Експедиції 2018 року

Експедиція № 119 з 7 по 11 березня 2018 року.

Погодные условия: выезжали из Киева, занесенного сугробами в пол метра, приезжали в пробуждающуюся весну (днем +10, ночью 0), а уезжали – весна бушевала, куртки и головные уборы были уже не нужны. В целом было сухо, солнечно и тепло.

Участники: 3 человека из Киева – Игорь Стефанишин, Андрей Грачев, Владимир Покалюк и пятеро со Львова - Александр Деревягин, Леонид Погуц, Сергей Лавриненко, Юрий Григоренко и Максим Рыбицкий.

Цели экспедиции:

1. Покопаться в Мушкаровой яме в районе Тибета; проверить уровень воды.

2. Работы в Медвежей.

Итоги экспедиции:

1. В течение двух рабочих (8-9 марта) дней проводились работы по углублению подходов к забою "За Тибетом", подходов к "Тибету". Прошли вперед на метр с применением тяжелых инженерных работ. Результат обнадеживает – идем по тяге, впереди просматривается на 3 м ход с понижением.

Уровень воды в Мушкаровой яке еще не повысился, находится на историческом минимуме – покрыты водой только самые нижние участки пола под карнизами хода "Доброй Надежды".

2. В Медвежей (10 марта) наша помощь львовянам была очень кстати – работали по незамытому верхнему этажу, показали перспективу. Хорошо посидели у костра. Всех поздравили с 8 марта.

Планы на следующую экспедицию:

топосъемка неснятых ходов; прорыв за Тибетом.

Благодарности: соседу Владимиру за 3 литра великолепного домашнего вина, напоминающего марочный Чумай.

На обратном пути заехали в Чортков к родителям Игоря, славно подкрепились в дорогу.

Владимир Покалюк.


Експедиція № 118 з 15 по 18 лютого 2018 року.

Стабільності, яка склалась в попередніх експедиціях, коли їздило троє киян, вже не існує. Цього разу поїхало аж двоє!

Отже учасники експедиції: Фелікс Іщенко та Ігор Стефанишин (обидва з Києва), Степан Окоцімський з Іване-Пусте.

В четвер увечері ми з Феліксом зустрілись біля метро Академмістечко, запросили подорожників з BlaBlaCar і рушили до Олексинців. Після швидкого знайомства з'ясувалось, що у нас багато спільних друзів з одним із пасажирів, який їхав до Борщева. Дорога була довга, тому ми встигли і поспілкуватись, і домовитись про повернення в Київ.

На місце прибули о першій годині ночі. Все навколо було вкрите свіжим снігом, який виблискував під променями нового ліхтаря, що встановили якраз навпроти наших воріт. Романтика! Але снігу навалило чимало і ворота просто так не відчинялись, та Фелікс швидко з цим впорався і ми потрапили до хати. Там було значно тепліше, ніж на вулиці, тому піч палити не стали. Після короткої вечері полягали спати, адже "балакучі" тепер не їздять в експедиції.

Вранці 16-го зателефонував Степан і попередив, що приїде з сусідом лише у суботу. Враховуючи, що є лише дві пари робочих рук, вирішили працювати в недавно відкритому залі на "Тибеті". Фелікс одразу звернув увагу на наявну тягу повітря у цьому місці і ми розпочали пошук джерела. Ігор запропонував розкопувати вузьку шпарину, з якої помітно тягнуло холодом. Копати було дуже не зручно, а виносити глину просто нікому. Фелікс вирішив засипати вільні порожнини по сторонам. Незабаром з'явились і перші "подарунки" у вигляді шматків гіпсу, що відпали від стелі та заважали копати. Наш перфоратора залишився в хаті, тому довелось роботу припинити і повернутись в село.

Наступного дня до нас на кінець то добрався Степан, але без товариша. Ще вчора були надії попрацювати в чотири руки, а тепер ми вже були згодні і на три. На цей раз ми підготувалися і прихопили перфоратора з собою в забій. Це кардинально змінило хід робіт і нам вдалось просунутись на пару другу метрів вперед та вийти на перехрестя. Попереду в північному напрямку виднівся хід, підлога якого була вкрита глиною, висота до стелі сягала 20 см, а ширина - до пів метра. І саме головне: з нього приємно тягнуло прохолодою. Вправо від перехрестя йшов вузький хід, який через метр завертав на північ та розширювався. Вліво від перехрестя вдалось розгледіти лише вузьку тріщину, засипану внизу уламками гіпсу. Стінки тріщини поблискували від вологи в променях ліхтаря. Як нам в цю мить не вистачало підмоги, щоб все почистити та винести каміння і глину в зал. До перемоги було так близько. Але наші сили та час скінчились майже одночасно. До хати повернулися пізно, повечеряли і втомлені миттєво позасинали.

У неділю, по дорозі на Київ, заїхали в Борщів, щоб забрати геологічний бур. Біля місцевого музею зустрілись з друзями спелеологами, які повернулися з експедиції в печеру "Музейна", та домовились про спільну роботу в новому забої на "Тибеті" в наступних поїздках. О пів на восьму вечора добрались до Києва.

Подяка сусіду Володимиру за еліксир бадьорості та сил.

Ігор Стефанишин. 19 лютого 2018 року


Експедиція № 117 з 2 по 8 січня 2018 року.

Нарешті ми досягли стабільності! На протязі останніх поїздок чисельність учасників з Києва стабілізувалась на відмітці 3.

