Експедиції 2025 року
Учасники: Олексій Бабіч, Ксенія Бондар, Костянтин Вексельман, Олександр Вексельман, Євген Кислицин, Іван Коваль, Сергій Ковальчук, Олег Корбут, Володимир Мартиш, Інна Пасенко, Юрій Печура, Лев та Микола Соловйови, Ігор Стефанишин, (всі з Києва); Сергій Єпіфанов (Тернопіль), Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", розширити вхід до понору в Калинськомі лісі.
Минув тиждень, як ми в черговий раз зустрілись у Миколи та «закрили» експедицію. Для тих, хто ні разу там не бував, розповідаю. На цих зустрічах ми не лише проводимо фінансові розрахунки за поїздку (це важливо, бо у нас немає спонсорів чи меценатів). А ще й згадуємо події, які закарбувались в пам’яті, дивимось кіно з поїздки та плануємо дати і завдання на наступну. Не все, що трапляється в експедиції, потрапляє до звіту на сайті та відео версії на YouTube. Звісно, що краще бути свідком подій чи спілкуватись з учасниками, ніж прочитати в новинах на сайті. Однак звіти теж потрібні. Наприклад, щоб іноді під пиво пригадати поїздки 10-річної давнини.
Цього разу у нас знову стався «аншлаг». В четвер з Києва вибирались на трьох автівках. Коля поїхав вранці, а Ігор та Саша лише о 10-й зібрали команду і повезли в Олексинці. Їхали трохи незвичним маршрутом через Дениші, де купались та оглядали міст через р. Тетерів. Далі рухались через Чуднів, Любар, Старокостянтинів, Хмельницький. Відстань вийшла коротшою, ніж через Вінницю і стан доріг задовільний. Додатковий бонус - це мінімальна кількість камер контролю швидкості (лише дві в Житомирі та одна в Хмельницькому). Але є й ложка дьогтю у вигляді об’їзду розібраного залізничного мосту після Чудніва. Хоч недовго, але дорога жахлива. Коли добрались Олексинців, там нас вже очікували не лише вранішні кияни. Вже прибули «Піф» з Тернополя разом з «Томом» з Королівки та гості з Чернівців. Вони не змогли потрапити до хати, тому накрили стіл під деревом. Довелось цей стіл розширяти, бо разом нас стало 18.
В п’ятницю вранці чернівчани поїхали на екскурсію в печеру «Вертеба». Решта зібрала спорядження та вирушила на понори. Прогноз на цей день обіцяв відсутність опадів. Ми вирішили попрацювати не лише в забої, а й спробувати розширити верхній прохід в понорі, що в Калинському лісі. Останній раз там велись роботи в квітні, коли був «Ведмідь». Після цього або було мало людей, або погода була нельотна. На цей раз все склалось. Добре що з нами був наш вірний Pathfinder та зміг довезти по лісовим «дорогам» прямісінько під місце робіт важкий генератор та відбійний молоток. Далі були спроби розчистити та копати верхній хід. Потім перейшли до інженерних робіт. І все без результату. Тоді за справу взялись два наших важкоатлета, а допомагав їм у всьому відбійний молоток. Не буду розписувати детально сам процес, краще подивіться відео сюжет. Хлопці настільки захопились роботою, що іноді не могли поділити інструмент. Все це нагадало сцену фарбування паркану, описану Марком Твеном в книзі "Пригоди Тома Сойєра". За 4 години від гіпсової стіни майже нічого не залишилось і ми продовжили прибирати землю. Коли все було очищено, то виявилось, що в масив веде невеличкий отвір хоч і з тягою холодного повітря. Тепловізор там наміряв +11 градусів при оточуючих +25. Однак «шари» не вийшло і це може стати черговим «довгобудом». Ми припини роботу і поїхали допомагати на «Шабский» понор.
Наступні два дні були пов’язані з роботою в забої. Погода змінилась, сильний вітер гнав хмари, іноді накриваючи нас зливами. В таборі біля печери було встановлено великий тент, а машини про всяк випадок тримали поближче до дороги. На дні забою ми розширили підходи до шостого спуску та пробували працювати на вході в горизонтальну трубу. Вона виявилась значно вужчою ніж в кіно. Туди пролазить лише один чобіт 42 розміру. Якщо це єдиний спосіб рухатись вперед, тоді годі мріяти про швидке потрапляння в печеру. Однак мені досі не зрозуміло як весь потік води, що затікав в понор з поля, міг «протиснутись» в цю трубу? В попередній експедиції була спроба обійти «рудий» камінь зліва. Тут нас зупинив отвір, ще менший від розкопаного в правому ході. Отже таємниця «рудого» каменю все ще існує. І щоб остаточно все з’ясувати, камінь потрібно повністю прибрати. А раптом під ним щось приховано? Таке в житті вже траплялось.
