Експедиції 2018 року

Експедиція № 124 з 26 по 29 липня 2018 року.

Учасники: Неля Бабич, Андрій Грачов, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович (всі з Києва).

Завдання: як і в попередній експедиції, просуватись вперед і вийти нарешті на перехрестя!

В липні немає додаткових вихідних та святкових днів, тому дату поїздки довго узгоджували між всіма потенційними учасниками, а їх назбиралось аж восьмеро. Однак, коли настав час рушати, то поїхало лише четверо, а вакантні місця частково заповнили подорожниками з BlaBlaCar. Зважаючи на стан автомобільних шляхів, цього разу спробували добиратись до Іване-Пусте через Кам’янець-Подільський. Місцями на трасі триває ремонт, але в цілому дорога виявилась кращою за дорогу через Чемерівці і значно веселішою в нічний час. Щоб не їхати по польовій дорозі уночі, заночували у Степана.

Вранці 27 липня почали готуватись до переїзду в лісову хату. Виявилось, що праве заднє колесо машини за ніч зовсім спустило. Мабуть вночі десь прокололи. Довелось їхати на шино монтаж, де з колеса витягли шуруп та заклеїли отвір. При цьому ми познайомились з Русланом, який розповів, що будучи малим, ходив до ВЕЛИКОЇ печери «Ведмежа». Після ремонту колеса, під дощем, ми спробували прорватись до хати в лісі. І це нам вдалось, хоча довелось помучитись з ланцюгами на колесах і вимазатись у болоті по самі вуха.

Поки розпалили багаття, поки зварили обід та трохи посвяткували, настала вечірня пора. Однак двоє учасників вирішили попрацювати в печері та виконали заплановану роботу на верхньому ярусі, повернувшись лише опівночі.

28 липня погода не покращилась, небо вкрилось важкими хмарами і періодично йшов дощ. Майже одразу після сніданку у повному складі ми пішли до печери. Нарешті Грачов забруднив свій комбінезон, адже в попередній експедиції йому цього не вдалось зробити. Близько третьої години вибрались на поверхню і трохи пообідали. Після цього Андрій та Неля повернулись у табір готувати вечерю та зустрічати гостей, а Ігор та Валерій продовжили роботи в забої. Десь о восьмій ми нарешті досягли мети експедиції – вийшли на перехрестя. Однак те, що ми побачили, виявилось не тим, що очікували. Спуск на нижній ярус виявився вузьким і частково засипаним землею. Поворот наліво був трохи ширшим, хоч теж присипаним землею, а в кінці виднівся ще один спуск вниз.

Отже доведеться знову копати та розширювати проходи, але перед цим необхідно вирішити проблему: куди дівати землю та каміння? Щоб виносити на поверхню, необхідно більше десяти людей, а приховати під землею не вийде, бо всі місця вже заповнені.

Коли повернулись у хату, нас зустріли лише з одним питання, чи пили Кагор. Принюхавшись і впевнившись, що не пили, всі заспокоїлись і сіли вечеряти.

У неділю прокинулись десь о 9-й, поснідали і почали готувати машину до бездоріжжя, яке нікуди не зникло за дні експедиції. Завдяки новому кріпленню ланцюги більше не сповзали і ми за півгодини без зупинок вискочили на трасу. Машина була дуже брудна, тому довелось знову заїхати до Степана і помити її. Заодно там ми пообідали і поласували малиною. По дорозі до дому оглянули в с. Окопи живописні каньйони Збруча та Дністра. Після традиційних зупинок на «пиріжках» та «під берізками» спокійно добрались до Києва. На годиннику була одинадцята, експедиція завершилась.

Подяка Степану з Іване-Пусте за традиційну гостинність.

Ігор Стефанишин, м. Київ


Експедиція № 123 з 27 червня по 1 липня 2018 року.

Учасники: Неля Бабич, Андрій Грачов, Люда Грачова, Артем Киселюк, Олег Корбут, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин (з Києва) та Олександр Деревягин, Леонід Погуц, Олександр Поляков, Іван Сердюк (зі Львова).

Завдання: як і в попередній експедиції, просуватись вперед!