Отже учасники: Олег Корбут, Євген Кубанов та Ігор Стефанишин (всі з Києва), Степан Окоцімський з Іване-Пусте, Юра Григоренко, Олександр Дерев’ягін, Сергій Лавренко з синами Олегом та Артемом, Олег Томчук (всі зі Львова).

2 січня об 11-й ранку троє хлопців зустрілись біля метро «Академмістечко», закупили харчів та й рушили на позашляховику на захід. Прибули на місце десь о 8-й вечора, запалили піч, зготували вечерю, полягали спати лише о першій. Знову не вистачало «балакучих», щоб просидіти до 4-ї ранку. Нікому тепер підтримувати традиції .

Вранці 3 січня до нас приїхав Степан з Іване-Пусте, нас стало четверо і ми пішки рушили до Мушкарової ями. Копали в забої біля реперу №11, продовжуючи роботи, розпочаті ще в 115 експедиції. До вечора встигли просунулись на пару метрів.

Наступного дня прокинулись від телефонного дзвоника. Це Юра Загоруйко з Кам’янця-Подільського нагадав, що він разом з школярами незабаром під’їде до печери. Поснідали. Степан вирішив повернутися до дому, бо мусів перегнати у ремонт свого буса. Утрьох рушили до печери. Коли добрались, то Ігор залишився чекати на дітей, а Олег і Женя пішли в печеру продовжувати учорашні розкопки.

Незабаром з’явились діти з вчителькою, всі переодягнулись, перекусили і рушили вивчати Мушкарову яму. Це була остання печера у їхньому турне по Тернопільщині. За 2,5 години встигли багато оглянути, діти були в захваті, а коли прощались, то домовились наступного разу розпочати спільні розкопки. Поки Ігор знайомив дітей з печерою, Олег та Женя встигли прокопати ще метр і вийти на новий рубіж. Після очистки Т-подібного перехрестя з’ясувалось, що всі видимі продовження засипані чи замиті і непрохідні. «Легкого» відкриття не сталося. Перенесли інструмент, каністри, возика на «Козацьку славу», перекусили та пішли до виходу.

Зачиняючи печеру, помітили в кущах пару очей, що світились у темряві. Вирішили познайомитись з «власником». Це був великий трохи здичавілий кіт або кішка, який після декількох «запрошень», рушив з нами в село. Десь за годину повернулись до хати, повечеряли, нагодували кота та залишили його на кухні ловити мишей.

5 січня вирішили попрацювати у Ведмежій печері, куди вже прибула група львів’ян. Олег запропонував подарувати кота Степану, щоб останньому «не було скучно». Взяли комбінезони, інструмент, прихопили кота і поїхали на Іване-Пусте, де нас уже чекав майбутній власник кота. Дорога до хати, де зупинились львів’яни, була важко прохідна навіть для позашляховиків, тому вирішили не шукати пригод і зупинились біля «фазенди» Степана.

До печери йшли дорогою, що веде до кар’єру , потім повернули на спуск с гори, який прочищали ще влітку. Біля Ведмежої нікого не було, але спустившись в печеру зустріли спочатку Сашу Дерев’ягіна, потім Лаврика з синами і нарешті Юрця, що копав. Привітавши один одного та трохи побазікавши, адже не бачились ще з літа, вирішили дослідити місце, де тяга повітря зникає у тріщині стіни. Раніше ми вважали, що це комин, однак після роботи з перфоратором з’ясувалось, що це горизонтальний непрохідний хід у формі вертикальної тріщини, що розширюється до низу. При нагоді необхідно буде ще попрацювати з перфоратором і зробити тріщину прохідною на 3-4 метри. Упоравшись з завданням вийшли на поверхню, де вже стемніло, і попрямували до хати. Там нас гостинно зустрів Олег Томчук і запросив до столу.

Після смачної вечері вже нікуди не хотілось йти, однак нас чекала біля «фазенди» наша машина і потрібно було повертатись у Олексинці. Коли повернулись до машини, Степан напоїв нас гарячим чаєм з варенням, дав мішок картоплі в придачу і ми поїхали. Нас знову стало четверо: до нас приєднався Саша.

6 січня вирішили копати замулений вхід до печери «Олексинської», що через дорогу від Мушкарової ями. Ми раніше (в 52-й експедиції) вже відкопували вхід до цієї печери. Однак тоді в 2012 році в печері все ще було повно води, а тепер, коли рівень у всіх печерах впав на 4-5 метрів, все може бути по-іншому. За шість років вхід добряче засунувся і розкопати за день не вдалось.

7 січня. Різдво. Трохи посвяткувавши, Олег, Женя та Саша вирішили продовжити відкопувати вхід до печери. Однак і цього дня їм не вдалось потрапити всередину. Сподіваюсь у наступну експедиції ми таки прокопаємо прохід і з’ясуємо, чи залишилась в печері вода.

8 січня. Пора повертатись до Києва. Поснідали, прибрали в хаті, склали речі до машини і рушили до дому. По дорозі заїхали в Королівку, щоб забрати наших друзів до Києва. Традиційно зупинялись в Правдівці (пиріжки), пообідали в Летичеві (в кафе «Ні пуху - ні пера» приємно оновився інтер’єр), постояли трохи на трасі біля Коростишева через декілька аварій і о 9-й вечора в’їхали в Київ.

Подяка сусіду Володимиру за «харчову» підтримку експедиції.

Ігор Стефанишин

14 січня 2018 року.


end faq