Для бажаючих побувати в Мушкаровій ямі було проведено 2-годинну екскурсію. Води в печері не залишилось зовсім. Навіть в «Санктумі» тепер на дні сухо. Боляче на це все дивитись, згадуючи минуле.
Понеділок, багатьом пора повертатись до роботи. Одна машина поїхала на Київ, пасажири другої відправились в Завалля, що на Хмельниччині, щоб оглянути печеру «Атлантида». Третя машина, яка недавно з автосалону, відмовилась запускати двигун і в результаті поїхала в Чернівці, але на евакуаторі. Перша група відвідала старий кар’єр в селі Кутківці і ввечері добралась столиці. У вівторок друга група повернулась додому і лише в четвер решта команди добралась Києва. Експедиція завершилась. До зустрічі в наступній!
Традиційно можна переглянути відео версію звіту.
Подяка: сусідам Марії та Володимиру за повсякденну допомогу.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 10.08.2025
Учасники: Олександр Вексельман, Євген Кислицин, Інна Пасенко, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко та вівчарка Джура (всі з Києва); Ігор Козій (Ніжин); Сергій Єпіфанов (Тернопіль), Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Павло Купріч (Чернівці); Володимир Снігур, Інна Дуднік, Зоя Гончарова (Чортків).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", обійти «рудий» камень.
Котру ніч поспіль не вдається виспатись через атаки дронів та вибухи від ракет. І одразу приходять приємні спогади про минулу експедицію. Адже в спелео хаті можна було спати досхочу і навіть хропіння сусіда не заважало. Давайте пригадаємо як це було.
З Києва в четвер виїхали на двох машинах. Коля вранці на своєму Т4 забрав Женю, мене, Іру та Ігоря і повіз в Олексинці по дорозі через Вінницю. Коли прибули до хати, то вже зустріли Сергія з Олегом. Льоша цього разу не зміг поїхати і ми залишились без плову. Почали готувати вечерю. Чесно кажучи готувала Іра, а решта старались не заважати. Ще не було полудня, як нас кинулися наздоганяти Саша з Інною на новенькому Duster. Наздогнали лише за столом під сливою за другим тостом.
Вранці Іра нагодувала всіх охочих сніданком. Коли вона встигла приготувати – не відомо. Взяли з собою їжу для обіду та трохи спорядження. Тент не брали, прогноз обіцяв без опадів. Помчали на Монастирок до понору. Під’їхали під самісінький табір, щоб не носити генератор від дороги. Повісили мотузки, протягнули кабель від генератора до місця робіт та зачистили печеру від каміння та глини, полишених у минулій експедиції. На це пішло пару годин. Раніше ми гадали, що вийшли на Т-подібне перехрестя чи приєднались до іншого русла. Потім думали, що вийшли на якесь кільце. Настав момент з’ясувати, що тут є насправді. Почали прибирати ґрунт, намитий довкола «рудого» каменю. Його виявилось не багато, а сам камінь поступово трансформувався в великий шмат породи, який лежить на дні. Майже безуспішно пробували прибрати частину каменю, перетворивши його з «рудого» на «сивий». Коли заглянули далі за камінь, то побачили лише невеличкий отвір. Стало зрозуміло, що краще обходити перешкоду справа. Цим ми і займались наступні два дні.
Наші роботи в печері постійно привертають увагу колег спелеологів. На цей раз до нас завітали друзі з Хмельницького спелео клубу на чолі з Шурою Щербицьким, з нами працювали бувший президент УСА з Чернівецького клубу «Троглодит» Павло Купріч та членкині (звучить незвично, але це фемінітиви) клубу «Кристал» з Чорткова на чолі з Володею Снігуром. Дякуючи Павлу, у нас нарешті з’явилась топографічна зйомка печери, яка показала глибину понад 10 метрів, якщо міряти від вапнякового шару. Що це означає? Важко одразу відповісти, адже карстовий масив ще не звіданий, відкритих печер досі немає. Можливо незабаром нас чекає горизонтальне продовження?