Цього року Всевишній Кабінет Міністрів «подарував» нам ЧОТИРИ вихідних у червні і тільки ледачий цим не скористався. Отже бажаючих їхати виявилось більше, ніж місць в автомобілі, тому спрацював закон: хто раніше встав, того і капці. В середу 27 червня зустрілись після роботи на околиці Києва та рушили до печер. Все було би нічого, як би не погода. Половину дороги ми їхали (вірніше плили) під зливами і заночували не в Іване-Пусте, як планували, а заїхали на спелео хату в Олексинцях. Тут було затишно і ми змогли трохи відпочити після важкої дороги.

Вранці 28-го нашвидкуруч зібрались і помчались в Іване-Пусте. І даремно. Андрій Грачов полишив в хаті свої ліки і довелось повертатись. Щоб було швидше поїхали через Шупарку, але це не допомогло, там такі «дороги», що краще було вже через Борщів. По дорозі купили трохи харчів та овочів і о 14-й добрались до хати в лісі. Польова дорога встигла трохи підсохнути, але були проблемні місця, де довелось штовхати машину. Пообідали і поки львів’яни ще приїхали, рушили до печери. Цього вечора нам вдалось добре попрацювати, тому повернулись до табору вже після опівночі. Там нас вже «зачекались», а дехто навіть хотів нас рятувати. Наша команда поповнилась львів’янами, які зваживши на погоду вирішили не ризикувати і залишили автомобіль на заправці.

Наступного дня працювали в печері у двох напрямках: на нижньому ярусі копали на північ, а на верхньому – пробивалися на схід. Нажаль, не вистачало учасників для транспортування породи на поверхню, бо частина киян залишилась в таборі. Під вечір львів’яни рушили до хати, щоб пообідати. але назад вже не повернулись. Завершували роботу ми лише утрьох.

У суботу бажаючих попрацювати стало ще менше, лише Ігор, Олег, Костя, Льоня та Саша Деревягін рушили до печери. Однак завдання, які ми собі поставили перед поїздкою, все-таки вдалось виконати. На нижньому ярусі ми прибрали частину плити, що відпала від стелі, зрізали виступ на правій стінці та прокопались вперед на 4 метри. На верхньому ярусі тепер довжина ходу перевищує 8 метрів і закінчується розширенням, за яким проглядається спуск на нижній ярус. Туди ж рухається все повітря печери. Що там нас чекає попереду покаже наступна 124-та експедиція.

1 липня першими рушили в дорогу львів’яни, адже їм треба було пішки добратись до свого автомобіля, залишеного на заправці. Кияни прокинулись трохи пізно, приготували сніданок, прибрали в таборі, підготували позашляховик до штурму ґрунтової дороги, яка за три дні суцільних дощів стала непрохідною. Саморобні ланцюги з мотузки виявились доречними в цій ситуації, бо допомогли доїхати майже до шосе перед тим, як остаточно порватись і злетіти з коліс. Щоб помити і привести в належний стан машину ми заїхали на «фазенду» до нашого друга Степана, який всю експедицію хворів і не зміг приїхати до нас. Там нас пригостили домашніми винами та свіжою смородиною. Хотілось ще затриматись і поспілкуватись з місцевими жителями, але попереду у нас була ще довга дорога до Києва.

Зворотна дорога виявилась не такою важкою, як очікувалось. Машин було багато, але заторів та аварій по дорозі ми не зустріли і вже о 10-й вечора в’їхали в Київ.

Подяка Степану з Іване-Пусте за гостинність.

Ігор Стефанишин, м. Київ

13 липня 2018 року


Експедиція № 122 з 25 по 28 травня 2018 року.

Учасники: Андрій Грачов, Люда Грачова, Олег Корбут, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин, Дмитро Тюрін (з Києва) та Наташа Лавренко, Сергій Лавренко, Леонід Погуц, Андрій Поваров, Іван Сердюк, Наталя Сердюк та наполовину сетер Джемма (зі Львова).

Завдання: Просунутись вперед!

Хто слідкує за ходом досліджень Ведмежої, той мабуть ще пам’ятає, що у попередній експедиції, після “прибирання” величезного каменю, перед нами відкрився вузький хід. Цей фактор вплинув на кількість учасників 122-ї і нас зібралось аж дванадцять!

Отже в п’ятницю 25 травня зі Львова та з Києва рушили в дорогу дві команди. Перша їхала на двох машинах і швидше ніж друга добралась до хати біля печери. Коли вночі кияни завітали до львів’ян, ті вже були такі як треба (я маю на увазі зачекались).

