Печера Ведмежа яма
Печера Ведмежа яма розташована на півдні Борщівського району Тернопільської області, в 4 км на захід від села Іване-Пусте.
Опис печери
Вхід до печери знаходиться в лісі, на схилі яру, підносячись на кілька метрів від його притальвегової частини. Зовні вхід нагадує широку нору під невеликим земляним виступом або карнизом, укріпленим кореневої частиною дерева. Протиснувшись всередину, потрапляємо в своєрідний "передпокій" - невеликий земляний арочний довгастий грот довжиною близько 6 м і шириною до 2 м, який в своїй крайній частині завершується уступом, що йде вниз, в товщу гіпсу.
Очевидно, земляний грот має природне походження за рахунок висипання пухкого надгіпсового чохла вглиб печери. Спустившись з уступу метра на три нижче покрівлі гіпсів, потрапляємо в нетривалу горизонтальну ділянку нешироких і невисоких ходів, пересуватися по яким можна навкарачки. Потім іде ще один вертикальний колодязь глибиною 3 м, через який, спускаємося на головний рівень печери, закладений в середній частині розрізу гіпсової товщі і представлений розгалуженою системою невисоких П-подібних, іноді щілиноподібних ходів висотою до 2 м. Майже відразу печера розгалужується по кільцю, що охоплює ділянку лабіринту діаметром приблизно 25-30 м.
Далі печера витягується уздовж одного напрямку, що йде на північний схід. Скажена тяга повітря надихала спелеологів робити героїчні зусилля з розкопування цієї частини печери. Після 30 метрів прокопу з’являється роздоріжжя і новий невеликий район печери з розгалуженим лабіринтом, але замитим горизонтально-шаруватими глинами майже під стелю, який зрідка відкривається сифонами або невеликими обвальними гротами.
За роздоріжжям тяга повітря зникає у вертикальній тріщині, яка поступово переходить в горизонтальну. Протиснувшись метрів зо десять по тріщині верхнього ярусу потрапляємо до великого (20 м на 5 м) обвального гроту, але дуже низького, рухатись по якому можливо лише повзучи.
Характеристика
Будова товщі гіпсів на ділянці печери і морфологія лабіринту подібні до інших ділянок Борщівського району - верхня пачка потужністю 6-8 м складена крупнокристалічними медово-бурими гіпсами; ходи тут мають щілиноподібну форму. Середня пачка гіпсів потужністю 2,5 м характеризується поступовою зміною структури гіпсів від крупнокристалічної до дрібнозернистої.
Гіпси тут мають виразну горизонтальну шаруватість, виражену чергуванням шарів з різною розміром кристалів. Характерною особливістю є дуже слабкий розвиток купольних форм шаруватості. У верхній частині середньої пачки "вгадується" маркерний прошарок бентонітових глин, який виявлений у вигляді переривчастих лінз вкрай незначною потужності (до 1-3 см). До поверхні цього прошарку приурочені ерозійні субгоризонтальні стелі середнього ярусу і відриви гіпсових блоків.
Печера замулена горизонтально-тонкошаровими бурими глинами, рівень яких витримується на всій розвіданій частині середнього ярусу гіпсів і відповідає приблизно його верхній частині.
З огляду на сильну тягу повітря, розміри гіпсового масиву, значну потужність надгіпсового чохла, що оберігає від приповерхневих просадок, а також наявну розгалужену мережу ходів, печера має великі перспективи для свого продовження.
Історія досліджень
Перші спроби увійти в печеру були здійснені спелеологами Київського спелеоклубу Поділля в середині 1970-х років. Було проведено декілька експедицій, але всі спроби потрапити до печери виявились марними оскільки понор де проводились розкопки постійно замивався. Відвести воду із-за складних форм рельєфу було практично неможливо.
Згодом місцевий мешканець Богдан Бучковський знайшов лисячу нору приблизно в 100 метрів на південь від понору. Розкопавши її він потрапив у порожнечу. Подальші спроби потрапити до печери здійснювались через цей, "сухий", вхід. Наприкінці 1970-х років було проведено декілька експедицій та пройдено близько 40 метрів на північ, північний-схід, та роботи згодом припинились.
На початку – середині 1980-х років роботи відновились зусиллями Київського спелеоклубу Поділля. Було проведено з десяток експедицій (керівники С. Керсновський, А. Грачов), загалом пройдено приблизно 100 метрів. У печері визначились ознаки лабіринту. Але на жаль з часом експедиції припинились..
Подальші спроби потрапити у печеру були зроблені на початку 1990-х років зусиллями Київського гуртка юних спелеологів (керівники А. Грачов, Л. Грачова), але роботи зупинив підйом води що затопив основну галерею перекривши доступ до забою.
Експедиції тривалий час не проводились і лише у 2006 році було проведено розвідувальний виїзд з метою визначить поточний стан печери (А. Грачов, Є. Янковський). На жаль виявилось, що до печери потрапити неможливо оскільки вхід до основної галереї було перекрито висипкою.
Наступна спроба була здійснена у 2010 році групою Мушкаритів (експедиція 21, керівник І. Стефанишин). Було проведено розвідку, відкопано вхід до основної галереї, визначені місця розкопок, але основні роботи відновились аж у серпні 2015 році (експедиція 91).
Згодом (експедиція 105) до команди Киян приєдналась група Львів'ян (керівника І. Сердюк, О. Медведєв). Подальші роботи по проходженню печери проводились разом. Детально про досягнення описано у звітах по експедиціям.
Роботи по проходженню печери тривають.
І. Стефанишин, В. Покалюк, А. Грачов