Наступні два дні ми розширяли правий обхід «рудого» каменю, аж поки не добрались до чергового вже 6-го спуску. Тут вода промила русло, падаючи з метрової висоти. Далі видніється горизонтальне продовження печери з чистими стінами. Правда на кінець третього дня робіт ми все це добряче засмітили, коли розширяли підходи до колодязя. Не критично, бо колодязь все ще досить вузький і ми його плануємо розширяти і далі, щоб мати змогу працювати в трубі, що видніється попереду. Коли закінчимо, тоді і приберемось!
Також було здійснено спробу з’ясувати, чи є з’єднання між вузьким отвором позаду «рудого» каменю, куди ми залізли в перший робочий день, та знайденим колодязем. Однак світло від ліхтаря не проходило між ними. Більш детальне вивчення отвору показало, що продовження веде в західному напрямку. Туди ж веде горизонтальний хід на дні колодязя. Тяга повітря присутня і там, і там. Можливо вони з’єднаються десь попереду. Про все це та інше можна буде дізнатись з наступних звітів. А поки готуємось до наступної експедиції та не забуваємо про «ювілейну» у серпні.
Понеділок, важкий день. Пора додому. Попереду гучні безсонні ночі. Але є впевненість, що ми незабаром сюди повернемось і продовжимо дослідження.
Традиційно можна переглянути відео версію звіту.
Подяка: сусідам Марії та Володимиру за повсякденну допомогу.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 05.07.2025
Учасники: Олексій Бабіч, Олександр Вексельман, Едуард Дзюба, Євген Кислицин, Олег Корбут, Оксана та Олександр Мушта з донькою Ярославою, Юрій Печура, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко (всі з Києва); Сергій Єпіфанов (Тернопіль), Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Іван Остафійчук (с. Королівка).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", добратись до «рудого» каменю.
Ще не затерлись в пам’яті спогади про минулу поїздку, а вже пора збиратись в дорогу. Цього разу бажаючих випробувати вдачу стало більше. Довелось з Києва виїжджати аж на трьох автомобілях. В четвер десь о 10-й зустрілись біля Novus, на А/С «Дачна» зачекали другу машину і вперед до Олексинців. Їхали через Бердичів та Уланів. Працівники автодору дорогу трохи підлатали, але залишили неремонтовані ділянки, щоб ми не втрачали пильності ). Трішки перекусили на «оленях», поїли пиріжків в Правдівці, закупили харчів в Городку, привітались з чудернацькими скульптурами в Чагарях і надвечір прибули на місце. Була гарна погода, тому стіл накрили на подвір’ї. Сам процес приготування знаменитого плову цього разу потрапив в об’єктив камери і його можна побачити у відео версії звіту.
Коли прокинулись вранці, на столі нас вже чекав сніданок. Швидко поїли, зібрали спорядження і помчались до понору. Поспішали, бо прогноз обіцяв погіршення погоди. Заїхали машинами прямісінько під табір, про всяк випадок натягнули тент. В останній день 196 експедиції каміння було складено внизу біля «Сідниць». В цій експедиції почали з прибирання та витягування на поверхню.
Всі три дні працювали лише на понорі. Погода невдовзі таки зіпсувалась, в суботу та неділю падав дощ. Машини довелось залишити на дорозі в Монастирок, а генератор носити до понору та назад. Цей процес теж потрапив у відео версію звіту. Всередині ж майбутньої печери було сухо, лише дно колодязя було мокрим від дощу.
На протязі всієї експедиції ми розширяли підходи до «рудого» каменю. Нам не лише вдалось досягнути дна п’ятого спуску, а й знайти та розширити праве відгалуження (на північ). Якщо раніше здавалось, що ми вийшли на Т-подібне перехрестя чи приєднались до іншого русла, то тепер все це стало схоже на якесь кільце. Можливо колись в минулому потоки води неслись униз і замили прохід над «рудим» каменем в західному напрямку. Там зараз залишилось багато ґрунту, який вже остаточно висох і став схожим на породу. Після цього наступна повінь пробила собі дорогу справа від каменю і полишила як доказ пляшки від шампанського та миючого засобу. Відповідь на ці та інші запитання дасть вже наступна 198 експедиція. Чекати залишилось недовго, але можна приєднатись та самому розгадати цю загадку ). Ми невпинно наближаємось до ювілейної 200-ї експедиції. Думаю це трапиться вже в серпні. Який подарунок мушкарітам-самураям підготувала майбутня печера? А може одразу запросить всіх в гості до себе?