Наступного ранку кияни спочатку поїхали в Мельницю-Подільську, на базар правда вже не встигли, тому довелось торгуватись в магазинах. Потім відвезли Олега та Костю в Завалля, де вони захотіли розкопати печеру на самісінькому березі Збруча. Повертаючись у табір, заглянули на «фазенду» Степана, де нас пригостили полуницями прямісінько з грядки. Наїлись до оскомини. Після обіду нарешті зібрались та пішли до печери. Працювали у двох напрямках: на рівні нижнього ярусу копали на північ, на рівні верхнього ярусу перфоратором розширювали тріщину в східному напрямку, в якій відчувався сильний протяг.

27 травня в печеру рушили одразу після сніданку і продовжили вчорашню роботу. Десь о 16-й львів’яни закінчили працювати і пішли у табір. Їм вдалось прокопатись у невідомий зал, вхід до якого перекрито плитою, що відпала від стелі. Сам зал замитий глиною, але під правою стінкою проглядається вузький прохід, який можна буде розширити в наступних поїздках.

Кияни залишили печеру після 21-ї. Їм вдалось пройти по тріщині на схід більше 4-х метрів. Могли би ще трохи, але закінчились «цукерки». Попереду видніється перехрестя, за яким непроглядна темрява. Тяга в печері відчутно посились після розширення ходу. При чому з усіх напрямків нижнього ярусу все повітря рухається саме в цю тріщину і зникає за перехрестям. Що там попереду покаже наступна експедиція, що планується на кінець червня.

28 травня згорнули табір (більшість учасників жила в палатках) та попрощавшись роз’їхались по хатам. Киянам довелось трохи ще затриматись, бо необхідно було забрати з берегів Збруча зголоднілих Костю та Олега. Хлопцям вдалось в печері відкопати невеликий зал, однак перспективи знайти проходи в глиб масиву ми поки що не бачимо.

Подяка Степану з Іване-Пусте за полуничний рай.

P.S. Пляшка кагору, що несподівано зникла з печери, тепер знову на місці і надихає нас на велике відкриття.

Ігор Стефанишин, м. Київ

11 червня 2018 року


Експедиція № 121 з 9 по 13 травня 2018 року.

Учасники: Оля Воробйова, Олег Корбут, Ігор Стефанишин та Валерій Чехович.

Коли у більшості спелеологів ще тривали або закінчувались експедиції, ми нарешті змогли зібрати невеликий колектив та вранці 9-го рушити в дорогу. На місце прибули надвечір і в печеру цього дня не ходили, а лише наводили порядок в хаті після попередньої "великої" експедиції.

10-го прокинулись від шуму косарки: це сусід Володимир вирішив покосити траву у нас на подвір'ї, адже за місяць вона сильно підросла. За півгодини його роботи біля хати стало чисто і охайно. Оля приготувала сніданок, ми поїли і на машині поїхали до печери.

Вхід до Мушкарової ями довелось трохи почистити, бо двері повністю не відкривались. Після прибирання рушили в район Тибету, де в минулій експедиції було відкрито новий зал, який отримав назву "Кайлас". Що це означає можна запитати у Google. Вхід до залу виявився для Олі трохи екстремальним: спочатку вона боялась застрягнути на вході, а потім переживала про вихід з нього. Але все обійшлося. Оглянувши периметр стало зрозуміло, що цей зал є продовженням попереднього в північному напрямку. Тому було вирішено закласти новий забой біля тріщини, що веде на північ. В залі присутня вентиляція, повітря свіже та прохолодне, але виявити якусь щілину з сильним протягом нам не вдалось.

Для повноцінної роботи нам не вистачало людей, тому вирішили трохи попрацювати на поверхні: покопати замитний вхід до Олексинської. Спочатку все йшло за планом, ми трохи почистили прохід, який в минулу поїздку копав Корбут. Потім вирішили перекусити та продовжити роботу. Однак доля втрутилась у наші плани і спочатку зламалася єдина лопата, а потім нас накрила злива. Довелось перечекати під кущами поки вщухне стихія і повертатись до хати.

