’ятницю на штурм печери рушили всі чоловіки. Однак лопати та відра виявилось замало, щоб потрапити туди. За минулий рік на вході обсипалось зі стін багато землі, яка пізніше промерзла наскрізь, а також додався сніг з льодом. Добре, що в цей момент до нас приєднався Андрій і привіз з села справжній метровий лом. З таким інструментом за пів години ми потрапили до печери. Там було сухо і напрочуд тихо, наче і не має ніякої війни. Одразу рушили до забою, який поруч з Тернопільським, полишивши харчі біля східного столу. Ігор та Антон повели новачка Сергія на екскурсію по печері, решта розпочали копати в південному напрямі. Рівень води в озерах впав до критичного рівня, Хрестове озеро настільки обміліло, що воду можна зачерпнути лише біля східної стіни під проходом в Санктум. Поки ми знайомили Сергія з печерою, хлопці вже встигли прокопати зо пів метра. Зважаючи на те, що вже була 5 година і давався в знаки голод, було запропоновано поїсти і випити чаю, адже ми притягли з собою в печеру ще й газовий пальник. Воду довелось брати з озера. Після відновлення втраченої енергії робота закипіла з небаченою швидкістю і до кінця трудового дня ми просунулись вперед на два метри. До села повертались пішки, милуючись зоряним небом. Після вечері був традиційний кінозал з пивом та попкорном.
В суботу не всі довго ніжились в ліжках, дехто встав вранці і збігав до «Каплички» щоб пошукати виходи гіпсів на поверхню. Окрім пісковиків їм нічого не потрапило в поле зору. Після сніданку, полишивши дівчат та Антона на хаті, ми направились в забій, щоб продовжити копати. Спочатку все йшло за планом, але пізніше почали з’являтись каменюки. Вони сильно заважали і ми змушені були витрачати час та сили, щоб їх прибрати. Десь о 8-й вечора після відчайдушної боротьби з плитою справа з’ясувалось, що ліва та права стіни зближаються між собою. Копати чи діяти перфоратором далі вперед вже не має сенсу. Отже як казав колись Віталій Прохоренко, «закрили ще одно питання». Адже негативний результат це є теж результат. З таким погаслим настроєм ми вийшли на поверхню, де нас на додачу ще й всю дорогу до села поливав дощ.
В неділю погода трохи покращилась і після сніданку всі сіли по машинам і поїхали додому. За пропозицією Василя по дорозі навідались в село Сутківці, де оглянули Свято-Покровську церкву-фортецю XIV-XVIII ст. З настанням темряви без пригод всі кияни добрались столиці. Експедиція завершилась, а війна продовжується.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
11 березня 2023 р.
Учасники: Олег Корбут, Володя Покалюк, Ігор Стефанишин, Іра Яценко (всі з Києва).
Завдання: попрацювати в понорі "Місько".
Минула експедиція завершилась десь на глибині 8 метрів та залишилось питання куди копати: вглиб чи вліво (на захід). Щоб отримати відповідь ми запросили знаного геолога, доктора наук Володимира Покалюка і в четвер опівдні зустрілись з ним біля кінцевої станції метро, закупили харчів та рушили до Іване-Пусте. Дорога була сухою, машин було мало, однак Хмельниччина зустріла нас потужним туманом і довелось їхати поволі. Коли о пів на дев’яту добрались села нас чекала тепла оселя Степана та борщ на столі.
Наступні два дні ми втрьох працювали в понорі «Місько», а Іра вдома готувала нам їжу та підтримувала тепло в оселі. В перший день копали за звичкою вниз і пройшли десь метр. Однак на другий день Володя вже сказав, що достатньо заглиблюватись, пора рухатись горизонтально. І поки Олег з Володею оглядали печери «Хвойна» та «Два бички», Ігор встиг самотужки просунутись вперед (на захід) аж на метр, засипавши при цьому яму, викопану днем раніше. Коли хлопці повернулись до понору, робота відновилась за звичним сценарієм, а напрям було змінено на південний (в глиб масиву). Працювали до восьмої вечора і встигли прокопати ще метр. Щоб продовжувати роботи в забої наступного разу (коли потепліє і прийде весна) потрібно буде вже чотири людини: двоє під землею і двоє на поверхні. Хочеться вірити, що вже за декілька метрів з’являться перехрестя та незамиті ходи. А поки що зважаючи, що зима та морози ще попереду, наступну (лютневу) поїздку плануємо в Мушкарову яму.
Експедиція завершилась.
Подяка за фінансову підтримку Павлу Багмуту, який не зміг приєднатись до нас, а також подяка та побажання швидкого одужання Степану Окоцімському з Іване-Пусте.
Наприкінці жахливого 2022 року ми назавжди втратили наших друзів: Костю Синякевича з Києва, Юру Григоренка зі Львова та Василя Михальчука з Пилипче. Спочивайте з миром, а ми завжди пам’ятатимемо вас і ваш внесок в нашу спільну справу.
Слава Україні!
Ігор Стефанишин
23 січня 2023 року