Понеділок, пора повертатись до звичного життя, хоч і не дуже хочеться. Смачно поснідали, ще й сусідським собакам перепало. Дружбу треба підтримувати не лише з сусідами, а й з охоронцями ). Дві машини поїхали на Київ, а пасажири третьої відправились в Завалля, що на Хмельниччині, щоб оглянути печеру «Атлантида». Ще не стемніло, як ми в’їхали в столицю. У вівторок решта команди добралась Києва. Експедиція завершилась. До зустрічі в наступній!
Традиційно можна переглянути відео версію звіту.
Подяка: сусідам Марії та Володимиру за повсякденну допомогу.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 07.06.2025
Учасники: Олексій Бабіч, Олександр Вексельман, Євген Кислицин, Олег Корбут, Інна Пасенко, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Олександр Дудар та Михайло Сохацький (Борщів); Інна Дуднік та Володимир Снігур (Чортків); Іван Остафійчук (с. Королівка); Борис Максимов (Тернопіль); Олександр Медведєв (Canada).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", покопати карстову вирву в Калинському лісі.
Хоч основна команда виїхала з Києва в четвер 24 квітня, дослідження в Калинському лісі розпочались ще в середу. Борис та Саша встановили табір на околиці лісу та продовжили поглиблювати понор, який ми вже копали в попередній експедиції. В четвер до них приєднались Михайло та Саша з Борщівського музею. Коли у них кипіла робота, кияни ще рухались на двох машинах в Олексинці. Вєка встиг до поїздки обновити свій автопарк і тепер вивчав інструкцію на новесеньку тачку. Надвечір прибули на місце. Погода була тепла, чого не скажеш про температуру в хаті. Стіни були холодні. Піч палити не стали, натомість повідчиняли вікна та двері. Одночасно розвели на подвір’ї багаття і Льоша почав готувати свій «знаменитий» плов. Повечеряли, «відкрили» експедицію, «обмили» нову машину, склали плани на завтра і пішли відпочивати.
В п’ятницю після сніданку зібрали спорядження та рушили до «Шабського», де полишили Колю та Женю розширяти забій, а самі направились до табору в Калинському лісі. Там нас вже зачекались Борис та Саша. Щоб не марнувати час спочатку пішли до загадкового колодязя. Олег навісив мотузку та спустився на дно. Глибина виявилась трохи меншою ніж здалось минулого разу. Заміри по мотузці показали близько 10 метрів. Слідом за ним на дні побував Вєка. Ніяких проходів та з’єднань з гіпотетичною печерою хлопці не побачили. Мабуть цей колодязь колись був криницею, однак зараз там напрочуд сухо. Якщо тут печери немає, підемо пошукаємо в іншому місці. І ми направились до понору. Його було важко впізнати. Наші друзі за два дні викопали 3-метрой шурф вздовж гіпсової стіни. Ми з собою прихопили невеличкий перфоратор, яким спробували прибрати верх стіни. Однак в гіпсі було багато дрібних порожнин і спроби розширити верхній вхід виявились марними. Тоді перейшли до поглиблення розкопу. Коли вітер погнав дощові хмари, полишили роботу і повернулись до «Шабського». Дощу в той день на щастя не було. Працювали поки не стемніло. Розширяли підходи до п’ятого спуску та «Сідниці».
У суботу всі працювали в «Шабському» понорі, лише я та «Ведмідь» робили відчайдушні спроби прокопати нижній вхід до печери в Калинському лісі. Невдовзі до нас приєднались Інна та Володя з Чорткова. Глибина шурфу зросла до 4-метрів, однак проходу в гіпсовій стіні не було видно. Ми вже опустились до рівня замулювання і копати глибше сенсу не було. Але я гадаю, що варто ще раз спробувати розширити верхній вхід в якійсь з наступних експедиції. Повернулись до табору біля «Шабського» понору. До вечора нам вдалось ще раз глянути на дно п’ятого спуску, а Інна навіть змогла там помацати «рудий» камінь. Дуже красивий камінь, однак заважає рухатись вперед. Влаштуємо аукціон. Обов’язкова умова: самотужки вивезти. 😊
В неділю Льоша повіз Олега та мене до Києва, решта продовжили роботу в забої. Учасників залишилось лише четверо, тому каміння склали біля «Сідниць». В наступній експедиції все буде прибрано та витягнуто на поверхню. Опуститись до «рудого» каменю цього дня не вдалось. Спробуємо вже в 197-й експедиції.