11-го травня прибравши за собою в хаті, рушили в Іване-Пусте до хати в лісі. Нажаль нікого з львів'ян там вже не виявилось. Саша Медведєв з командою ще вчора завершив експедицію. По дорозі до хати заїхали на "фазенду" до Степана і трохи поспілкувались з ним. У нього зараз багато роботи, тому він не зміг приєднатись до нас у печері. Ми тим часом вирішили перевірити, чи можлива робота в печері, адже львів'яни не змогли працювати: ходи нижнього ярусу були заповнені водою. Тут нам доля нарешті посміхнулась: в печері води вже не було і ми змогли добрались до забою на верхньому ярусі.

В 119 експедиції нас зупинив величезний камінь і ось зараз ми були готові його прибрати. І нам це вдалось! За ним ми побачили продовження печери, що веде в глибину карстового масиву. Такого протягу в печері, як тут, ми давно не пам'ятаємо. Однак хід поки що вузький і потребує розширення інженерним способом. Сподіваюсь, що в наступній поїздці ми це здолаємо і розкриємо таємницю Ведмежої печери.

Дуже хотілось свята, але на звичному місці кагору не виявилось. Натомість порожня пляшка з під вина валялися на вході до печери. Мабудь хтось встав раніше ніж ми (анекдот). Це нас не засмутило, адже попереду будуть відкриття і перемоги!

12 травня ми залишили затишну хатинку серед лісу і почали подорожувати по правому березі Збруча. Так розпочався пошуковий етап експедиції. В ході нього було виявлено величезний провал в лісі та невелику печеру на самісінькому березі річки. Остання потребує додаткового дослідження і може виявитись перспективною. Трохи блуканувши біля Кудринців, ми нарешті добрались до мальовничого місця біля дамби в селі Завалля, де й заночували.

Вранці прокинулись від наростаючого шуму дощових крапель, що били по палаці. Стало зрозуміло, що погода скінчилась. Так рано ми ще ніколи не рушали на Київ. По дорозі заїхали в Кам'янець-Подільский і оглянули під дощем фортецю. Наступна зупинка була в Правдівці, де все ще продаються смачні пиріжки, але і ціни теж не стоять на місці. Ввечері нас гостинно зустрів Київ, експедиція завершилась.

Подяка сусіду Володимиру за турботу про нашу Спелео хату і неперевершений еліксир бадьорості та подяка пану Олегу з села Залісся за змістовну екскурсію.


Експедиція № 120 з 6 по 9 квітня 2018 року.

Нарешті у нас аншлаг і невеличке відкриття.

Учасники експедиції: Неля Бабич, Фелікс Іщенко, Артем Киселюк, Олег Корбут, Даша Остапюк, Костя Синякевич, Ігор Стефанишин, Катя Прохоренко, Даша Лисенко, Льоша Єрмоленко, Віктор Кримський, Юра Касьян, Антон Вінокуров, Сергій Піденко, Женя Коротких, Володя Насєдкін (усі з Києва) та Павло Куприч (з Чернівців). Загалом 17 учасників.

Отже 6 квітня біля метро «Академмістечко» зібралась чимала компанія з семи спелеологів, заповнила Pathfinder (довелось встановлювати додатковий багажник для рюкзаків) і о 18-30 рушила в дорогу. Десь о цій же порі на своїй машині з Києва виїхала група молоді, яка прагнула оглянути печеру та околиці. Прибули на місце ми майже одночасно, трохи перекусили та лягли спочивати.

7 квітня всі прокинулись о десятій, Ігор поїхав до Борщева на засідання «круглого столу», а решта рушила до печери. Спочатку Даша Остапюк ознайомила молодь з печерою, адже всі вони, крім Каті, тут уперше. Після екскурсії команда пішла в забій на Тибеті витягати каміння, що залишилось там з попередньої експедиції. Роботи вистачило на цілий день.

8 квітня. Великдень. Сходили до церкви. Катя з друзями поїхали оглядати околиці, потім заглянули в Чортків, дальше їхній слід загубився, але в Київ вони повернулись вчасно. По обіді повернувся Ігор і не один. Він забрав з Чорткова Нелю, Артема та Дашу. Біля печери їх вже чекали Павло Куприч та група Юри Касьяна. Ігор, Фелікс та Павло стали розширювати інженерним способом прохід в забої, адже вчора навіть струнка Даша не змогла протиснутись між камінням завалу.