В понеділок решта команди добралась Києва. Експедиція завершилась. До зустрічі у наступній!
Відео щоденник експедиції можна переглянути тут.
Подяка: сусіду Володимиру за повсякденну допомогу та Борщівській спелео секції «Музей» за активну участь в експедиції.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 10.05.2025
Учасники: Олексій Бабіч, Олег Корбут, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Юрій Печура (с. Калинівка); Юрій Артеменко (Чугуїв); Олег Томчук (Львів); Назарій Данильчук та Олександр Дудар (Борщів); Олена Шевченко (Тернопіль); Іван Остафійчук (с. Королівка); Łukasz Pasternak (Poland).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", пошукати карстові вирви в Калинському лісі.
Минуло лишень два тижні, а вже тягне назад, в Олексинці, в спелео хату. Дивлячись як повертається весна, знову хочеться побувати в Калинському лісі та дізнатись чи є там печера, а ще хочеться заглянути на дно «дивного» колодязя, ну і звісно побачити яке продовження чекає на нас в «Шабському» понорі. Не розумієте про що я? Якщо цікаво, то читайте далі.
Все почалось в середу. Тим самим була порушена традиція їхати в четвер. Юра, котрий з Чугуєва, забрав Миколу і помчав до Чорткова. Решту «київської» команди довіз в четвер Ігор. Зустрілись надвечір в Олексинцях, де нас вже «зачекались» Микола та Юра, котрі без ключа не змогли потрапити до хати. Так склалось, що у кожного учасника в експедиції є певні обов’язки. Ми їх самі собі обрали. Тому процес заселення, обігріву приміщення, прибирання, приготування їжі відбувається достатньо швидко. Майже як в армії, лише нами ніхто не командує 😊.
В п’ятницю була чудова погода. Після сніданку вчорашнім смачним пловом, який з «запасом» залюбки приготував Льоша, ми поїхали до понору. Встановили мотузки і почали вибирати каміння, що залишилось з попередньої експедиції. Невдовзі до нас приєднались «місцеві» Олег та Іван, а згодом ще й Саша. Людей для роботи в забої було забагато, тому вирішили розвідати карстові об’єкти в Калинському лісі. Довго блукали, шукаючи колодязь, який Саша називає «Вхід до пекла». Врешті решт ми його знайшли і навіть спробували туди опуститись. Однак довжина мотузки, яку прихопив Іван, виявилась замалою. Сподіваюсь наступного разу нам вдасться туди потрапити. А може хтось зробить це раніше? Є припущення, що віднайдений колодязь з’єднувався з ходами печери, в якій переховувались бійці УПА. .
Занотувавши координати знахідки ми рушили на пошук інших входів до гіпотетичної печери. Невдовзі нам повезло. Саша натрапив на отвір в гіпсовій стіні невеликого понору, з якого відчувалась тяга повітря. Копати не стали, бо не було чим. Ми допустились помилки: йдучи на розвідку не взяли необхідне спорядження. Не повторюйте наших помилок! Повернувшись до табору приєднались до великого конвеєра, де одні свердлять, другі руйнують породу, треті очищують від залишків каміння. До вечора вдалось розширитись і Микола вже міг сидіти в забої. Раніше роботи проводились лежачи.
В суботу до обіду ми утрьох (Олег, Назарій та Ігор) ще встигли навідатись з відром та лопатою до Калинського лісу і трохи покопати. Результат обнадійливий, є два отвори з тягою повітря. Патик вільно входить на метр-півтора. Копається легко, потрібні лише час та люди. Невдовзі погода почала псуватись і довелось повернутись до понору. Решту часу всі працювали на «Шабському». Для захисту від дощу встановили тент, який нам подарував Піф. Також ТИНейджери збудували ще один тин, який тепер захищатиме з північної сторони. Не оминули нас стороною і навідались в гості колеги спелеологи з Польщі. Було весело.
А що там під землею? За цю експедицію нам вдалось не лише розширити дно четвертого спуску, а ще й «підняти» стелю наступного проходу та заглянути вперед. І що там? Не повірите, але там черговий, вже п’ятий спуск! Схоже на те, що нам випала доля відкрити вертикальну печеру.
Як і обіцяв минулого разу декілька слів про село Чагарі. Ми там тричі зупинялись повертаючись на Київ. Причина - це унікальні скульптурні композиції. По-перше, це несподівано. Їдеш собі, їдеш і раптом величезний пень, який дивиться на тебе. По-друге, це красиво, оригінально, не схоже на інше. По-третє, це цікаво. Починаєш вдивлятися, хочеш зрозуміти, що цим хотів сказати скульптор. З останнім ми поки що не розібралися.
Вже стемніло, як ми в’їхали в столицю. Експедиція завершилась. До зустрічі в наступній!
P.S. Хто не полюбляє читати, той може одразу переглянути відео версію.
Подяка: сусіду Володимиру за повсякденну допомогу, Борщівські спелео секції «Музей» за активну участь в експедиції та добродію, що допомагає нам дровами.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 11.04.2025
Учасники: Олексій Бабіч, Євген Кислицин, Олег Корбут, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин, Ірина Яценко (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Сергій Єпіфанов (Тернопіль); Іван Остафійчук (с.Королівка).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський".
Ця експедиція почалась як і більшість попередніх у четвер. Льоша на своєму Hyundai H-1 вранці прямо з ліжка позбирав усіх киян та повіз в Олексинці. Було холодно, тому зупинялись лише «на оленях» та в Городку біля АТБ. Надвечір добрались до Олексинців, де нас вже очікував Сергій «Піф». Хоч він і встиг розпалити піч, температура в хаті мало чим відрізнялась від навколишньої. Попереду була холодна ніч, до якої ми підготувались: взяли зимові теплі спальники та шотландський віскі. Можливо я щось сплутав, однак було весело.
Наступні три дні проходили за вже звичним сценарієм: сніданок (залишок від вечері), логістика дров, магазин в Більче-Золотому, понор «Шабський», вечеря, сон. Уявіть собі наскільки втомлені ми повертались до хати, що лише в неділю влаштували кінозал. Поки хлопці пробивали хід в печері, Іра встигала і їсти приготувати, і навести порядок на кухні, і навіть прибрати на городі.
А що там на понорі? Завдячуючи холодній та сонячній погоді автобус підвозив нас прямо до табору і далі використовувався як стіна для захисту від вітру. Також Льоша, Іван та Олег розпочали будівництво тину, але їм трохи не вистачило гілок. За цей подвиг вони отримали звання ТИНейджери.
В самій печері було дуже сухо та трохи прохолодно. Лише в кінці забою відчувалось тепло, але може це через інтенсивну фізичну працю. Всі дні була тяга повітря з поверхні в печеру. Працювали перфораторами та потужним електричним відбійним молотком. Це дозволило нам розширити горизонтальний хід-трубу та четвертий спуск. У неділю з’явилось відчуття, що ми можемо кудись прорватись. Для цього випадку Піф навіть одягнув спеціальний червоний комбінезон. Однак дива не сталося. Очевидці змогли розгледіти попереду лише низький широкий прохід. Камера та потужний ліхтар показали рівну підлогу, вкриту слідами потоку води та декілька каменів, що можливо впали зі стелі або їх принесла вода. Картина цікава, я би сказав інтригуюча. Однак не варто розраховувати на швидкий результат: доведеться суттєво розширити четвертий спуск та зробити робоче місце для двох людей. Без цього ми не зможемо рухатись вперед.
В понеділок замкнувши хату та попрощавшись з Сергієм рушили до Києва. Обрали новий маршрут, який дозволив оминути ділянки «доріг» придатні лише для гужового транспорту. Рухались по трасі Товсте – Чортків – Копичинці – Гусятин. На останній ділянці натрапили на цікаве село Чагарі. Що там незвичного розкажу вже у наступному звіті. О 19-й Льоша не тільки довіз нас до Києва, а ще розвіз по хатам. Експедиція завершена, а шлях самурая ні.
Наостанок можна трохи пофантазувати про те, що угледіла камера на дні забою, якщо переглянути цей короткий фільм.