В цей час Володя Насєдкін тестував свою радіо систему, а Касьян з друзями оглядали та вивчали Мушкарову яму. Коли Фелікс вирішив повернутись до хати, до нас приєднались Юра, Сергій та Антон. Це була дуже своєчасна допомога, адже траса до забою стала довшою і без допомоги ми б ще довго витягали глину та каміння. Коли висота проходу перевищила 20 см, всім захотілось спробувати протиснутись уперед. Це вдалось зробити лише «Зіму» і він почав ділитись з нами побаченим.

Втручання перфоратора дозволило решті копачів проповзти вперед і приєднатись до «Зіма». Оглянувши периметр стало зрозуміло, що ми потрапили в продовження залу на Тибеті, який відкрили ще влітку 2017 року на тиждень спелеології. Цей зал за розмірами десь 7 на 3 метрів, висотою по центру більше двох метрів. Стеля в залі присутня, отже можна безпечно шукати виходи з нього на нижній ярус. Сильна тяга повітря, яка відчувалась у вузькому проході, тепер зникла, але нам вдалось відшукати декілька тріщин з помітною тягою. На цьому дослідження відкритого залу вирішили припинити, бо всім дуже кортіло скуштувати традиційного «кагору».

Спілкування під кагор тривало недовго, адже на поверхні нас уже чекав святковий стіл. Погода стояла тепла, тому стіл винесли з хати і накрили посеред подвір’я. В цей час повернулись з роботи Олег та Костя, яким знову невистачило ще одного дня, щоб закінчити розкоп «Олексинскої» та потрапити всередину. За розмовами пролетіла непомітно не одна година і довелось лягати спати, бо завтра усім в дорогу.

9 квітня. Першим рушив в дорогу на Київ екіпаж Юри Касьяна, за ним відправився Павло Куприч, тільки в Чернівці. Близько 12-ї і третя машина взяла курс на Київ. За традицією зупинились в Правдівці «на пиріжках», вистояли півтора години в заторах перед Києвом і десь о дев’ятій вечора в’їхали в столицю.

Подяка сусідам Марії та Володимиру, а також Лесі Броді за смачне Великоднє частування.

P.S. Для тих, хто в танку: це була 120-та експедиція, отже за десять років ми ТРИЧІ ОБІТНУЛИ ЕКВАТОР ЗЕМЛІ!

Ігор Стефанишин

22 квітня 2017 року.


Експедиція № 119 з 7 по 11 березня 2018 року.

Погодные условия: выезжали из Киева, занесенного сугробами в пол метра, приезжали в пробуждающуюся весну (днем +10, ночью 0), а уезжали – весна бушевала, куртки и головные уборы были уже не нужны. В целом было сухо, солнечно и тепло.

Участники: 3 человека из Киева – Игорь Стефанишин, Андрей Грачев, Владимир Покалюк и пятеро со Львова - Александр Деревягин, Леонид Погуц, Сергей Лавриненко, Юрий Григоренко и Максим Рыбицкий.

Цели экспедиции:

1. Покопаться в Мушкаровой яме в районе Тибета; проверить уровень воды.

2. Работы в Медвежей.

Итоги экспедиции:

1. В течение двух рабочих (8-9 марта) дней проводились работы по углублению подходов к забою "За Тибетом", подходов к "Тибету". Прошли вперед на метр с применением тяжелых инженерных работ. Результат обнадеживает – идем по тяге, впереди просматривается на 3 м ход с понижением.

Уровень воды в Мушкаровой яке еще не повысился, находится на историческом минимуме – покрыты водой только самые нижние участки пола под карнизами хода "Доброй Надежды".

2. В Медвежей (10 марта) наша помощь львовянам была очень кстати – работали по незамытому верхнему этажу, показали перспективу. Хорошо посидели у костра. Всех поздравили с 8 марта.

Планы на следующую экспедицию:

топосъемка неснятых ходов; прорыв за Тибетом.

Благодарности: соседу Владимиру за 3 литра великолепного домашнего вина, напоминающего марочный Чумай.

На обратном пути заехали в Чортков к родителям Игоря, славно подкрепились в дорогу.

Владимир Покалюк.


Експедиція № 118 з 15 по 18 лютого 2018 року.

Стабільності, яка склалась в попередніх експедиціях, коли їздило троє киян, вже не існує. Цього разу поїхало аж двоє!

Отже учасники експедиції: Фелікс Іщенко та Ігор Стефанишин (обидва з Києва), Степан Окоцімський з Іване-Пусте.