До зустрічі!
Подяка сусіду Володимиру та добродію, що допомагає нам дровами.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 10.03.2025
Учасники: Влад Андрійчук, Євген Кислицин, Сергій Ковальчук, Олег Корбут, Микола Соловйов, Ігор Стефанишин (всі з Києва); Андрій Адамчак (Івано-Франківськ); Олег Томчук (Львів); Сергій Єпіфанов (Тернопіль).
Завдання: попрацювати в понорі "Шабський", за можливості потрапити в печеру.
Після численних переглядів фільму про історію дослідження понору «Шабський» учасники експедиції вже були налаштовані на фінальне проходження та відкриття печери. Однак доля вирішила нас ще раз випробувати. Не будем поспішати і повернімось в четвер 16 січня.
Отже вранці ми зустрілись на автостанції «Дачна» і на двох машинах поїхали в Олексинці. Попереду Сергій на своєму Dodge Journey і слідом за ним Ігор на Nissan Pathfinder. На в’їзді в Бердичів наші шляхи розійшлись – Dodge помчав на Вінницю, а Nissan подався перевіряти стан покриття на старому маршруті через Уланів. Скажу коротко – на позашляховику можна їхати і не заснути при цьому. Коли прибули до місця призначення, там нас вже очікував «Піф». Привітались та зайшли до хати. З’ясувалось, що студенти-археологи, все ще тут живуть. Не встигли ми розкласти речі, як вони повернулись з роботи в печері «Вертеба». Хата була трохи замала для 15 людей, тому готували вечерю по черзі. Спочатку студенти (адже вони завжди голодні), а вже потім пенсіонери (куди нам поспішати). На відміну від кухні на нарах місця вистачило всім. Вранці приїхав Михайло Сохацький та трохи попрацював таксі. За цей час ми встигли підготувати спорядження і поснідати. О 12-й нарешті замкнули хату і поїхали до понору. Погода видалась чудова та була як для зими дуже тепла та сонячна напротязі всієї експедиції. Швидко повісили мотузки на колодязі, запустили генератор і почали працювати двійками.
А зараз знову згадаймо минулу експедицію. Тоді нам здалось що камінь попереду це останнє, що заважає увійти в печеру. Надвечір п’ятниці ми здолали цю перешкоду і заглянули вперед. Прохід, що колись виднівся вдалині, виявився значно меншим та нижчим ніж ми собі уявляли.
Наступні два дні були витрачені на поглиблення підлоги проходу. Ввечері неділі ми змогли просунутись вперед на пару метрів і вийти до…. Так, попереду був черговий спуск вниз, вже четвертий після вхідного колодязя. Цього ніхто не очікував. Ця печера нас випробовує. Як говориться в місцевій легенді, дівчину Більчу надійно замурували в кам’яній горі. Тому готуємось до наступної експедиції і покажемо на що ми здатні.
20 січня прокинулись о 9-й. В кімнаті було дуже тихо, ніхто не шумів на кухні. Як з’ясувалось пізніше, ще вдосвіта машина Сергія поїхала на Київ, бо вони дуже поспішали. Нас залишилось четверо, тому довелось пару годин витратити на прибирання та наведення порядку в хаті та гаражі. Нагадаю, що до початку експедиції тут проживало більше десятка студентів. Хто бував в гуртожитках, той розуміє ситуацію. Після швидкого сніданку з яєчні та чаю (не раз згадали як було добре, коли з нами їздили дівчата) десь об 11-й рушили додому. Піф відвіз Томчука в Королівку, а ми з Олегом вирішили відновити традицію місцевих екскурсій і заглянули в село Жабинці, щоб оглянути костел Різдва Пресвятої Діви Марії. Він дуже незвичний, я би сказав неповторний. Та важко дивитись, як повільно вмирає споруда. Після обіду пиріжками з чаєм в Правдівці поїхали на Київ через Хмільник. Ця траса теж не для легкових машин, але добре залатана. О 19-й нас вже зустрічала столиця.
Експедиція завершена, але шлях самурая продовжується. Якщо залишились питання, то можливо цей фільм краще розповість про будні експедиції.
До зустрічі в наступній!
Подяка сусіду Володимиру та добродію, що допомагає нам дровами.
Слава Україні.
Ми переможемо.
Ігор Стефанишин
м. Київ 03.02.2025