В четвер увечері ми з Феліксом зустрілись біля метро Академмістечко, запросили подорожників з BlaBlaCar і рушили до Олексинців. Після швидкого знайомства з'ясувалось, що у нас багато спільних друзів з одним із пасажирів, який їхав до Борщева. Дорога була довга, тому ми встигли і поспілкуватись, і домовитись про повернення в Київ.

На місце прибули о першій годині ночі. Все навколо було вкрите свіжим снігом, який виблискував під променями нового ліхтаря, що встановили якраз навпроти наших воріт. Романтика! Але снігу навалило чимало і ворота просто так не відчинялись, та Фелікс швидко з цим впорався і ми потрапили до хати. Там було значно тепліше, ніж на вулиці, тому піч палити не стали. Після короткої вечері полягали спати, адже "балакучі" тепер не їздять в експедиції.

Вранці 16-го зателефонував Степан і попередив, що приїде з сусідом лише у суботу. Враховуючи, що є лише дві пари робочих рук, вирішили працювати в недавно відкритому залі на "Тибеті". Фелікс одразу звернув увагу на наявну тягу повітря у цьому місці і ми розпочали пошук джерела. Ігор запропонував розкопувати вузьку шпарину, з якої помітно тягнуло холодом. Копати було дуже не зручно, а виносити глину просто нікому. Фелікс вирішив засипати вільні порожнини по сторонам. Незабаром з'явились і перші "подарунки" у вигляді шматків гіпсу, що відпали від стелі та заважали копати. Наш перфоратора залишився в хаті, тому довелось роботу припинити і повернутись в село.

Наступного дня до нас на кінець то добрався Степан, але без товариша. Ще вчора були надії попрацювати в чотири руки, а тепер ми вже були згодні і на три. На цей раз ми підготувалися і прихопили перфоратора з собою в забій. Це кардинально змінило хід робіт і нам вдалось просунутись на пару другу метрів вперед та вийти на перехрестя. Попереду в північному напрямку виднівся хід, підлога якого була вкрита глиною, висота до стелі сягала 20 см, а ширина - до пів метра. І саме головне: з нього приємно тягнуло прохолодою. Вправо від перехрестя йшов вузький хід, який через метр завертав на північ та розширювався. Вліво від перехрестя вдалось розгледіти лише вузьку тріщину, засипану внизу уламками гіпсу. Стінки тріщини поблискували від вологи в променях ліхтаря. Як нам в цю мить не вистачало підмоги, щоб все почистити та винести каміння і глину в зал. До перемоги було так близько. Але наші сили та час скінчились майже одночасно. До хати повернулися пізно, повечеряли і втомлені миттєво позасинали.

У неділю, по дорозі на Київ, заїхали в Борщів, щоб забрати геологічний бур. Біля місцевого музею зустрілись з друзями спелеологами, які повернулися з експедиції в печеру "Музейна", та домовились про спільну роботу в новому забої на "Тибеті" в наступних поїздках. О пів на восьму вечора добрались до Києва.

Подяка сусіду Володимиру за еліксир бадьорості та сил.

Ігор Стефанишин. 19 лютого 2018 року


Експедиція № 117 з 2 по 8 січня 2018 року.

Нарешті ми досягли стабільності! На протязі останніх поїздок чисельність учасників з Києва стабілізувалась на відмітці 3.

Отже учасники: Олег Корбут, Євген Кубанов та Ігор Стефанишин (всі з Києва), Степан Окоцімський з Іване-Пусте, Юра Григоренко, Олександр Дерев’ягін, Сергій Лавренко з синами Олегом та Артемом, Олег Томчук (всі зі Львова).

2 січня об 11-й ранку троє хлопців зустрілись біля метро «Академмістечко», закупили харчів та й рушили на позашляховику на захід. Прибули на місце десь о 8-й вечора, запалили піч, зготували вечерю, полягали спати лише о першій. Знову не вистачало «балакучих», щоб просидіти до 4-ї ранку. Нікому тепер підтримувати традиції .

Вранці 3 січня до нас приїхав Степан з Іване-Пусте, нас стало четверо і ми пішки рушили до Мушкарової ями. Копали в забої біля реперу №11, продовжуючи роботи, розпочаті ще в 115 експедиції. До вечора встигли просунулись на пару метрів.

Наступного дня прокинулись від телефонного дзвоника. Це Юра Загоруйко з Кам’янця-Подільського нагадав, що він разом з школярами незабаром під’їде до печери. Поснідали. Степан вирішив повернутися до дому, бо мусів перегнати у ремонт свого буса. Утрьох рушили до печери. Коли добрались, то Ігор залишився чекати на дітей, а Олег і Женя пішли в печеру продовжувати учорашні розкопки.

Незабаром з’явились діти з вчителькою, всі переодягнулись, перекусили і рушили вивчати Мушкарову яму. Це була остання печера у їхньому турне по Тернопільщині. За 2,5 години встигли багато оглянути, діти були в захваті, а коли прощались, то домовились наступного разу розпочати спільні розкопки. Поки Ігор знайомив дітей з печерою, Олег та Женя встигли прокопати ще метр і вийти на новий рубіж. Після очистки Т-подібного перехрестя з’ясувалось, що всі видимі продовження засипані чи замиті і непрохідні. «Легкого» відкриття не сталося. Перенесли інструмент, каністри, возика на «Козацьку славу», перекусили та пішли до виходу.

Зачиняючи печеру, помітили в кущах пару очей, що світились у темряві. Вирішили познайомитись з «власником». Це був великий трохи здичавілий кіт або кішка, який після декількох «запрошень», рушив з нами в село. Десь за годину повернулись до хати, повечеряли, нагодували кота та залишили його на кухні ловити мишей.

5 січня вирішили попрацювати у Ведмежій печері, куди вже прибула група львів’ян. Олег запропонував подарувати кота Степану, щоб останньому «не було скучно». Взяли комбінезони, інструмент, прихопили кота і поїхали на Іване-Пусте, де нас уже чекав майбутній власник кота. Дорога до хати, де зупинились львів’яни, була важко прохідна навіть для позашляховиків, тому вирішили не шукати пригод і зупинились біля «фазенди» Степана.

До печери йшли дорогою, що веде до кар’єру , потім повернули на спуск с гори, який прочищали ще влітку. Біля Ведмежої нікого не було, але спустившись в печеру зустріли спочатку Сашу Дерев’ягіна, потім Лаврика з синами і нарешті Юрця, що копав. Привітавши один одного та трохи побазікавши, адже не бачились ще з літа, вирішили дослідити місце, де тяга повітря зникає у тріщині стіни. Раніше ми вважали, що це комин, однак після роботи з перфоратором з’ясувалось, що це горизонтальний непрохідний хід у формі вертикальної тріщини, що розширюється до низу. При нагоді необхідно буде ще попрацювати з перфоратором і зробити тріщину прохідною на 3-4 метри. Упоравшись з завданням вийшли на поверхню, де вже стемніло, і попрямували до хати. Там нас гостинно зустрів Олег Томчук і запросив до столу.

Після смачної вечері вже нікуди не хотілось йти, однак нас чекала біля «фазенди» наша машина і потрібно було повертатись у Олексинці. Коли повернулись до машини, Степан напоїв нас гарячим чаєм з варенням, дав мішок картоплі в придачу і ми поїхали. Нас знову стало четверо: до нас приєднався Саша.

6 січня вирішили копати замулений вхід до печери «Олексинської», що через дорогу від Мушкарової ями. Ми раніше (в 52-й експедиції) вже відкопували вхід до цієї печери. Однак тоді в 2012 році в печері все ще було повно води, а тепер, коли рівень у всіх печерах впав на 4-5 метрів, все може бути по-іншому. За шість років вхід добряче засунувся і розкопати за день не вдалось.

7 січня. Різдво. Трохи посвяткувавши, Олег, Женя та Саша вирішили продовжити відкопувати вхід до печери. Однак і цього дня їм не вдалось потрапити всередину. Сподіваюсь у наступну експедиції ми таки прокопаємо прохід і з’ясуємо, чи залишилась в печері вода.

8 січня. Пора повертатись до Києва. Поснідали, прибрали в хаті, склали речі до машини і рушили до дому. По дорозі заїхали в Королівку, щоб забрати наших друзів до Києва. Традиційно зупинялись в Правдівці (пиріжки), пообідали в Летичеві (в кафе «Ні пуху - ні пера» приємно оновився інтер’єр), постояли трохи на трасі біля Коростишева через декілька аварій і о 9-й вечора в’їхали в Київ.

Подяка сусіду Володимиру за «харчову» підтримку експедиції.

Ігор Стефанишин

14 січня 2018 року.


end faq